Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Моє перебування в Буенавісті було осяяне сонцем і щастям. Та кожен вечір того пречудового життя в Балтиморів псували мої батьки, хоч і самі не винні були в тім. У чому полягав їхній злочин? У тому, що вони приходили по мене. Щовечора набурмосено сідав я на задньому сидінні їхнього взятого на прокат авто, і матінка завжди питала мене: «Гарно погуляв, любий мій?» Мені кортіло сказати їм, які вони нікчеми. І жбурнути в обличчя всі оті «чому», від яких аж язик свербів щоразу, коли я покидав Балтиморів, щоб опинитися у Монклерів. Чому немає в нас вілли, як ото в дядечка Сола? Чому не маємо ми квартири у Флориді? Чому Вуді з Гіллелем сплять собі в Буенавісті, а я мушу товктися на розкладачці у «Дельф’Інні»? І, зрештою, чому Вуді став у них обранцем, став улюбленцем? Отой пестунчик Вуді, що поміняв своїх батьків на дядечка Сола й тітоньку Аніту? Чому я не був на його місці? Та натомість я задовольнявся своїм становищем Монклерського Ґольдмана і гамував запитання, що вже було в мене на язику: чому ми не Балтиморські Ґольдмани?
Коли ми їхали в авто, матінка завжди нагадувала мені: «Як приїдемо до Монклера, не забудь зателефонувати дядечкові Солові й тітоньці Аніті. Вони так добре ставилися до тебе». Мені не треба було нагадувати, що я повинен подякувати їм. Я телефонував їм щоразу, як ми приїжджали додому, з чемності, але й із туги за ними. Казав: «Дякую за все, дядечку Соле», — і він відповідав: «Та нема за що. Не треба дякувати мені весь час. Це я вдячний тобі за те, що ти такий хороший хлопчина і з тобою так добре було». А як слухавку брала тітонька Аніта, то казала: «Маркі, котику мій, це ж нормально, ти ж належиш до нашої родини». Я шарівся, коли вона прозивала мене котиком. Так само червонів я, коли вона бачила мене і хвалила: «Ти стаєш таким гарним парубком», — або ж проводила пучками пальців мені по грудях і казала: «Бач, ти чимраз дужче наливаєшся силою». Після того я не раз стояв перед люстром і з щасливою усмішкою розглядав свої м’язи. Чи був я підлітком закоханий у тітоньку Аніту? Авжеж. Точніше, закохувався в неї щоразу, як бачив.
Минули роки, і взимку, після того, як перший мій роман зазнав шаленого успіху, тобто за три роки після Драми, я вирішив провести свята в розкішному готелі в Саут-Біч. Уперше повернувсь я до Маямі після Буенавісти. Зупинив своє авто перед ґратчастою брамою.
Охоронець виглянув зі свого віконця.
— Добридень, пане, чим можу допомогти?
— Я хотів би зайти на хвильку, якщо це можливо.
— Ви мешкаєте тут?
— Ні, але я знаю цю місцину. Знав людей, які мешкали тут.
— Шкодую, але якщо ви не мешкаєте тут і не йдете до когось, то я мушу попросити вас піти звідси.
— Вони мешкали на двадцять шостому поверсі, в 2609 помешканні. Прізвище їхнє Ґольдмани.
— У моєму списку немає нікого на прізвище Ґольдман, пане.
— А хто мешкає зараз у 2609 квартирі?
— Я не маю права давати вам таку інформацію.
— Я хотів би зайти на десять хвилин. Глянути на басейн. Подивитися, чи змінилося там усе.
— Боюся, я мушу попросити вас піти звідси, пане. Це приватна власність. А то я зателефоную до поліції.
11
Якось спекотного вівторкового ранку в Бока-Ратоні Александра приїхала до мене і сказала, що пес її знову дременув з дому.
— А що йому робити в мене?
— Ох, я не знаю.
— Якби я його побачив, то привіз би тобі.
— Авжеж. Вибач, що турбую.
Вона хотіла було піти, та я її перепинив.
— Зачекай… Кави хочеш?
Вона всміхнулася.
— Авжеж, хочу…
Я попросив зачекати хвильку.
— Кілька хвилин, будь ласка. У мене так такий безлад.
— Хіба це так важливо, Маркі…
Я аж затремтів, коли вона так назвала мене. Та відволікатися не можна було.
— Ох, не можна ж пускати людей, коли там такий рейвах. Одну хвилинку.
Я побіг на терасу за будинком. Починалася літня спека, і Дюк купався в надувному дитячому басейні, якого я купив для нього.
Я перекинув його разом із Дюком. Він невдоволено зиркнув на мене. «Шкодую, старий, але тобі треба вшиватися відціля». Він сів і уважно глянув на мене. «Іди! Забирайся геть! Там твоя господиня під дверми». Він і не рушив з місця, тож я подалі пожбурив його м’ячика. Він впав у озеро, і Дюк побіг за ним.
Я пішов, щоб хутчій впустити Александру. Ми сіли в кухні, я почав варити каву, а вона глянула у вікно і побачила, що її пес плаває в озері.
— Поглянь, — вигукнула вона, — он і Дюк!
Я зробив здивоване обличчя і підійшов до вікна, щоб констатувати ту надзвичайну подію.
Ми погукали Дюка, і він виліз із води, тримаючи в зубах м’ячик. Александра забрала його в пса.
— Люди що завгодно кидають в озеро, — сказала вона.
Александра пробула в мене добру часину. Коли вже зібралася їхати, я провів її на ґанок. Потім приязно поляскав Дюка по загривку. Затримала на мені свій погляд, аж здалося, ніби вона зараз мене поцілує. Потім відвернулася і пішла.
Я дивився, як вона спускається східцями і прямує до автівки. Ось вона рушила з місця. І тут я помітив чорний міні-вен, що стояв неподалік, а в ньому чоловіка, який уважно стежив за цим усім. Зустрівши мій погляд, він увімкнув двигун. Я мерщій кинувся до нього. Чолов’яга рвонув з місця. Я побіг, намагаючись перехопити авто. Проте воно втекло, а я навіть на номер не глянув.
На той гамір вийшов із хати Лео.
— Усе гаразд, Маркусе? — гукнув він.
— Та тут був якийсь чолов’яга на мінівені, — захекано відказав я. — Підозрілий дуже.
Лео спустився з ґанку і підійшов до мене.
— Чорний вен? — перепитав він.
— Ага.
— Я вже кілька разів бачу його тут. Та я гадав, це хтось із сусідів.
— Хто завгодно, тільки не сусід.
— Гадаєте, вам загрожує небезпека?
— Я… я нічого не знаю, Лео.
Потім я зателефонував до поліції. За кільканадцять хвилин приїхав патруль. Як на лихо, я не міг дати йому жодної зачіпки. Все, що я бачив, то був чорний мінівен. Поліцаї порадили мені телефонувати, щойно я зауважу щось недобре, і пообіцяли кілька разів заглядати сюди вночі.
*
Балтимор
Січень 1994 року
Ватага Ґольдманів завжди складалася з трьох осіб. Проте я так і не зрозумів, чи був я в ній постійним членом, чи, може, існувала вона завдяки союзові Гіллеля й Вуді, а до них уже хтось третій долучався. Того року, коли з’явилася Буенавіста, Скотт почав відігравати у ватазі помітну роль, аж у мене склалося враження, наче він загарбав і їхню приязнь, і місце коло них. Скотт був цікавий хлопчина, на футболі знався як ніхто, і коли я телефонував, брати часто казали: «Ой, якби ти тільки знав, що утнув Скотт сьогодні у школі…»
Я страшенно ревнував до нього: щойно побачивши хлопця, зрозумів, що в ньому є щось надзвичайно привабливе. Та й завдяки тій хворобі всі ставилися до нього дуже ніжно. Найгірше було, коли я уявляв його в тому візку, якого пхають Вуді з Гіллелем, а він сидить у ньому, наче африканський вождь на ношах.
Повернувшись із різдвяних вакацій, він навіть домігся, щоб його взяли до залоги «Садівники Ґольдмани», бо Скунк після лихої пригоди утратив змогу пересуватися.
Усеньку зиму Скунк прибирав сніг коло гаражів і коло будинків своїх клієнтів. То була тяжка фізична праця, тим паче, що сніг падав постійно і все доводилося починати наново.
Якось у суботу вранці Вуді з Гіллелем відкидали сніг коло чийогось гаража, аж приїхав Скунк і заходився репетувати:
— Ану хутчій, гівнюки ви такі! Ви ще й досі тут порпаєтеся?
— Ми робимо, що можемо, пане Скунку, — відказав Гіллель.
— То більше робіть! І мене звати Бунк! Бунк! Не Скунк!
Як частенько бувало, він вимахував перед ними лопатою, наче хотів ударити.
