Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
– Але ж декому це не потрібно, дехто відмовляється. Декому мрії не потрібні, – палко заперечував він, але відчував, що дівчинка права. – Як можна примушувати іншу людину мріяти?
– Твоя правда. Але не в їхньому випадку. Бо ця жінка на нього розраховувала. Вона б сама все зробила. Вона б сама зуміла стати щасливою, він лише мав їй дати на це свою згоду. Дати поштовх. Та він стояв осторонь. Знаєш, як це називається? Інфантильність.
– Але ж інфантильність – це, можна сказати, психічний розлад. Тобто, це незрілість людини, яка проявляється у невідповідності віковим вимогам до неї. Здебільшого відставання простежується в розвитку емоційно-вольової сфери і збереженні дитячих якостей особистості. З цього випливає, що такі люди несамостійні. Вони звикли, що інші вирішують за них.
– Бачиш, ти сам усе розумієш, – здавалося, її нічим не можна здивувати.
– Але ж, можливо, він у цьому не винен. Адже найдужче на розвиток психічного інфантилізму впливають батьки, які недостатньо серйозно ставляться до людини в дитинстві, замінюючи реалії побуту вигаданими образами, відділяючи таким чином людину від реальності. Тобто в цьому можуть бути винні саме родичі, а не сама людина, – намагався відстояти свою позицію ангел, але голос його поступово втрачав рішучість.
– Але ж ти добре знаєш, що це не так, тому твої аргументи – непереконливі.
– У такому разі ця жінка сама винна в тому, що він поводився як дитина. Вона старша, жили вони в її помешканні, заробляла вона теж більше за нього, та й, зрештою, і досвіду в неї більше. Можливо, за необхідності він би зумів і рішення прийняти, і на сім’ю заробити. Своєю поведінкою вона штовхала його на бездіяльність, – не здавався ангел.
– Звісно, інфантильність – це захворювання. Та дуже часто в житті, а в нашому випадку саме так і є, інфантильність – ніяка не хвороба. Людина дитиніє від ліні, глупоти, від чого завгодно. Зрештою, це просто небажання брати на себе відповідальність, – вперше в її голосі звучали нотки роздратування.
– Але ж вона вперше… саме з ним… – затинаючись і сходячи червоними плямами, кволо захищав чоловіка великий ангел.
– Атож, це – багато. Але, на жаль, не все. Перш за все жінка потребує впевненості, – дивно було чути таке з дитячих вуст.
Якби він не знав, що біля нього сидить маленька дівчинка, то міг закластися, що ці слова належать жінці поважного віку.
– Але ж вона – сильна. Вона ж, напевне, сама дала б собі раду. Ти ж… – він раптом знову завагався, а може, все-таки варто звертатися на «ви».
– Ні, ні, продовжуй…
– Ти ж чула, який спокійний і врівноважений був її голос? І не треба казати, – похапцем, аби вона його не перебила, продовжував він: – не треба казати: «А знаєш, чого то їй вартувало? Яких зусиль повинна була вона докласти, аби цього досягти і не зламатись?» Адже нічого в житті не дається без зусиль. І нічого не дається задурно. Ще давні греки казали, що за все треба платити, а те, що дістаєш задарма, того не варто брати. Зрештою, це був її вибір.
– Так, ти цілком правильно кажеш.
О, нарешті вона з ним погодилася. Нарешті він зумів її переконати. Йому це вдалось. Він аж відчув, як у нього на крилах зарухалось пір’я від задоволення.
– Але боюсь, ти всього не знаєш, – продовжила вона. – Тому нам доведеться вислухати її розповідь до кінця. В нас іще є трохи часу. Не знаю чому, але вночі люди відвертіші.
– Можливо, вночі вони відчувають існування чогось непідвладного їм? – підтримав її ангел.
А що йому залишалося? Схоже, вона знову має рацію.
5
– Ви вже втомилися мене слухати, – співчутливо звернулася гостя до молодої лікарки.
– Ні, ні, прошу, продовжуйте, просто я нарешті починаю усвідомлювати, що накоїла.
Елегантна жінка хвильку зачекала. А раптом лікарка не стримається і таки розповість про себе? Але та вперто мовчала. Тому гості не залишалося нічого, як закінчити розпочату сповідь.
– Коли я повернулася додому, на мене чекало порожнє помешкання, порожні шафи і порожнє серце. Не знаю чому, але я почувалася зрадженою. Дивні ми створіння, жінки. Адже я сама його виставила за двері. Чому ж було так боляче і так порожньо? Десь за півроку я знову навчилася посміхатись, ходити в кіно, насолоджуватися життям. І тоді, коли я вже почувалася майже щасливою, з’явився він. Ви помічали? Щойно в тебе все починає налагоджуватися, то щастя саме пре тобі до рук. Так сталося й зі мною.
Одного вечора, щойно я повернулася з роботи, задзвонив телефон. Голос у трубці був упевнений і дуже-дуже тихий. Я мало не впала – це був мій давній іще шкільний приятель. Він запрошував мене на прогулянку. Чому би й ні? З тієї прогулянки ми повернулися до нього додому, де я залишаюся і досі, – жінка мрійливо всміхалася. Зі зморщок навколо її очей було видно, що радіє вона щиро.
– Тому я прийшла подякувати цьому молодому чоловікові за те, що в мене є. Хай там як, а це його заслуга. Поруч із ним я зрозуміла, хто я і чого хочу. Тому, зустрівши чоловіка, який кохав мене з першого класу, таки зуміла його розпізнати і… вберегти. З ним я щаслива й ціную це понад усе.
Якщо я можу чимсь йому допомогти… гроші, знайомства, то ви тільки скажіть, я зроблю усе, – її голос лунав зворушливо-рішучо.
– Дякую, я розумію. Та це малоймовірно. Він не приходить до тями, незважаючи на всі наші старання.
У лікарняному ліжку лежав непритомний чоловік, а обабіч стояли дві дивовижні жінки. Одна з них раділа зі свого щастя, причиною якого вважала саме його, а інша була в тремтливому передчутті щастя і теж була вдячна цьому чоловікові. Бо саме зараз, після сповіді цієї незваної гості, багато чого зрозуміла. Як зрозуміла також, що зволікати більше не можна.
6
Ще не розпочався робочий день, а слідчий уже був біля дверей палати. Його наче магнітом сюди тягнуло. Він ховав за спиною букет, який щойно купив на квітковому ринку. Такий ринок один на все місто, зате вибір там шалений. Чоловік спантеличено ходив між довгими рядами, а в голові йому паморочилося від розмаїття кольорів, запахів, парникової задухи і верескливих припрошувань продавців.
Його очі розбігалися від квіткового розмаїття. Він розгубився. Але й до послуг улесливих продавчинь вдаватися не хотілось. Йому взагалі не хотілося ні з ким розмовляти, крім неї. Хотілося розпочати свій день із тихо мовленого лише до неї одної – «доброго ранку».
Несподівано для себе обрав ромашки. Таких гігантських жовтих серединок він ніколи досі не бачив. Аж усміхнувся, уявивши собі, яке гігантське має бути сонечко – чи бедрик, чи божа корівка, як називають цю комаху, – яке б пасувало до тих серединок. Давно, дуже давно він нікому не дарував квітів.
Уже й рука затерпла, бо букет таки був чималенький, а він усе не наважувався постукати у двері палати. Нікого не питав, але знав напевно – вона там. Боявся, що вона там не сама. Не хотів, аби хтось був свідком його почуттів, які призначалися тільки для неї. Він і так, мов шпигун, прослизнув повз реєстратуру, щоб не побачили його з квітами. Дивно, люди завжди соромляться виявляти позитивні почуття, а негативні – ніколи. Нам простіше когось образити, облаяти, завдати болю, ніж усміхнутися, чи мовити добре слово, чи подарувати квіти.
Сьогодні – особливий день, він це відчував. Принаймні мусить таким стати. Рішуче натиснув на клямку. Як і вчора, на нього одночасно звели очі дві жінки. І знову в них було щось схоже. Тільки сьогодні вони були ні не здивовані, ні налякані. Вони були – втомлені… і щасливі тим променистим, рідкісним щастям, яке поселяється в душі, аби нікуди більше не йти. Він хотів зрозуміти, що сталося між ними тут, у палаті, але вчасно облишив цю ідею. Хіба можна щось зрозуміти з таємного мовчання двох жінок?
– Пробачте, – він галантно, замість привітання вклонився гості.
Впевнено підійшов до лікарки, ледь нахилився і видихнув їй у скроню заповітне «доброго ранку». І нарешті вийняв із-за спини букет. Вона обома руками обхопила ромашки, які пахли весною, світанком, гарячою кавою і ще чимось… дуже домашнім, і сльози самі покотились з очей.
