Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
Невдовзі там, де річка робила крутий поворот і піщаний берег був дуже високим, ми натрапили на кільканадцять темних отворів, подібних на входи до печер. Там хтось мешкав, бо неподалік жевріли залишки вогнища, поруч стояв казанок, а на мотузках вітерець похитував випраний одяг — то були лише жіночі речі.
Вирізаними в ґрунті сходинками ми з Мулою піднялись до однієї з печер та сказали:
— Стук-стук. Можна увійти?..
Ніхто не відгукнувся, і ми зазирнули всередину. Це була невеличка кімната в піщанику, півтемна, але суха. У кутку її ми побачили низеньку дерев’яну лавку, а на поличках, влаштованих у стіні, — просте кухонне начиння. Вглибині кімнати був іще один круглий отвір, мабуть, вхід до іншого приміщення. Зсередини він був осяяний слабким блакитним світлом.
Ми з Мулою перезирнулись, ступили до печери і, ніби велетенські метелики, рушили до світла. Нам було цікаво: що ж воно таке?
Малий Цербо дріботів на деякій відстані за нами та, чимось наляканий, тулився до стін.
Друга й остання кімната цієї архаїчної оселі виявилася навіть не кімнатою, а невеличкою комірчиною, зовсім порожньою. Але в ній існувало те, від чого ми на мить затамували подих. Між протилежними земляними стінами тут тягнувся срібний промінь світла, завтовшки з людський палець.
Ми з Мулою підсунулись ближче до променя, і Мула навіщось натягнув його трохи, а затим відпустив. Промінь випростався, завібрував та загудів, немов напнута тятива. Цербо за нашими спинами заскавчав. І тут у печерці стало темніше, бо хтось увійшов і затулив собою світло.
— Геть руки від чужої долі! — почули ми жіночий зойк і озирнулися.
Якась чорнява, схожа на циганку жінка, вбрана в темну сукню, підскочила до нас, ухопила мене та Мулу обіруч за комірці сорочок і відтягла геть від казкового променя, лементуючи:
— Звідки ви взялися на мою голову!?..
Ми, спантеличені, опинилися знову в першій кімнаті, а Цербо, покинувши нас, у паніці вибіг надвір.
— Що вам тут треба? — суворо спитала незнайомка.
— Мене звати Мула, — представився чемно мій товариш.
— А це — я! — відрекомендувався я, бо не завжди можу згадати, як мене звуть. — А ви, перепрошую?..
— Мойра, богиня долі.
— Богиня! — захоплено повторили ми з Мулою.
— Ви хотіли пограбувати мене, блукачі?
— Ні. Ми — придурки, а придурки ніколи нікого не грабують.
— Тоді що ви шукали тут, у моїй оселі?
— Нам треба повернутися до нашого села, і ще ми хочемо знайти нашу дівчину, — мовив я.
— І ми не знаємо поки що — як, а ще ми зголодніли, — додав Мула.
Тим часом паніка в нашого Цербо минула, і ми знов побачили його чорну мордочку, що боязко зазирала до печери.
— Оце слід було дочекатись мене і так сказати, або зайти до оселі іншої мойри, а не вдиратися сюди й не мацати руками промінь доль!
— Вибачте нам, — попрохали ми, похнюплені.
— Ну точнісінько як малі діти! — плеснула руками мойра. — Маю тепер із вами клопіт… Ну гаразд, хочете їсти — мусите приготувати собі самі. Тут вам не ресторан. Уміє хтось із вас поратися на кухні?
— Я! — сказав Мула. — Я печу пляцки!
— Печеш що? — не зрозуміла мойра.
— Ну, тістечка, пироги… — почав пояснювати мій друг.
— Він хороший, — втрутився я, — а ще всіх пригощає яблуками!
— Добре, а ти що вмієш? — спитала богиня в мене, і я зніяковів, бо був ледачим.
— Будеш підносити нові нитки доль і прати старі! — вирішила мойра, не дочекавшись моєї відповіді. — Відпрацюєте кілька днів, а тим часом відшукаються ваші долі, і тоді вирішимо, як буде…
І ми з Мулою, справді, три дні допомагали мойрам. Мула порався, готуючи обіди й вечері над вогнищем, а я навчився прати в річці грубі нитки доль, намотані на великі дерев’яні котушки. Після миття старі долі з сірих та похмурих ставали срібними й сяяли так само, як промінь, напнутий в комірчині знайомої богині.
Мойр на цьому березі мешкало дванадцятеро. Вони були так схожі одна на одну, що їх годі було розрізнити. Нас із Мулою рятувало від конфузів лиш те, що богині не мали імен, тож ми зверталися до кожної не інакше як «панно мойро».
Продовольства в мойр було достатньо, і, стараннями Мули, харчувалися ми дуже й дуже пристойно. Наш песик Цербо за три дні примудрився розжиріти так, що, коли рухався узбережжям, його черевце лишало на піску довгий слід. Тому здавалося, що тут сунув не собака, а якась довгохвоста ящірка.
Час від часу я приносив на плечах в печери богинь нові сувої ниток, знаходив кінець і простягав його мойрі. Вона знімала старий промінь доль, а новий напинала. Це означало, що на землі хтось умирав і натомість знову народжувався.
Коли я тримав у руці променисту нитку, то відчував, як у ній пульсує чиєсь серце. «Але ж людей на Землі багато, — дивувався я, — і багато доль, а богинь, що керують ними, лише дванадцятеро, і в кожної в комірчині лише один промінь — одна доля».
Якось увечері я розповів про це Мулі, і ми вирішили задовольнити нашу цікавість.
Ми підійшли до печери, де познайомилися з першою мойрою, та сказали в темряву:
— Вибачте…
— Кажіть, чого прийшли?.. — господиня була вдома.
— Ми б хотіли дізнатися, чому доль у людей багато, а промінь у вашій комірчині — один.
— Заходьте…
Ми поскидали черевики та увійшли. Мойра сиділа в малій кімнаті на лавці — промінь струменів якраз на рівні її очей. Ми опустилися навпочіпки поруч із богинею, вона дмухнула, і раптом земляна стіна перед нами — щезла!
За нею розгорнувся нічний мегаполіс із океаном вогнів. Він був видимий ніби з вікна хмарочоса і простягався ген до обрію. У цьому місті ми з Мулою бачили силуети якихось високих веж, довгі будинки із жовтими стрічками вікон, фантастичні підсвічені палаци, широкі магістралі, якими звивалися міріади різнокольорових: срібних, червоних, блакитних, зеленкуватих, бузкових… і ще, ще! — ниток доль. Вони були схожі на сліди фар невидимих авто і тяглися, переплітаючись, перехрещуючись на різних рівнях, сходячись та розходячись знов барвистим мереживом кудись за виднокрай.
— Оце так! — тільки й змогли вимовити ми.
— Тут усі долі, — мовила мойра. — Та навіщо втомлювати зір? Достатньо бачити одну нитку, якщо знаєш про решту.
Вона повела рукою, і місто зникло, ставши стіною печери, а в кімнатці знову світив один сріблястий промінь.
— От і віднайшлася нитка ваших доль, — сказала богиня. — Поки що вона у вас одна на двох, бо ви прямуєте в один бік. Хоча… — мойра наблизила своє обличчя до променя, уважно в нього вдивляючись, — тут до ваших доль приплелася ще чиясь…
— Мабуть, Цербо, — припустив Мула.
— Поглянемо, — сказала мойра і раптом ребром долоні розсікла промінь навпіл.
Богиня взяла одну половинку й повернула зрізом до нас. Ніби на екранчику крихітного телевізора, ми побачили картинку: Мула та я стоїмо в річці біля берега. Вода доходить нам до колін. Ми сумні й дивимося вслід човнові, на якому веслує кремезний атлет, котрий нас урятував. Його широка гола спина переливається м'язами… На березі за нашими спинами сидить вгодований гладкий Цербо, теж сумний.
— Харон не погодився перевезти вас на той берег, — сказала мойра. — Він не любить випадкових пасажирів, тому відмовив вам.
— Тоді ми побудуємо плота й дістанемося того берега на ньому, — рішуче мовив я.
— Ріка Стікс хоч і неширока, та її не подолає жоден пліт і жоден плавець, — заперечила мойра. — Через цю ріку не можна побудувати моста, усі кораблі світу потонуть у цій річці. Стікс може переплисти лиш човен перевізника Харона… А Харон вам відмовить.
— Ми назавжди залишимося тут, — похнюпились ми.
— Харон мусить вам відмовити. Від долі не втечеш, — сказала богиня.
— А від цього Харона? — раптом спитав Мула. — Від нього можна втекти?
— Авжеж, — здивовано сказала мойра. — Та лише на суходолі. Тут він не такий прудкий, як на воді.
Я поглянув на хитрого Мулу і, здається, зрозумів, що замислив мій товариш.
— Та як нам здибати цього невловимого перевізника? — спитав я. — Ріка ж бо довга.
