Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана (книга бесплатный формат txt) 📗
- Це ти мене тіпа як проводжаєш? А потім мені доведеться проводжати тебе назад? - вимучено посміхається Флеш.
- Не треба мене потім проводжати. Зараз білий день. Облиш ці понти.
Мрія й Флеш йдуть повільно, а котушка змія розмотується з неймовірною швидкістю - шнур до крові ріже Мріїну долоню - рвучке биття змія в потоках небесного вітру. Мовчки доходять до будинку, на ґанку якого кілька годин тому вниз головою валялося непритомне тіло Флеша. Мрія - в халатику і пантофлях, Флеш - у брудній білій футболці, яка ще вчора своєю хрумкою сліпучобілістю - мов з реклами прального порошку - підкреслювала горіхово медвяний тон засмаглої Флешевої шкіри.
Флеш обіймає Мрію, цілує у скроню. Мрія не пручається, але й не відповідає ніжністю: вона прагне переконатися, що Флеш потрапив додому й швидше забратися геть - поставити величезну масну крапку в цій дурнуватосумній порнографічній пригоді. Крапку після фаталь ного слова «Кінець». Кінець фільму. Мрія відриває від порожньої котушки шнур, який, немов пуповина, з’єднує її з небом. Лунає звук надміру накрученої на кілок басової струни, тріслої від перенапруги. Мрія ховає руки в кишенях. Непрошена воля за хмари понесла обірваний шнур: ще мить - й він вислизає до стратосфери - уриває напнуте синім повітрям шелестке пташине тріпотіння паперу. Треба прибратися до прибуття з відрядження Макса - флегматичної довгоногої венеціанської ляльки у масці Скепсису.
Мрія розвертається і йде геть. Стопкадр.
Кінець фільму. На тій світлині стопкадру вона й досі повільно йде геть від Флеша, повертаючись додому повз сміттєзбиральну машину, серед ранкових голубів, котів, горобців, ворон і світанкового смутку передчуття осені.
SOMEBODY TO LOVE
Jefferson Airplane
When the truth is found to be lies
and all the joys within you dies
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
When the garden flowers baby are dead yes
and your mind is full of red
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
your eyes, I say your eyes may look like his
but in your head baby I’m afraid you don’t
know where it is
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
tears are running ah running down your breast
and your friends baby they treat you like
a guest
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love.
Ввімкніть якнайголосніше, щоб чути й під співувати у польоті з тринадцятого поверху, щоб звук долинув до асфальту перш, ніж тіло зіб’є з ніг сусідку в халаті й капцях, яка повертається додому з порожнім цеберком для сміття…
10. P. S.
Мрія лежить на дні човника й пускає аркуш за аркушем по воді усі ці гамсунівські викрутаси тихо суне велика стара баржа й відпрасовує Мріїн мозок бо гофре не в моді виявляється збочення теж виходять з моди бо знущання над будьяким матеріалом є збочення… генна інженерія… від цього тхне потом збудже ного Герострата. Страх збуджує. «Хронопи знають, та щоразу, зустрівши черепаху, діс тають пуделко з кольоровою крейдою, й ма люють на черепаховому панцирі ластівку». І це так ніжно - послання у глибінь часу. Це просто й глобально як зорі. В цьому - якийсь пацифістський жертовний мазохізм. Мов гіркі й густі сльози кульбаби. Самотня зболена еяку ляція беззбройного педофіла або беззахисного гомосексуаліста. Позастатева щирість, до якої не спроможеться ображена жінка чи розгніваний чоловік. Попіл - ніжний і огидний, мов голуб, - від щойно знищених кишеньковим вогнем листів та рукописів змішується з кров’ю ретельно розрізаних вен. Так охайно шматують себе лише справжні якісні стовідсоткові самозакохані мазо хісти. Сартрівські нарцисики, - все життя борсаються у своїх гранчакових виставах. Ці самотні перформенси, розраховані на схвальні рецензії втаємничених (задля них спеціально лишають жалюгідні інсталяції з попелу, лез, плям, по яких ті обов’язково розшифрують трагедію спраглої за шаблонним щастям душі)…
О Боже Мій Боже Я - Кволий Ти - Дужий Дай Мені Силу Ведмедя Й Спритність Чорного Оленя Дай Мені Беззахисність Пінгвіна Який Розгублено Тупцює На Крижині Посеред Океану Та Зірок У Всесвіті Безглуздя Безпорадності Та Крижаного Реготу На Душу Й Тілом Хворих Атомів!..
Мрія та Флеш більше не зустрічалися ніколи.
Ніби оселилися в блюзі. Заживо поховали себе в лялечці блюзу. Розлетілися, кожен - до свого джерела світла. Флеш пішов з Мріїних снів. Флеш більше не кричить в її снах. Тільки раз Мрії снилася візуальна проекція Флеша у черговій купці фройдівського лайна. Згодом лайно спливло геть з Мріїного життя й з Мріїних снів. Разом з Максом. Разом з оточенням. Разом з інтер’єрами.
Мрія знайшла на індіанській стежці Того, Чиє Кохання Немов Течія. Того, Хто Приніс Їй Море. Того, Хто Рухає Її Серцем, вистукуючи різноманітні ритми на її тілі. Наче злива, яка вночі масажує дахам спини. Завдяки Йому Мрія навчилася сміятися просто так - без причини, щиро, й не сміятися абияк лише за вимогами суспільних правил, коли насправді не смішно. Мрія перестала очікувати появи тих, хто, по суті, тільки й може, що зовні розрадити самоту своєю присутністю, але після цього спілкування добу мучить мігрень й терпне очна рогівка. Мрії тепер не до Флеша. Лише інколи, в мить всеохопного щастя, вона згадує про Флеша й з найглибших глибин своєї Щирості, з самого серця свого Тепла, від імені свого Щастя бажає Флешеві знайти свою Течію. Простіше кажучи - Шлях Серця: «Bye! Bye! Bye, baby, byebye! Бажаю тобі безмежних обіймів Без межності! Бай! Папа!» - думки Мрії відгонять здоровим пафосом, але вона не звертає на це уваги, бо стала прозорою. Здійснилася.
Розчинилася в Морі Кохання. А її покинутий напризволяще, спорожнілий макет, можливо, й досі теліпають десь, калатають, б’ють об коралові рифи, немов паперовий човник, метушливі хвильки повсякдення… разом із ковбасками фройдівського лайна… Останнє видіння. Набіса набіс. Ґотичний театр. З’являється Мрія в ролі Doctor’а Death з оберемками якогось мотлоху.
Безвиразно декламує замогильним голосом:
«Обов’язки ляльки - не переплутувати дротів, не заплющувати очей та вірити у роль свого образу так глибоко, щоб навіть не знати, що вона - лялька образу, що роль її образу - це роль, а образ - ситуативна галюцинація, втілена у матерію. Лялька - це живий актор, тому що вона насичується енергією свого лялькаря. ЇЇ обов’язок - ніколи не покидати межі образу й досконало слідувати східцями ролі. Лялька має бути внутрішньо статичною, але рухомою й підвладною керуванню, слухняною - зовні. Й вона до самої смерті не має права на згадку про те, що вона - лялька». По цих словах Doctor Death упускає з оберемку мотлох, що виявляється жалюгідною купою старих маріонеток. Doc tor Death бридливо, по одній піднімає двома пальцями маріонетки, наче здохлих кошенят, й по одному обриває маріонеткам дротики, всі - Мріїне «я», їхні обов’язки - всі її, кожна лялька - одне з «я», ляльки з Мріїних снів… Останні дротики, що утримували ляльок вертикально за голови, обриває майже водночас - купка дерев’яних болванок, скляних очей, ганчір’я костюмів лежить біля рампи у колі мертвотного театрального світла. Doctor Death збирає охлялих яляльок - понівечених оваціями. На біс кидає їх - разом з магніто- й відеоплівками, газетами, журналами, касетами - гуртом, нік чемною купою, бутафорською падлиною - до закривавленої ванни (воду підфарбовано кубиком червоної шкільної акварелі). Вони поступово набрякають закривавленою водою, повільно тонуть. Я зачиняю лазничку на ключ.
