Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
На Новий рік усі дівчатка нашого класу мали стати сніжинками. Вчителька попередила, що для цього треба пошити рясні марлеві платтячка, але мама й слухати про це не хотіла, — хоч тато ще до мого народження купив швейну машинку, й мама уміла на ній шити. Влітку навіть пошила фартух вуйні Психічній, бо та не вступалася з хати із відрізом яскравого сатину три дні. В останню ніч перед святом шила мені марлеве платтячко вручну бабуся. Крохмалу, щоб у ньому його намочити і зробити пишним, у нас ніколи взагалі не водилося, — та бабуся, напевно, й не знала, що новорічний марлевий виріб треба ще й підкрохмалити. Моє плаття-безрукавка не мало жодних зборок, рюшів чи фальбанок. Воно обчепило моє тільце, як мішок, вузьке й рівне від плечей до пят. У тій новорічній обнові я уподібнилася до маленького привида або до кокону метелика-капусниці, а не до сніжинки. Всі з мене відверто сміялися, і Стара Карга, яка знову вела в нашому класі уроки, бо Марія Степанівна поїхала на курси перекваліфікації, на сцену мене не пустила.
Зрештою, там і не відбулося нічого казкового, а навпаки, щось із розряду фільму жахів, — бо чомусь від електричних гірлянд сталося коротке замикання, від якого спалахнула ялинка на сцені. Сніжинки, зайці, вовки й ведмеді від побаченого жахіття кинулися, збиваючи одне одного з ніг, гуртом за куліси й там усі разом так верещали та голосили, що їх почули аж у сільраді на другому боці вулиці. Ніхто з переляканої дітлашні й не помітив, що я хлипала в темному куточку. Втім, пожежу старшокласники і завгосп швидко загасили, але при цьому потовклося багато дуже гарних ялинкових іграшок — як казали вчителі, «ще австрійських чи польських».
Я була просто шокована, коли Стара Карга вліпила мені за другу чверть трійку з математики, хоч я досі уяви не маю, чому й за що. Коли значно пізніше повернулася Марія Степанівна й почала з нею сваритися за мою четвертну оцінку, Карга виправдовувалася, що вона підсліпувата й, мабуть, чиїсь чужі оцінки навпроти мого прізвища виставила. Та за трійку в табелі вдома мене чекали великі неприємності. Мама перестала зі мною розмовляти. Тоді це сталося вперше, бо надалі вона вже з будь-якої причини або й без неї, бувало, не озивалася до мене по цілому тижневі. Краще б уже вона мене била!
А тоді за оту злощасну трійку й на додачу за те, що я десь посіяла новенькі двадцять п’ять копійок, яких би вистарчило на цілий буханець білого хліба, мама виштовхала мене у самому светрику й байкових шароварах із хати надвір, де вовком вила й кидала цілими пригорщами колючого снігу в обличчя завірюха. У хаті грипували брат і сестра, мама рятувала їх уже третій день то гірчичниками, то зміїною маззю, від якої вони верещали, як поросята, то годинами парила Андрієві й Лілі ноги. Як тільки я опинилася надворі, обоє малих заверещали такими голосами, що аж наш пес лячно завив. Я злякалася, що зараз мама і їх повикидає на сніг, але, хоч плачі й не втишилися, а навіть стали ще голоснішими, сінешні двері більше не відчинялися. Після довгих слізних благань впустити мене назад до хати й невдалих спроб відчинити засунені зсередини на засув сінешні двері я пробралася в ясла до стайні й там, зігріта коров’ячим диханням, заснула. Аж коли вранці прийшла бабуся й помітила, що мене в ліжку нема, то наробила лементу. Мама клялася батькові, що ні слухом, ні духом не відала, коли й куди я ввечері поділася. Але мені самій через багато років уже примирливо призналася, що хотіла тільки налякати мене, — та Андрій, коли злазив із печі, встромив ноги в каструлю з окропом на припічку і з болю перевернув баняк у той тазик, в якому парила ноги Ліля. Обпечені брат і сестра кричали криком, від болю майже до ранку не могли заснути. Нещастя настільки забило мамі памороки, що вона просто забула, що залишила мене надворі. Цілий тиждень після цього прикрого трафунку моя рідня сварилася, із сусіднього села привезли лікаря до малят, і він терміново послав тата по ліки в місто, — а в перервах між доглядом за Андрієм та Лілею всі домашні товкли мене на винне яблуко. Я дістала й лозиною від бабусі, і ремінцем від тата, й кулаками межи плечі від мами. Мені не давали й рота відкрити, щоб бодай пояснити, чому я ночувала в стайні. Натомість насипали в куточку гречки й наказали стати на неї голими колінами на цілу годину. З моїх очей котилися такі великі й круглі сльози, як горох. На тій колючій крупі, що, здавалося, проколює коліна до самих кісточок, я натхненно бажала собі вмерти, втопитися, замерзнути в снігах. Але з вершечка ялинки на мене дивився біленький ангел, теж «польський чи австрійський», — і, як маятник, хитав головою. Хіба я могла йому перечити?
На батьківських зборах Марія Степанівна пояснила мамі, що трійка в моєму табелі — то є прикра помилка, бо я — найкраща учениця в класі, й що вона дуже рада бачити маму знову вагітною, бо сподівається, що й інші її діти будуть такими ж мудрими, як і Олечка. Про це мама увечері в ліжку розповіла татові. Але в неї на все і про все була власна думка, в тому числі й про мене:
— Та наші інші діти — набагато кращі! І що та вчителька такого в Ольдзі знайшла? Дідько дідьком! Я вже й не рада, що ми її зі Львова забрали. Було би й нам легше, і Дозі з Данилом веселіше, і їй самій краще. Це не сільська дитина! Навіть не те що не сільська, а взагалі якась нелюдська дитина!
— Тобі циганка показувала в небі ангела над нею? — нагадав тато.
— Ей, напустила якоїсь мани, цигани це вміють, — а всім здалося: ангел! — відрізала мама. — Ніякого ангела не було! Якщо довго дивитися на хмари, то можна побачити і коня, й хату, й стару відьму!
— Був ангел! Був! — стояв на своєму тато.
— О, тобі хоч кіл на голові теши, як лиш про твою Олюсю йдеться! Ти лише її одну найбільше й любиш!
— Бо ти якраз її одну й не любиш зовсім!
— А мені весь час здається, що нам цю дитину в роддомі підмінили!
— Ти звихнулася, жінко, із глузду з’їхала, чи що?
— Ага, здуріла! Тільки скажи мені: на кого вона в нашій родині подібна? Ага!
Моя насмерть перелякана душа терпне: я — чужа дитина, це не мої батьки! Тато довго мовчить, аж поки зі сльозами в голосі не видушує:
— На мою маму подібна! Подивися сама на старі знимки — й переконаєшся.
— Аякже! Якраз на тих знимках дуже добре видно: там — доросла жінка, а тут — пуцьвірінок! Але назвав на мамину честь — тішся тепер! Я ніякої Ольги не хотіла! Я хотіла Ориськи. Казала тобі так у метриці записати, а ти що зробив?
— Усіх решту дітей я вже йменував так, як ти наповідала.
— То й знай: оті всі решта — то є мої рідні діти, а ця — не знаю, чия! Твоя — не твоя, але точно не моя!
— Ой, Ядзуню, як із тобою тяжко жити, якби ж ти знала!..
— Зате з тобою дуже легко! Скільки ти мені ще за життя дітей зробиш, га?! Зупинися, чоловіче, я більше цього клопоту не хочу! Мені вже набридло: то ходи черевата — то плекай, то ходи черевата — то плекай!..
— Спи вже, — зітхнув тато, — бо так настрій зіпсуєш, як навіть Дідичка не здатна!
О, сварливішої від Людвісі Дідички в Селі таки не було! Через свій гострий, як бритва, язик і шалену вдачу вона й заміж у молоді літа не вийшла. Сивіє вже, але з роками в її дурній голові розуму не додається. Минулого літа на власнім городі з доброго дива зрубала під корінь сортову рясну черешню. Взяла сокиру, півдня мудохалася, цюкаючи нею по грубому стовбурі, поки дерево таки не впало в молоду капусту, що ще й у головки не зав’язалася. Великі червоно-рожеві ягоди навіть здалеку блищали на сонці. Дідичка їх обривала з гілля цілий день — а на нас, дітей, що теж так хотіли тих черешень, аж слинка точилася, і заглядали через штахети на її город, гарчала, як собака, аж їй слина пирскала через рідкі зуби! Але минуло кілька днів — і висипала зогнилі ягоди на березі потічка. Їли їх і горобці, й шпаки, і кури, й гуси, і люті, як та Дідичка, оси. Ми теж підходили туди, але в ніс било таким перебродженим сопухом, що ніхто не наважувався бодай одну ягоду взяти до рук — не те що в рот покласти.
