Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн txt) 📗
– О, гонителько любови, – сказав із тієї далекої могили, наповнений любовною тугою дяк. – Знаю, що живу не так, як тобі хочеться, тобто у грішному коханні, але й це – любов. Знаю, що жене мене землею бич людського гніву, що шукаю не статечної, а легкого норову жінки, що запалююся скаредно й запалюю інших, але це тому, бабо, що я підданий не розважку, а вітрові любови. Та ж бо вільна стихія, кам'яна бабо, також творить життя, не лише тверезий глузд тих, котрі є мурашками, а вважають себе богами. Тверезий глузд у цьому світі – це тільки меч, викутий людьми, щоб усе, що не вкладається в їхнє розуміння, розтинати, а часом і губити, хоча без стихії хаосу, о твердий каменю, без абсурду незбагненности, ба навіть без гріха, не може бути ані світу, ані розуму, ані любови. Тим-то розум та хаос, бабо, так щільно з'єднані поміж себе, саме вони і є батьком та матір'ю світу, Адамом та Євою його. Розум завжди двосічний, кам'яна бабо, одне лезо – це ти зі своєю правдою та поштивістю, а друге – це я зі своєю бездахістю та блудом. І не тому засуджую тебе, бабо, що ти бажаєш жити не так, як живу я, а тільки через те, що хочеш, аби всі жили за твоїми мірками, отож і переповнюєшся люттю, ненавистю, підозріливістю, ходиш, лазиш, винюхуєш, підглядаєш, при цьому переконуючи себе, що так догідно Богові, якого сама собі придумала, але який насправді вищий від твого кам'яного розуму, бо живий. А живий – це значить незбагненний.
8
Через кілька днів Гапка Дмитриха з невісткою та Явдоха Іваниха Пошивайлова разом із чоловіком Іваном Пошивайлом стали перед полковим полтавським судом, на якому Гапка після зачитання атестації, складеної судовим писарем, голосно й прилюдно заявила:
– Тестація, панове судді, видана Явдосі Іванисі, є помильна. Свідчу на неї, що блудила з дяком Григорієм Комарницьким, бачила на власні очі, як той хотів утекти від Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла через віконце, але не зміг; бачила також його в Івановій хаті, коли їх Іван застав.
– Чи маєш «лице», щоб доказати блуд? – спитав один із суддів.
– «Лице» було, панове урядні – дяковий жупанець, викинутий у вікно, але вони зуміли його з моїх рук прибрати. І хоч мала його, але віддала панотцю Методію, а де подівся, не відаю, – сказала Гапка й кинула навсібіч сірими очками.
– А чи є в тебе свідки того зла?
– Свідок, крім мене, один, панове врядні, і це моя невістка, – сказала Гапка і стусонула невістку ліктем.
– Що скажеш на слова своєї свекрухи? – спитав суддя в невістки.
– Було темно, – байдуже повіла Гапчина невістка. – Чи викидав дяк жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося – це таки бачила. Але чи був то пан дяк, а чи інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу, панове.
– А чи мала твоя свекруха дякового жупанця в руках? – спитав урядовий.
– На якогось жупанця я наскочила, коли хотіли підглянути у Пошивайлові вікна, але чий він, того сказати не можу, бо не відаю.
– Коли підглядали в Пошивайлову хату, – спитав урядовий, – чи бачила дяка та Явдоху за мерзьким ділом?
– Ні, – сказала невістка, – бо там був і господар, який сварився зі своєю жінкою, а за що – не відаю.
– А з дяком він сварився?
– Ні, бо потім сіли за стола і випивали, а Явдоха подавала.
– А хтось таки ліз у вікно? – спитав суддя.
– То була я, панове судді, – сказала рівно Явдоха, – але у вікно не лізла, а випускала із хати дим, бо піч у мене димить, і в хаті від нього було глітно. Це я вже на суді в панотця казала.
– А що скажеш ти, Іване Пошивайле? Чи застав за скаредним ділом свою жінку з дяком Комарницьким?
– Ні, – твердо сказав Іван. – Тільки те, що пригощала дяка вечерею, але при відчинених дверях, в які я нечутно й зайшов.
– Чого ж сварився із жінкою?
– За те, що вгощала заволоку в мою відсутність.
– Вгостити голодного вечерею не гріх, – сказала Явдоха і церемонно підтисла повні й соковиті губки. – Отож і постаю перед вами, панове судді, за те, що Гапка мене марно публікувала перед чесними людьми, чого не бачила і до чого «лиця» не здобула, уймивши тим мою честь, а я, панове судді, вгощаючи бездомного чоловіка, виконувала християнську повинність.
Судді порадилися тихцем поміж себе, тоді встав підсуддя, наказавши встати всім, і проголосив вирока:
– За статутом, розділ третій, артикул, артикул… ага, артикул двадцять восьмий, зголошую присуда. У статуті записано: хто вчинить примовку білим головам і не доведе, той повинен примовку зараз-таки, з суду не відходячи, одмовити й очистити, і тими словами має проказати: «Що я на тебе мовила, то я на тебе набрехала, як псиця!»
– Але те, що я сказала, правда! – верескнула Гапка.
– Може, й правда, – сказав підсуддя, – але доказати того не здолала і «лиця» перед суд не поставила.
– А коли не схочу такої напасти на себе брати? – скрикнула Гапка. До речі, тут, у суді, вона вже не звищувала голосу аж так, щоб пошкодити присутнім вуха, була-бо знічена й розгублена.
– Тоді посадимо тебе у квестер, бабо, і будеш покарана батогами!
– Але за що? – верескнула неймовірно Гапка. – За мою правду?
Цього разу перестаралася, бо голос набрав таких модуляцій, що панове судді таки стріпнули головами. Інші – ні, бо їхні вуха вже до таких вискотів пристосувалися.
– Не за правду, бабо, – залізно сказав підсуддя, – а за лиху примовку і задовгого язика. Бо коли так верещатимеш, то ми того язика трохи й покоротимо.
Гапка зничіла, похнюпилась і стояла якийсь час у повній тиші.
– Ну! – підігнав її суддя.
Тоді із Гапчиних очей віялом сипнули сльози, і вона заридала, розводячи рота й розпачливо заламуючи руки. Але це тривало недовго; судді ж терпляче перечекали.
– А бити батогами будете прилюдно? – спитала, ще хлипаючи.
– Як знаєш, Гапко, бо інакше у нас покари не чинять.
– То за моє жито мене має бути бито?
– Коли б то було жито, – сказав пан підсуддя.
– Гаразд, повинюсь, але своєї правди ще дійду!
– Твоє право, – байдуже сказав підсуддя. – Не тягни, бабо, бо в нас іще багато справ.
– Винувачусь на тому, – сказала, трохи прихлипуючи, Гапка, – Що навела примовку на Явдоху Іваниху Пошивайлову, що вона, мовляв, входила у невшетечність із дяком Комарницьким, а те, Що я на тебе мовила без достатнього доказу, – вона хапнула ротом повітря, – то те я… те я брехала на тебе, як… як псиця!
І вона знову заплакала, але цього разу тихо.
– Ще не все, – сказав пан підсуддя. – Маєш слушно винагородити Явдоху та Івана Пошивайлів за всі правні виклади, а до того заплатити вину панську та урядову: сотню золотих!
На те Гапка вже не реагувала: стояла й дрібно трусилася. Тоді Явдоха рішуче ступила до неї і кілька разів ударила по щоках однією й другою рукою, аж виляски пішли. Гапка перестала тремтіти і подивилася на ворогиню таким темним поглядом, що та мимовільно відступила.
– А все-таки, – прошепотіла затято Гапка, – я свою правду доведу!
Явдоха ж цвіла. Випросталася, випнула принадні перса, розрум'янилася, звела гордо голову, запаленіла зором, а тоді тьхукнула Гапці під ноги:
– Знай, як ганьбити чесних людей, псице! – сказала голосно і з тріумфом. – Маєш науку собі і своєму язику сморідкому!
