Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».
[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.). ]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар'єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар'єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.
Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається . Він не «злочинець» (по-українські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт Фьодор-Міхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.
Брр— р, кошмар який.]
1 січня 2005
Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) — з легким серцем.
Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.
Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…
Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили .
Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».
А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21-го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України». ], «…», 23-го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв'ю на 5-му (25-го? увечері?), 28-го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п'яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30-го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9-го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11-го — прес-конференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16-го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20-го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. « to give a lift » — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «Віктор-Фьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 — 4%). ] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Ат-личная погода!…» -??? — «А патаму-шо завтра никто на улицьі не вьійдет, й Виктор-Федорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершу-бо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 -го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзит-полу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще не-забарно звільнили (!). — ага, а 20-го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…
От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS ] Е ur оре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася! ] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть — самі побачите. А я не є людина маси — не рок-зірка, не спортсменка, і не політик.
