Херем - Соколян Марина (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Може, це він привів тебе на перехрестя? – питає Лавані. – Це ж не просто камінь, це оберіг.
– Ну, коли оберіг, – всміхаюся, – то якоїсь нелюдської сили. Я розкажу колись, через які пригоди ми перейшли разом. Але давай краще я поверну його тобі, коли ти не сердишся на мене більше. Це ж був мій подарунок, пам'ятаєш?
– Не треба, – серйозно відказує вона, – тобі ще знадобиться.
Ой, щось я маю сумнів, що «троянда» мені допоможе супроти Шеолу та його навіженого жерця. Тут і моєї півсотні мало, нехай навіть сумлінний Акабі настрахав їх до належної бойової нестями.
Ніхто й не думав вкладатися спати – чекають на нас. Молодець старший, правильно зметикував. Зле, правда, що нам так і не вдалося перепочити, але тепер про спочинок і мови нема. Кожна хвилина зволікання наближає смерть малого Іцхи, а по тому – такі негаразди, що годі й уявити.
За кілька хвилин зборів та перемовин щодо вибору дороги ми готові виїздити. Я відряджаю одного з вояків Акабі відвезти Лавані до її стану, і та неохоче, але погоджується їхати додому. Вона вірить мені, а втім, що ще їй лишається?
– Гур! – кличе вона, коли вже охоронець готовий посадити її на коня перед собою.
Підходжу ближче.
– Я не сказала тобі, – пошепки мовить вона, – але оце щойно подумала – раптом це важливо? Разом із тим вельможею була жінка.
– Яка? – дивуюся.
– Гарна. Довге волосся, дорогий хітон з вибіленої шерсті. Це може бути хто завгодно, та наразі мені стискає серце гидка, холодна підозра. Сенсеной, який стоїть неподалік – вивчився дослухати, ти ж бач, – несхвально хитає головою. Не слід зволікати.
Замість добірних слів прощання вона лише кумедно, по-дитячому шморгає носом. «Обіцяєш?» – запитує її погляд. Обіцяю. Ти віриш мені, а значить, нічого іншого мені й не лишається.
їдемо навпростець, через пустелю, де немає жодних доріг. А втім, для мене вони є – та, що місячним відсвітом лишилася позаду, і та, що досвітом бовваніє попереду. Ми заощадимо значний шмат шляху, і, можливо, ще зможемо встигнути до задуманого Беларі дійства. Що робити, коли ми і справді встигнемо – наша півсотня проти його сотні, – думати не хотілося.
Справді, нема чого забивати голову дурним. Сеной, який скаче поруч, шкіриться так, що аж світиться проти весняної ночі.
– Як за старих часів! – радо повідомляє він, спостерігши мій погляд. – Херем проти Шеолу!
Сміх лоскоче горло, і я дозволяю собі короткий спалах гіркої втіхи. Херем проти Шеолу! Світле воїнство із сатаном-ворогом на чолі! Сеной обертається глянути, чого ж це мене розібрав такий невпинний регіт. Аж соромно… Ну, нехай думає, що то в мене такий химерний бойовий запал.
Тим часом до Бет-Елю лишається всього кілька хвилин їзди. Не змовляючись, ми притишуємо ходу коней. Якраз вчасно – нема чого стрибати в пекло наосліп. Бет-Ель оточений уламками скель, що свідчать про дрож землі, під шкірою якої нуртує замкнений Шеол, але для нас нині це – перевага, бо є за чим спинитися, аби звести дух та роззирнутись.
Спиняємось. Ну і, звісно ж, всі вони тут, вся сотня добірних вояків зі школи Хубара – стоять довкіл храмових стін, пильнуючи мідноковані двері. Як тобі це, Братчику? Чи міг ти завбачити, кому служитимуть твої здібні учні? Ну, та зрештою, навряд чи вони знають, що це за місце та що тут діється… Але ж і слухати наші тлумачення навряд чи стануть.
Слід виступати зараз, доки маємо хоч би перевагу раптовості. Пробитися бодай би до храму, а там уже – як крива стежка виведе…
– Малхі, – підступає до мене Сенсеной, аж я здригаюсь від несподіванки.
– Що?
– Здається, це остання можливість перемовитись, перед тим як все це… так чи сяк не завершиться.
– Ну і? – дратуюся. Нема часу на це, чесне слово…
– Вибач мені «мерзенного злочинця».
– А «шмат лайна»? – починаю веселитися.
– Угу, – відгукується Сеной, – вибач.
– Нема чого вибачати, – зітхаю, – заслужив. Ну, то що, все з цим?
– Насправді, – підбирається ближче Сенгелаф, – ми б хотіли знати…
– Ми б хотіли знати, що саме ти вчинив, аби викликати гнів Херему, – підхоплює Сенсеной. – Не вважай це дозвільною цікавістю – нам важливо розуміти, поряд з ким ідемо в бій, перемога в якому більш ніж сумнівна.
Справді. Ох і дражливі ж мені нагодилися спільники! Я ж-бо не питав, хто й чого подався в розбійники, коли водив узгір'ям вільну ватагу! А втім… я ж сказав уже Раві. А ці троє вдосталь від мене натерпілися, аби дістати бодай одну чесну відповідь. Але ж часу нема… А, до біса. Слухайте. Насправді все дуже просто.
– Я вкрав Корону Творця.
Правда голови не ломить – навіть така. От тільки трійця дивиться так, ніби я заговорив до них чортзна-якою дикунською говіркою. Не розуміють, але що ж тут такого незбагненного? Ну, гаразд… Вкрав – не значить привласнив. Адже Корона – це вінець світу, згусток всього, що є в ньому єдиного і неповторного, сяйна витримка сутності, з якої можна створити що завгодно. Привласнити Корону означало би привласнити всесвіт. Цього я ніколи й не хотів. Я просто взяв її до рук, милуючись плином літер, які, насправді, літерами не були, і бажання невідривно споглядати, зрозуміти її природу і завжди мати поряд промовило голосніше, ніж слід. І було почуте.
– Але вкрасти її неможливо! – видихає Сенсеной.
– Знаю, – кажу, – проте Таткові це не сподобалось.
Вони далі мовчать, протираючи в мені діри своїми сяйними очима. Не заздрю їм: я і сам досі не збагнув – чи скоїв неймовірне блюзнірство, чи – навпаки – не вчинив нічого лихого. Але що Таткові не сподобалось, я таки мав нагоду пересвідчитись.
Акабі перериває невчасну задуму.
– Виступаємо?
Киваю, розганяючи паморок, навіяний допитливою трійцею. Порадившись з Акабі, ми виставляємо за скелею десяток пращників, яким належить бити по вояках при вогнищах коло дверей храму, аби розчистити нам шлях. Коли решта нашого загону сягне стін, вони мусять приділити увагу тим, хто напосідатиме на нас з обох боків. Нехитрий задум, проте ані часу для планування, ані інших яких переваг у нас немає. Добре хоч битого каміння коло Бет-Елю вдосталь.
Нарешті Акіба подає знак пращникам і разом з першим каменем, що цвигає в повітрі, ми зриваємось з місця. Ми робимо невеличкий гак, аби каміння не падало нам на голови, і однак на час нашого зіткнення з вояками Беларі ті ще не встигають отямитись та належно приготуватись до зустрічі.
Перших на своєму шляху ми просто змітаємо з ніг, проте, коло самих стін наша перевага сходить нанівець. Треновані бійці Хубара метикують швидко, і за якусь хвилину нам, притисненим до мурів, доводиться зійти з коней і продовжити бій пішака. А проте двері вже близько, і, як було домовлено, найміцніші бійці Акабі стають стіною довкіл нас із трійцею, аби дати нам можливість пробитися до брами.
І тут відбувається неочікуване. Чи, може, й слід було цього чекати, не знаю… Боєць, що стоїть проти мене на приступці храму – я встигаю навіть розгледіти його неголене підборіддя та кривий рубець на вилиці, – замість вибити мені зброю з рук, як оце він щойно збирався, раптом хитається, блимає і летить просто на вістря мого різака. Не чекаючи від ворога такого підступу, я й собі ледь не падаю, і лише потім розумію причину цього наглого самогубства. Земля здригається, і чимдалі дужче, мовби біснувата, яку судомить божевільним реготом. Таке часом трапляється при Бет-Елі, проте ніколи не було, щоб аж так – над нами скрегоче каміння, і з черговим поштовхом брама падає додолу, вибухаючи кам'яним порохом та уламками.
Я надто близько до брами, і це диво ще, що мене всього тільки кидає на землю та благословляє дрібним камінням. Але й того досить, аби на коротку мить втратити слух та бачення.
– Назад! – лунає звіддаля, і невідомо, чи наше, чи вороже військо наготувалося давати драла. Чи, може, й обидва.
Хтось присідає поряд.
– Агов! Ти там як? – питається. – Сам встанеш?
Ага, Сеной. Хітон розідраний, одяг та лице захлюпані кров'ю. Цур тобі, янголе небесний…
