Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги полностью .txt) 📗
— Отак, — тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. — Називається, приїхали.
— Що там? — нетерпляче почулося знизу.
Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.
— Стіна, — пояснив Данило.
— Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, — озвався Вухо.
— Я б сказав — крізь стіну, — Данило висвітив мур променем. — Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…
Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.
Рука ковзнула далі. За нею — промені двох ліхтарів.
А це що таке?
— Дай сюди світла, — чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.
Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.
— Це що таке? — прогудів йому Богдан просто у вухо.
— Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.
— Звичайну квітку?
— Ні, ось це — троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…
— Ружа! — раптом почулося ззаду.
Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.
— Яка ружа? До чого тут ружа?
— Троянда — це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.
— До чого тут… — спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.
Тепер уже — навмисне.
— Троянда. Ружа. Ружич! — вигукнув він. — Михайло Ружич! Оце все — плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі — підказка.
Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.
Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.
Нічого.
Натиснув сильніше.
Теж нічого.
— Ану, дайте щось важке! — крикнув не повертаючись.
Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.
Є!
Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.
Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило — перший, а за ним — усі інші зробили крок уперед.
І опинилися за стіною.
Розділ 28
У якому хоч і стоїть суцільна темрява, та все одно видно злу дію підземель і кам'яних стін
Перше, що відчули шукачі, — густий запах завмерлого повітря. Здавалося, його можна помацати, проте дихання не спирало. Льонька, а за ним — Богдан навіть закашлялися так, ніби вода чи шмат їжі потрапив не в те горло.
Щойно вихід відкрився, як усередину темного кам'яного мішка шаснув легенький, ледь відчутний протяг і загусле повітря перестало дерти в горлі. Дихати відразу стало легше, очі швидко звикли до масної темряви. А ліхтарики, які всі четверо чомусь машинально опустили, коли зайшли в сховок, знову дружно, в чотири промені, освітили це загадкове місце.
Наскільки хлопці змогли розгледіти, вони опинилися у звичайній кімнаті, не дуже великій, навіть швидше маленькій порівняно з уже баченими в замку. Під ногами стелився тонкий шар пилу щонайменше півторастолітньої давнини. Данило чомусь думав — пилюки тут буде більше. Та відразу знайшов цьому пояснення: «кімната страху» не мала ані килимів, ані шафи для одягу, словом — нічого такого, що накопичує пил у людському житлі.
Голі муровані стіни. Підлога, викладена шматками граніту. Жодного вікна, хоча напевне десь тут мусив бути хоч маленький отвір для вентиляції. Кімната мала стати такою собі невеличкою безпечною фортецею для господарів, і звідси можна вийти під землею на той бік замкової стіни. Та все одно напевне передбачалося, що князь чи його родина пробудуть тут якийсь час. Зовсім без вентиляції це приміщення лишати не можна. Такий майстер, як Михайло Ружич, це напевне знав.
— Ну, ось ми й прийшли, — нарешті вичавив із себе Вухо.
— Треба чимось двері підперти, — стрепенувся Льонька. — Чи стіну, чи як це називається… Словом, аби нас тут не закрило.
— Взагалі-то зсередини цю стіну, чи, як ти кажеш, ці двері теж можна відчинити, — зауважив Данило.
— І ти знаєш, як? — Льонька навів на нього промінь свого ліхтаря. — Слухай, є таке правило: лізеш кудись — не забудь подумати, як вилізеш.
— Він правий, — озвався Богдан. — Мацнемо щось не те, як у фільмах про Індіану Джонса… Тільки ми ж не в кіно, народ. Чудесного спасіння не буде…
Данило зробив кілька обережних кроків углиб кімнати. Ліхтарик висвітив дерев'яне ліжко в кутку. Просто каркас, лежак між двома спинками. Ані матраца, ані перини, ані ковдр, ані подушок. Далі з темряви вихопився міцно збитий дерев'яний стілець із високою спинкою, стіл біля стіни, трошки далі — невеличкий ослінчик.
— Хто сміливий — поставте туди, в прохід, стіл чи табуретку, — промовив він, і поки Льонька з Вухом квапливо волочили меблі, блокуючи рухому частину стіни, сказав уголос, проте швидше для себе, ніж до когось: — Не густо. Він тут точно довго бути не планував.
— Ти про князя? — спитав Богдан, обережно присідаючи на ліжко.
— Ага… Так, тимчасове пристанище. Пересидіти якийсь час. Коли справді є від кого ховатися, не варто відразу відкривати переслідувачам усі козирі.
— Тобто? — не зрозумів Вухо.
— Хід, яким ми сюди дійшли, веде не так уже й далеко. Лише виводить за межі замку, — пояснив Данько. — Якщо втікача шукають ретельно, можуть швидко помітити. А так пересидів, перечекав день. Тут, вважай, неприступна фортеця. Звісно, коли ніхто не знає, як сюди зайти.
Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.
— Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? — подав голос із темряви Льонька. — Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.
— Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, — зауважив Данило.
— Не знаю. Жодного ще не нюхав.
— Слухай, чого ти бурчиш? — не втерпів Богдан. — Що тобі не так?
Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.
— Якого дідька! — гаркнув Гайдамака.
— Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! — Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.
— Тихо! — тепер уже Данило підвищив голос. — Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…
— Отож бо й воно! — не збирався вступатися Льонька. — Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!
Данило знов примружив очі, порахував до десяти.
— Андрію, чим ти там хруснув? — запитав уже спокійніше.
Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже — від болю.
— Скло тут, зараза! Пальця врізав!
— Ай-ай-ай! — закривлявся Льонька. — Ваву хлопчик зробив!
— Ти сьогодні замовкнеш? — ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.
— А якщо ні? То що?
— Замовкніть! Обоє! — вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: — Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі — замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.
Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.
Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло — чи хтось…
— Дзеркало, — зрозумів Данило. — Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.
