Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (версия книг .TXT) 📗
- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.
- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.
Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:
- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.
- Що ти маєш на увазі?
Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:
- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…
- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.
- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.
- Давай вже спати…
Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся:
- Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…
Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.
- Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…
Тремтіння дійшло тої межі, за котрою вона вже ледь могла стримувати цокотіння зубами.
- Я можу тебе про дещо попросити? - здушеним голосом сказала [вимовила] Єва.
- Звісно.
- Обніми мене. Мені холодно…
Він не здивувався. Встав зі свого ліжка - воно незадоволено зіграло коротку іржаву мелодію. Єва як могла відсунулась убік і він примостився поруч на закороткому і вузькому просторі.
- Так. Це правда. - Сказала вона. - Але я скажу тобі й іншу. Важливішу: я не вірю в любов. Її не існує.
Він ворухнувся, хотів щось сказати, та вона випередила:
- Найгірше, що ти можеш сказати - це банальщину про те, що я її ще не зустріла. Не кажи того, чого не знаєш!
Проте він змовчав. Просто відчував її тепло й тремтіння.
- Любові немає, - продовжувала вона. - Єдина можлива любов - це любов до дитини! Вона - єдина і свідома! Я кажу тобі це, щоб бути чесною зараз…
Вона помовчала і додала іншим тоном:
- Обніми мене… Тільки пам’ятай те, що я тобі сказала.
Він обережно торкнувся пальцями її обличчя.
Вона посміхнулася в темряві:
- Я не плачу. Не перевіряй.
- Куди, до дідька, всі поділися? - вдесяте бурмотів собі під ніс Дан, куняючи за столом під ледь жевріючими ліхтарями.
Він сидів у поріділому колі бійців, що залишилися допивати горілку і так само куняли носами над поруйнованою красою весільних страв.
Втомлені і від того схожі на тіні жінки нечутно снували між столами, збираючи посуд, позіхаючи й хрестячи роти швидкими жестами. Одна з них легенько й шанобливо поклала руку на його плече:
- Йдіть - я постелила на горищі. Ваша жінка вже там… Вона у вас така гарна, мов ікона…
- Дякую… А чому ви не лягаєте?
- Нам треба ще помити посуд на завтра. Ранком сюди знову зберуться… А ви йдіть, поспіть. Я покажу куди.
Дан підвівся і покірно пішов слідом. Виліз на горище - там дійсно було постелено, хоча й на сіні. Подушки біліли накрохмаленим мереживом, підковдра з ідеально випрасуваними краями, запах лаванди…
Мія лежала, згорнувшись калачиком і відвернувшись спиною, на самому краю цього імпровізованого ложа. Дан впав поруч. Півгодини, що він дрімав у полі вистачило, аби сон проминув. Він підклав руки під голову і поглянув на стелю: в ледь помітну дірку світив місяць. Він відчував жаль, що дівчина спить.
- Ми застрягли, мала, - прошепотів він, поглядаючи на її спину, а потім, згадавши, що вона однаково не почує, додав голосніше: - Ми застрягли в часі. Уяви-но: ми будемо гуляти на цьому весіллі сто років - і щодня все повторюватиметься знову і знову. І нічого іншого не відбуватиметься! Хіба що я тебе покохаю, аби на ранок забути про це.
Захопившись цією думкою, він продовжував:
- Знаєш, мала, це будуть ідеальні стосунки. Любити, забувати і знову любити. Ту саму… Амнезія - ось умова вічного кохання. А ти спиш… - він зиркнув на її спину і знову, як тоді в кав’ярні, подумав, що ось воно - найкраще створіння для чоловіка.
- Ну от… - продовжував. - Ти - маленька кицька, яка нічого не знає про світ. Крім того, що в ньому носять червоні спідниці, котрі вийшли з моди сто років тому. Ти хочеш дізнатися про нього щось більше, бо тебе не влаштовує бути кицькою в корчмі, і нічого не тримає тебе там, крім, можливо, якого-небудь механізатора, що хотів із тобою одружитися, бо ти - справжня знахідка і для розумника, і для дурня.
Він помовчав, думаючи, щоб він ще міг сказати в ситуації такого ефемерного співрозмовника.
- Якщо ти тут, то, певно, тебе не влаштовує ані перше, ані друге… - продовжував він. - Я б хотів дізнатися докладніше. Але… Чорт забирай! Мене гальмують твої очі і твоя дурнувата посмішка. Ну, вибач, не дурнувата… Знаєш, чому я весь час хочу ображати тебе? Гадаєш, я просто напився?
Йому стало прикро, що вона спить, не чує, що він - сам, і завжди буде сам у світі, затопленому повінню.
- Так, я напився… А кажу тобі різну гидоту, тому що розучився говорити хороше. Зрештою, яка різниця між добрим і поганим, якщо ти все одно не чуєш ні того, ні того? Зі мною так завжди: хочеш сказати одне, а виходить щось інше. Якби я міг, я б сказав, що… коли я тебе побачив на тому людському смітнику - це було, мов… мов заштрик голкою… Захотів з тобою говорити… Але зрадів, що ти не можеш мене чути. Що б я тобі сказав? Щось дуже важливе. Чомусь коли тебе не чують - хочеться говорити правду… Так от. Я б розповів тобі, як мене вішали у дитинстві. Так, так. Мені було шість, я був наймолодшим у дворі і мене вирішили повісити - таким був вирок «суду», в який ми грали. Часом, діти бавляться в небезпечні ігри. Мене повели за будинок. Хтось приніс мотузку. Її перекинули через гілку, на кінці зробили зашморг і надягли мені на шию. Всі тримали свічки і були серйозні. А я обісцявся. І заплакав. Всі зареготали. А я - точно пам’ятаю! - подумав тоді, що краще б мене повісили! Бачиш, часом краще бути повішеним ніж обісцяним! Але потім, коли… ну, майже нещодавно… я зрозумів, що і те, і те - речі, що трапляються водночас. Виходу немає, мала. Виходу немає…
