Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
Я оторопіло дивився на нього. Максим Якович був людиною лагідною, ніби ягня. Ми з ним часом разом дивилися футбол.
Та ти собі стукай, мені байдуже, продовжив він, винувато чухаючи круглий живіт. Просто вже третя ночі. А в Марини сезонні мігрені.
Я глянув на годинник у передпокої. Третя нуль три.
Вибач, Максиме Яковичу, посміхнувся до сусіда. Якось навіть не помітив, що вже так пізно. Зовсім у голові замакітрилося. Я вже припиняю. Передай Марині Петрівні, що я перепрошую.
Ай, махнув він рукою. Це ти вибач. Так незручно, що мусив оце до тебе йти, прохання такі дурнуваті… Ну але ж ти знаєш — ці сезонні мігрені, дідьки б їх побрали, немає нічого гіршого…
Аякже ж, немає, кивнув я.
Ну давай, сказав Максим Якович і вже розвернувся, щоб іти геть, а тоді раптом загальмував і повернув голову.
А що це ти робиш, якщо не секрет? — запитав він. Піжамні штани знову сповзли з нього. Були, очевидно, завеликими. Труп розчленовуєш?
Мгм, підтвердив я. Розчленовую труп. Свинячий.
Свинячий? — очі Максима Яковича округлились, і він знову повернувся до дверей. А звідки?
Та мама з села привезла. Машину спеціально довелося наймати.
Та ти що? Машину? — Максим Якович дивувався все більше і більше. А чому ти вночі це робиш?
А коли ж? У мене вдень робота. Тільки ніч і залишається.
Ну так, правда. А ти вмієш таке робити?
Вмію — не вмію… Не в цьому справа. Я ж у неї єдиний син.
Ну так, правильно — єдиний. Кому ж іще… — Максим Якович зворушено пошкріб між ногами і пробубонів. — Хороший з тебе син, турботливий. Усім би такого сина.
Якусь мить він замріяно дивився крізь мене, а потім знову повернувся, щоб іти.
Ну давай, запрошуй на холодець.
Аякже, бадьоро вигукнув я, зачиняючи двері.
Слухай! — почувся знову голос Максима Яковича. Я з готовністю знову розчахнув двері. Ми щиро симпатизували один одному.
А можна подивитися, як ти її?… Я просто ніколи… ніколи такого не бачив… я трохи такого боюся… але цікаво ж…
Та можна, чого ж, відступив я вбік, пропускаючи сусіда в квартиру. Вона у ванній. Але я вже майже все зробив.
Правильно, що у ванній. Щоб одразу й помити, схвально похитав головою Максим Якович, раптово зблідлий. Він рушив до ванної, але, тільки на мить одним оком зазирнувши туди, повернувся назад.
Ні, не можу. Там кров. Не можу. Снитися потім буде. Вуха свинячі, хвости, ратиці. Ну його.
Він поплескав мене по плечу.
А ти сміливий. Хороший син. Молодець. Хазяйновитий такий — я і не знав. Ну добраніч.
Добраніч.
Зачинивши двері, я повернувся до своєї справи. Робота справді була майже завершена. Ще якихось два-три удари — і на підлозі, крім крові й ножів, нічого не залишиться. Фіолетовий килимок у формі серця я запакував в окремий пакунок.
Ножі довелося помити і скласти в коробку від взуття. Я й так більше ніколи не зміг би ними користуватися.
Довго шурував підлогу. Найтяжче було з проміжками між кахлями — кров звідти відмивалася найтяжче. «Містер Пропер» закінчився, ванну і стіни я вимив рідиною для посуду.
Сівши на унітаз, втупився поглядом у гору пакунків. Аж тепер відчув, як ломить кожну мою кісточку, як нестерпно щемлять м'язи. Очі пекли і злипалися. Ні, сьогодні позбутися Люби не вдасться. Я просто не маю сили. Я мушу хоча б трохи поспати. Мені ж на роботу ще йти.
Частину пакунків я склав у розкладний диван, де, як правило, тримають постіль, ковдри і подушки. Частину — в бар. Penny запхав у холодильник.
Не думаючи більше ні про що, завалився спати.
Наступного дня на роботі я майже нічого не тямив. Про Любу згадав перед самим обідом. У грудях відразу замлоїло, голова стала ще тяжчою, потемніло в очах. Я згадав про сховані вдома пакуночки. їх слід було якомога швидше викинути. Ще запаху мені бракувало, думав я, набурмосившись.
Під час обідньої перерви купив новий набір ножів. Повернувшись, кинув їх на стіл, умостився в кріслі й підпер голову руками.
Що, збираєшся когось зарізати? — пожартував директор, проходячи повз мене.
Мгм, пробурмотів я, глянувши на нього своїм нещасним стомленим поглядом.
Слухай, та тобі відпочити треба. Погано виглядаєш. Іди додому і завтра можеш не приходити, сказав директор, насупивши брови.
Біля під'їзду па мене чекала Ліля.
Неприємна несподіванка, сказала вона, помітивши моє невдоволення. Ми мовчки піднялися ліфтом на мій поверх, увійшли до квартири. Я принюхався. Але сторонніх запахів не було.
Подобаються парфуми? — Ліля грайливо обхопила мою шию руками. Я легенько відштовхнув її і пішов мити руки. Вона роздягалася у кімнаті, щось тихо наспівуючи.
Коли я ввійшов, Ліля вигрібала з-під дивана мої пакуночки.
Я постіль хотіла взяти, сказала вона. Це що? Різдвяні подарунки? Чи розчленований труп? — дзвінко засміялась вона, крутячи один із згортків у долонях.
Не чіпай, сказав я. Мені треба це викинути. Негайно.
Вона допомогла спакувати згортки у великий п'ятдесятилітровий рюкзак.
Повернуся за кілька годин, кинув від дверей.
А я приготую вечерю, пообіцяла Ліля медовим голосом.
Надворі вже стемніло. Я припаркував машину на Набережній, а сам помалу пішов дамбою. Кожних сто метрів зупинявся, витягав з рюкзака пакунки і жбурляв у воду. Вони не тонули — пливли собі за течією. Деякі потрапляли в кущі, але все це мене не хвилювало. Мені хотілося якомога швидше повернутися додому, повечеряти, лягти спати і мати цілковитий спокій.
Я не хотів думати про можливі помилки, які роблю. Тим більше, що жодних помилок я не бачив. Часом надмірна скрупульозність тільки шкодить.
Ліля зранку прокинулася не в настрої. Вона дивилася на мене косо, ніби збиралася сказати щось неприємне, але мовчала і супилася.
Після сніданку я вийшов курити на балкон, окинув поглядом подвір'я — і раптом похолов від жаху. На шнурках для білизни просто переді мною, прищеплені двома пластмасовими прищіпками, гойдалися рожеві трусики зі слоненятами.
Ліля стала біля мене, прикурила сигарету.
Я знайшла їх біля унітаза, сказала вона. Непросто було відіпрати всю ту кров'яку.
Вона закусила губу, й на очі їй навернулися сльози.
Оце так місячні, прошепотіла за хвилину. Де ти знаходиш таких огидних коханок?…
Ліля кинула сигарету вниз, рвучко повернулася і вийшла з балкона. Я чув, як вона збирається.
Ти потвора! — крикнула вона з передпокою. — Я не просила давати мені всі ті обіцянки!
Двері грюкнули. Я залишився сам.
З балкона я бачив, як Ліля продріботіла подвір'ям на своїх запаморочливих шпильках. Я зняв прищіпки і сховав їх собі до кишені. В цю мить вітер зірвав трусики зі шнурка, і вони, надувшись, як парашут, зависли на гілці дерева, кількома поверхами нижче. Там вони висять і донині.
Так чи інакше — виходу немає. Рано чи пізно за мною прийдуть. Я все зробив вірно. Навіть пакунків з частинами тіла, які прибиваються до берегів, чи згортка з її чорними чобітками, котрий застряг у кущах, я не боюся — нехай спробують позбирати все це докупи, нехай спробують пов'язати це зі мною, тупі нероби. Інша справа — цей поцілунок Юди, труси на дереві. Вони вказують на мене. Як хрест, намальований на дверях. Ось тут, тут він живе, клятий нелюд, кровожерний монстр.
Їхній прихід — справа часу.
Я більше не ходжу на роботу. Виходжу лише, щоб купити їжі. Не відчиняю дверей. Відключив телефон.
Сьогодні мені приснилося, ніби я прийшов до мами на ювілей, зібралося повно гостей, родичів, мої співробітники. Я розмовляю з усіма, ми сміємося, жартуємо. І раптом я повертаю голову і бачу в дзеркалі своє відображення. На мою голову, як дитяча шапочка, натягнені зворушливі трусики з плямами крові.
Навіщо вона це зробила? Якого дідька? Звідкіля стільки ненависті, стільки диявольського бажання зробити мені зле, завдати болю, вдарити якомога образливіше, болючіше та підступніше? Які вони люті, ці жінки, наскільки моторошне та непоясненне їхнє прагнення знищити тебе навіть ціною власного життя — і як пізно я це зрозумів.
