Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. (читать книги полностью .TXT) 📗
Пані Міля теж була одружена ще до війни, але дітей не мала, її чоловік загинув на фронті, а сама вона мріяла піти в монастир. Можливо, її виснажливе і невдячне вчителювання якоюсь мірою замінило їй подвижництво монашого життя. Бабуся Аліція і пані Міля ні від кого не приховували своїх стосунків, з часом усі звикли, що вони живуть разом, і питання про те, чому саме так трапилося, нікого не цікавило. Зрештою, бабуся завжди казала, що у ті часи люди мали достатньо власних проблем і менше втручалися у життя інших.
Я пригадую, як ми снідали в саду всі троє. У дитинстві я завжди вставав рано, але мені ніколи не вдавалося випередити пані Мілю. На момент мого прокидання вона переважно уже була вбрана і бадьоро поралася по господарству, поки я, ще напівсонний, спускався сходами до кухні. Ми виносили у сад усе для сніданку, і це займало досить багато часу, бо пані Міля і бабуся Аліція ніколи не їли абияк, стіл завжди мав бути дбайливо накритий. Біла скатертина завжди була ідеально чистою, накрохмаленою і випрасуваною. У бабусі в креденсі акуратні стосики таких скатертин ручної вишивки білим по білому, перекладені лавандою і ялівцем, займали цілу полицю. Цікаво, чи збереглася у цьому краєзнавчому музеї хоча б частина бабусиного посуду, не розумію, чому батьки не забрали його. Порцеляновий кавник зі спеціальною підставкою-підсвічником, щоб кава не вихолола надворі. Керамічні, зроблені вручну на крузі бабусиним знайомим гончарем горнятка для ранкової кави, досить великі, бо каву вранці пили з підігрітим молоком або збитими вершками і варили у срібній джезві. Пообідню каву бабуся готувала у мідній джезві, з кардамоном і цитриною, її пили без молока із маленьких порцелянових філіжанок. Порцеляна обов’язково мала бути кольору слонової кістки, бабуся не визнавала ніякого фаянсу, а тільки справжню тонесеньку порцеляну, яка видавала особливий мелодійний звук, коли горнятко ставили на блюдце.
Часом бабусі наливали собі до пообідньої кави по чарочці вишнівки і пекли крихітні тістечка, посипані брунатним цукром. Вранці пані Міля часом пекла хлібці з висівками і подавала їх до сніданку ще теплими, розрізала навпіл і намащувала маслом, яке тануло всередині хліба. Коли вставала бабуся Аліція, все вже було готово, біля кожної тарілки стояла срібна підставка на варене яйце, а у спеціальні срібні вазочки пані Міля розкладала домашній джем. Бабуся Аліція завжди готувала дуже смачні джеми, з цілими шматочками фруктів, не дуже солодкі, міцно приправлені цинамоном. Я досі пригадую, як смакували хлібці пані Мілі, на які я щедро клав собі бринзи й аґрусового джему.
Мені не хочеться думати, що все це потрапило у чужі руки, а особливо у руки тих, для кого це просто срібло чи порцеляна, вартість якої вимірюється самими лише грошима.
Не знаю, як бабусі вдалося зберегти стільки непотрібних за мірками того часу речей у голодні воєнні та повоєнні часи. Мабуть, цього було ще більше, частину довелося розпродати і виміняти на продукти, вона ніколи про це не говорила, але більше ні в кого, крім неї, я не бачив такої кількості срібного посуду, і після літа, проведеного в бабусі, мені бракувало цих крихітних виделок, якими їли шарлотку, бракувало чарок для вишнівки, в які мені наливали яблучного соку, бракувало гарячого шоколаду, який найкраще смакував із бабусиного порцелянового горнятка. А найбільше мені бракувало горища, на якому бабуся обладнала бібліотеку. Полиці з книгами до самої стелі, невеличкі розкладні драбини, кілька крісел і лампи, які переносилися з місця на місце. Я часто проводив там цілі дні, розглядаючи старезні географічні та анатомічні атласи, словники і томи якогось допотопного видання брокгаузівської енциклопедії. У більшості цих книг я не міг прочитати ні слова і лише розглядав малюнки, але ці малюнки були такими філігранними, що я досі можу із заплющеними очима відтворити схожі на топірець контури стародавньої Ассирії чи кокетливі вигини Єгипту, які нагадують жіночий черевичок, що впирається в землю кінчиками пальців. Цієї бібліотеки мені шкода, мабуть, ще більше, ніж бабусиного посуду. Назви більшості з предметів посуду я знаю лише німецькою, тому мушу вживати якісь кострубаті конструкції, типу пристрій для вилущування вишневих кісточок чи щипці для розколювання брунатного цукру, коли хочу пояснити, про що мені йдеться. І я досі переконаний, що навіть найдосконаліші сучасні пристрої для вилущування вишневих кісточок ніколи не зрівняються зі старим бабусиним, у якому мене найбільше зворушував срібний ланцюжок і крихітна металева бирка з вигравіруваним іменем майстра.
Напевно, предмети займають стільки місця у моїх дитячих спогадах, бо я не пригадую, про що саме розмовляли бабуся Аліція і пані Міля. Вони багато читали і часто говорили про літературу, але тоді я не дуже багато розумів із цих розмов, хоча не певен, що і тепер зрозумів би набагато більше, бо куди мені до їхньої освіченості. Бабуся багато читала і мені. Навіть тоді, коли я давно вмів читати сам. Деякі книги для мене просто не існують без звуку її голосу. А деякі взагалі існували тільки для мене. Було кілька німецьких і французьких книг, які бабуся переклала мені. Вона читала мені з рукопису, а я розглядав малюнки в оригіналах, які були видані ще за часів бабусиного дитинства. Я вже навіть не пригадую, чи подобалися мені ці історії і що саме це були за книги, мабуть, якісь трохи старомодні моралізаторські історії, можливо, Жан Поль, якого бабуся обожнювала, чи Йоганн Непомук Нестрой, можливо, що і Гофман, якого я любив найбільше. Це не має значення, важливим був сам ритуал, коли таємницю тексту, що його я тримав у руках, озвучував знайомими мені словами бабусин голос. У цьому була якась магія, як у порипуванні старих грамофонів. Навіть у пізніших вінілових дисках ще збереглося трохи тієї магії, заступленої тепер акустичною стерильністю цифрового звуку.
Мабуть, їм було самотньо у тому повоєнному містечку. Пригадую, кілька разів до нас у гості зазирав сусід. Мабуть, у якихось справах. Сусід воював в УПА, потім відсидів і переїхав з більшого міста до маленького, щоб заховатися. Він власноруч збудував добротний і потворний цегляний будинок, розподілив усю площу довкола нього поміж теплицями та грядками і цілими днями порався по господарству. До бабусі Аліції він мав більшу довіру, ніж до решти сусідів, російськомовних переселенців, і часом намагався поговорити з нею про «давне» з наголосом на «е».
Сусід вважав, що незабаром нас усіх чекає ще більший занепад духовності, «бо молоді на танцульки бігают, а не до церкви, а колись того ніґди не було». Він чомусь постійно згадував про смерть, так і казав: «Я все сі інтересував смертю і все хотів троха побути біля мерцє». Мабуть, вважав, що це свідчить про якісь його особливі духовні шукання. Історії про смерть, які він оповідав, завжди були однаковими — про те, як вбивали його чергового товариша і треба було комусь цілу ніч молитися біля покійника. Сусід завжди зголошувався, а потім цілу ніч йому ввижалися диявольські спокуси.
— Такеє, знаєте, тойво, з рогами, з копитами. Хай Бог бороне.
І сусід замовкав. Як більшість людей із практичним складом розуму, він не надавав великої уваги словам, часто їх плутав і називав більшість предметів «теє-то як воно». Пригадую, як обидві бабусі штивно і прямо сиділи протягом усього візиту сусіда, ввічливо киваючи у такт його розповіді, але ніколи нічого не розповідали самі. Здавалося, вони просто терпляче чекають, коли відвідувач піде. Сусід рідко розумів ці натяки. Час від часу він починав заходити частіше, мало не щонеділі, і тоді це означало, що йому знову забракло площі під якусь із його теплиць і він хотів би поговорити з бабусею Аліцією, чи не відступила б вона йому «якось-то» шматок свого саду. Але бабуся була невблаганна. Не тому, що їй шкода було віддати щось сусідові, а тому, що вона не відчувала за собою права порушувати гармонію саду і будинку, створену задовго до її народження. Вона була переконана, що втручатися у такі речі можуть тільки невігласи.
