Побачити Алькор - Ешкилев Владимир (читать полную версию книги txt) 📗

Висновок міг бути лише один. В агентстві окопався «кріт» Агамова. І він звідкись знав пароль. Його, Грінченка, семизначний особистий пароль доступу, який знав лише він і який змінювався щотижня.

У принципі, розмірковував Лавр, дізнатися пароль не так уже й важко. Особливо коли «кріт» працює поряд з тобою. Якщо після набору пароля ти не використовував клавіатуру, а працював тільки «мишкою», можна було потім обризкати клавіатуру ліпоконтрастним спреєм і визначити використані символи. За допомогою спеціальної декодерної програми з цих символів із часом підбирається правильна комбінація. Такі технології не новина. Шпигуни і злодії застосовують їх уже не одне десятиліття. Можна зробити й простіше. Приміром, установити над робочим місцем малопомітну відеокамеру і відзняти нею не тільки процес набирання пароля, але й усе, що з'являється на екрані комп'ютера. Лавр неодноразово власноручно встановлював у стіни і стелі такі мікроскопічні, розміром з половину сірника, відеокамери. Знайти її можна лише за допомогою спеціального сканера. «Кріт» міг нафаршувати такими камерами весь офіс.

«Можливо, — подумав він, — саме така зараза і тепер фіксує оце моє зависання над протокольними файлами. У Агамова грошей як піску, міг закупити і сто таких пристроїв. Ну і нехай дивиться. Да цао цзін ше! [32]».

Лавр вийшов із бази даних і рушив до технічного відділу на пошуки сканера.

— Це ж просто якийсь збіг казковий, — сказала «Марина», змиваючи з рук кров. — Ця клята соска — виявляється — чи то корєфанка, чи то коблуха [33] малої Корецької.

— Ти вважаєш це збігом?

— А як інакше? Ти ж не думаєш, що масони послали соску стерегти могилу? Це ж тоді ваащє — гусі улєтєлі [34].

— Гуси летять. Це ти добре кажеш… Над всім цим ще треба буде як слід поміркувати. Я у збіги не вірю зовсім. Це все невипадково, побачиш. Між іншим, малой казав, що вона не ночувала вдома і не з'являлася на вулиці. Може, дєвка зробила ноги разом із Корецькими? Тоді ситуація ускладнюється.

— Попрацюємо з її батьками, може, щось і з'ясуємо.

— Якщо ми з ними будемо працювати так само, як із цими, то піднімемо на ноги всіх ментів у місті.

— На блудняки у нас часу немає. Івар нас попередив.

— Тоді треба все тут спалити. Якщо слідчі побачать сліди допиту…

— Спалимо. Я піду пошукаю бензину в гаражі… Ти будеш доповідати Іварові?

— Про що саме? Поки що я не бачу підстав для переможних реляцій. Доповідати будемо тоді, коли знайдемо «об'єкт Б».

Розділ 22

Пожежу, яка майже дощенту знищила будинок бізнесмена Анатолія Вороненка, показали в ранкових новинах. На величезному плазмовому екрані вона виглядала особливо ефектно. Коли показали родинні фото Вороненків, обгорілі тіла яких знайшли пожежники, у Мармури почалась істерика.

— Мармушка, припини, не треба, — Беконті намагалася заспокоїти подругу, але та вирвалася з її обіймів і зарьована втекла на другий поверх.

— Так вона знала цих Вороненків? — насупився Кабарда. — Добре знала? А вони знали її. Так це ж, дорогенькі мої, дуже важливий фактик. Це ж, мабуть, хтось її так шукає. Я вже дзвоню Лавру Станіславовичу.

— Так-так, подзвоніть йому, Миколо Семеновичу, обов'язково, — Корецький виглядав спантеличеним. — Невже це ті самі, що причепили записку? Вони вбили цілу родину, це ж бєспрєдєл…

Кабарда набрав сотовий Грінченка.

— Лавре Станіславовичу, ви вже чули про пожежу? Ні? Доповідаю: вбили хлопця, який зустрічався з Наталією, всю його родину замочили, а потім спалили будинок… Так, чотири трупи. Так, гадаю, це не нещасний випадок. Упевнений. Я щойно дивився по телевізору репортаж. Кілька незв'язаних осередків займання, воно ж одразу видно. Гадаю, треба негайно привезти сюди батьків Наталії… Що ви питаєте? Як звали хлопця?

— Едік Вороненко, — підказала Беконті.

— Вороненко Едуард. Видно, що родина була заможною, будинок капітальний. Був. Ага. Яка адреса у Наталії?

Беконті назвала адресу. Її теж почало трусити.

«Попадос! — зрозуміла вона. — Це ж стопудово — мала тирнула жирнючий антикваріат. Мало не покажеться».

Лавр розмовляв з Кабардою, стоячи перед будівлею агентства. Записуючи адресу батьків Мармури, він краєм ока бачив, як директорський «лендровер» заїжджає на автостоянку. Він рушив назустріч машині і зустрів шефа, як і планував, на виході з автівки.

— Мої вітання, Іване Ваграновичу.

— Доброго ранку, Лавре. Підробляєш на стоянці?

— Подивіться ось на це. — Лавр розкрив долоню.

— Бачу. Мікровідеокамери. Ізраїльського виробництва, якщо не помиляюсь. І що?

— Одну я зняв зі стелі над своїм робочим місцем, другу над терміналом Людмили, третя була у стіні в диспетчерській. В агентстві «кріт». Треба перевірити ваш кабінет і кабінети ваших заступників.

— Ти не гони хвилю, — директор заховав відеокамери до внутрішньої кишені піджака. — Пішли, обговоримо ситуацію без нервів.

— Тут ще одне, Іване Ваграновичу. Виникла крайня необхідність евакуювати батьків родички Корецького.

— Яка така «крайня необхідність»?

— Вбили родину її хлопця, є загроза…

— Це та нічна пожежа?

— Так.

— Нехай цим займеться хтось із оперативників. Ти мені потрібний тут.

— Зараз в агентстві із оперативників лише Ребрик. Він ще молодий.

— От і нехай вчиться. А хто крім нього чергує?

— Люда.

— Теж нехай їде. На стенді вона добре стріляла.

— Вона не оперативник. Може, підняти бійців?

— Бійців піднімай, нехай сюди їдуть. І техніків викликай. Усіх до одного сюди. «Сімка» [35]. База переходить на спецрежим. А Людмилу, наскільки я пам'ятаю, ми взимку відправляли на курси оперативників. От і подивимось, на що потратили гроші. Все. Виконуй.

— Виконую, — Лавр почав обдзвонювати співробітників.

Людмила відреагувала на наказ миттєво і навіть, як здалось Лавру, з радістю.

«Бойова дівка!» — посміхнувся він, спостерігаючи, як співробітниця аналітичного відділу перевіряє механіку табельного «Макарова».

— Де техніки? — директор зайшов до диспетчерської. Судячи з того, як відстовбурчився на правому боці його піджак, шеф уже встиг відвідати зброярню.

— За двадцять хвилин будуть, — доповів Лавр.

— Людо, чуєш мене?

— Так, Іване Ваграновичу.

— Якщо там виникнуть ті бєспрєдєльщікі, не наривайтесь. Я вже передзвонив ментам, вони вас підстрахують.

— Гаразд.

— Не «гаразд», а «так точно», — похитав головою шеф. — І чому тебе вчили на тих курсах…

— Так точно! — Людмила виструнчилась.

— Ти вже з ними зв'язалася?

— З ким?

— З батьками дівчини.

— Ще не встигла, Іване Ваграновичу.

— Негайно зв'яжися. Попередь, щоби нікому не відчиняли двері і сиділи тихо. Там за півгодини менти будуть. Постоять там, поки ви приїдете.

— Так точно!

— Давай до машини, Ребрик уже чекає. Старшим буде він.

— А нам з тобою, — звернувся директор до Лавра, — треба перебалакати. Ходімо до підвалу.

— Тут чисто. Я перевірив.

— Нехай ще й техніки все перевірять. До речі, у цих мікрокамер передавачі слабенькі. Ми їх теж колись ставили. Комарики. Вони не можуть посилати сигнал далеко. Крізь електромагнітну ізоляцію в наших зовнішніх стінах узагалі не можуть. Значить, десь тут сховано або ретранслятор, або приймач сигналу із записувальним пристроєм. Кров з носу, але треба його знайти. Ти, Лавре Станіславовичу, молись, щоби це не був ретранслятор.

— Роботу ретранслятора всередині будівлі зафіксувало би наше стаціонарне обладнання. Вони б не ризикнули ставити ретранслятор. «Кріт», скоріше за все, сам знімав інфу з приймача.