Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

… Автобус з жовтими номерами, жукоподібний від надлишку тонованого скла, заповзає на розжарену білу пательню Центральної автобусної станції Єрусалиму. Дві його пасажирки, Анджела і Джипсі, спостерігають за навчаннями антитерористичної групи: шестеро солдат у важких обладунках тягнуть до галерей півсферу проти вибухового маніпулятора.

— Як вони ще не спеклись, у тих скафандрах, — співчуває солдатам Анджела.

— Але ж, у випадку чого, залишаться живими, — передбачає Джипсі. — Хіба що руки-ноги повідриває…

її організм стискає мимовільна нутряна істерика: за хвилину треба виходити з автобуса; з прохолоди кондиціонованого повітря у ворожу гіперборейцям спеку, що висушує нирки і наповнює голову дурнуватою важкістю. Джипсі витягає пляшку з водою і робить тривкий ковток. Вода тепла, з ледь відчутним содовим присмаком.

«Гидота яка», — проноситься в голові Джипсі, вона витягає дзеркальце і відновлює поруйновану вентилятором зачіску…

Вібруюче прозоре сяйво автостанції, розцяцьковані кварцовими спалахами поверхні бетонних споруд.

За три хвилини жінки піднімаються сходами на тротуар Джаффи, довгої вулиці, збудованої на останніх кілометрах прадавнього паломницького шляху від порту Яффо до християнських, юдейських і мусульманських святинь Давидового міста.

Щільний потік машин.

Сліпуче сяйво скляних площин готелів Араrtоtеl і Саеsаr.

Джипсі мружиться, від невблаганних променів не рятують навіть захисні окуляри. Неприємна легкість охоплює її живіт і щось настирливо-орієнтальне починає дзвеніти між вухами. Вона робить ще один ковток і запитує в Анджели:

— То пішки підемо?

— Звісно. Робимо ж собі екскурсію. Не що-небудь…

— Спека.

— То тільки після автобуса. Потім, у Старому місті, вип'ємо чогось прохолодного. Вип'ємо холоднющого пива.

Джипсі приречено зітхає.

Вдвох вони відганяють настирливого неохайного (засмальцьована докерська сорочка, шкіряні штани колоніального фасону, кеди) таксиста і вирушають в бік Ціонської площі, пришикувавшись до чоти розгодованих францисканських ченців.

— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!

Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.

Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20] , зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.

Анджела йде попереду, майже торкаючись коричневих крил слоноподібного монаха, і Джипсі заздрісно поціновує її сліпучо-білі джинси з велетенським червоним лейблом, що ритмічно коливається на стегні. «Чому я, дурна, не купила такі самі? Копійки ж коштують!» — картає себе Джипсі, і легкість під паском розсмоктується з приємною сверблячкою.

Біля Ціонської площі знову виростають вежі готелів, а натовп насичується американськими туристами до межі кристалізації. Строката студентська зграя (Wоw! Оh, lа-lа! Wоw!) відносить на тротуарні марґінеси навіть незворушних, твердих у змаганнях з вуличної штовханини хасидів. Францисканці, виконуючи коротку німецьку команду ватажка, перебудовують свій загін у тевтонську «свиню» і могутнім притиском розштовхують вавкаючу каліфорнійську молодь. Джипсі не відмовляє собі у задоволенні допомогти ченцям; вона обирає жертвою товстеньку студентку з картатим наплічником і підкоченими штанятками. З бойовим шепотом «Вlооdу gіrl!» Джипсі штовхає студентку. Та відлітає до вітрини, наповненої різнокольоровими горішками. Чорно-білий хасид здивовано дивиться на агресивну Джипсі. Та шаріється.

Зліва, у проймі провулка, відкривається корабель православного собору.

— Бачиш тую церкву? — показує на храм Анджела. — Це російська катедра, там повінчались Пуґачова з Кіркоровим.

— Зайдемо?

— Краще довше походимо Старим містом. Там багато цікавого.

— Твій Циппо міг би нас підвезти машиною. Мали б набагато більше часу.

— Він такий самий жлоб, як і твій Йосі.

— Йосі? — сміється Джипсі. — Ти бачила його тачку? Вона до Нацрет Ілліту [21] не доїде, не те що до Ершалайму. Ми минулого тижня їздили до його родичів у Капернаум, так мотор пчихав, як хворий дідько. То ж розвалюха…

— А кілько Йосі твоєму років? — перебиває Анджела.

— Він не каже. Мабуть, шістдесятка вже є.

— Мав би тебе возити, старий козел. Ти до нього поблажлива.

Джипсі не відповідає. На лінії вуличної перспективи з'являються стіни Старого міста і Яффська брама. Шоколадного кольору тіні підкреслюють кожну западину і каверну в епідермісі середньовічних стін, складених з шафранового єрусалимського каменю.

Жінки проходять браму і йдуть вузьким фортечним провулком вглиб вірменського кварталу. Зграйка туристів фотографує резиденцію католикоса, бездоганно сюрреалістичну (велетенські печериці, вмонтовані у накривки скелястих скринь) у спекотній марі, що запаковує до вібруючої лялечки жовтий прямокутник Давидового міста. Настає той літній, регулярний палестинський полудень, коли небо, немов пересичене кобальтом, бірюзою, ультрамарином, обвиває себе ледь помітною мерехтливою сірою плівкою, і безодня небесної лінзи глибшає до парабол космічного урвища, до відкритості стратосферного фіолету, до кольорової схеми з астрономічного календаря.

Вулиця виводить на заповнену сувенірними кіосками площу, де жінки заглиблюються у півторагодинне передивляння невичерпної орієнтальної біжутерії, у блиск і мерехтіння цирконів, хризолітів, халцедонів, циммофанів, яшми, ельбаїтів, хромдіопсидів, танзанитів, ставролитів, сардонів, селенітів, агатів, парпараджі, кварцу, мохового каменя, гематитів, гранатів та їх різноякісних підробок. Зрештою, купивши чудове ортоклазове намисто із справжнім солярним каменем-кулоном і три дешеві підробки з метакрилового шкла та полівінілацетату, відчувши немарність першої частини своєї пригоди, вони сідають відпочити у каварні, обладнаній мокротливим кондиціонером.