Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги .TXT) 📗

— Дай Боже й тобі, — жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою [29]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. — Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.

— Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.

— Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами! [30] Який герцовник! — невесело посміхнулася жінка. — Ти чий такий будеш, вістуне?

— У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича [31].

Почувши отаманове ім'я, жінка ще більш спохмурніла.

— Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, — вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: — І що, козаче? Так і підмітатимеш дідинець [32] шароварами?

Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім'явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.

— Марто, заклич сюди Петра, — наказала хазяйка молодці. — Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.

— Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… — похитав головою джура. — Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.

— Усі ви сатанаїлові діти, — стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. — Мій Василь, царствіє йому небеснеє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… — махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.

Козак утупив очі в підлогу. У війську пам'ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку, як отамановому посланцеві, суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик [33].

Стара проказала молитву, повернулася до джури і суворо спитала:

— Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?

— Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.

— Яке таке «важне діло»? — ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.

— Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.

— Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім'я по батькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, — осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. — Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого [34], сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!

— Та що ж ви таке кажете, хазяйко! — підскочив Харко. — Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…

— Мати Божа! — грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. — Курник ви розорили татарський, а не місто і курку дохлу там знайшли! А турчин

ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?

— Що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, — почулося від дверей. — Хіба то він винен у наших фрасунках [35]?

До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.

— Є від отамана розмова, — полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.

— Як та' мається отаман-батько?

— Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.

— А ти про старі часи звідки знаєш? — розсміявся Петро. — Тобі, козаче, скільки літ числено?

— Писарі числять двадесять.

— Знатна цифір… Любить тебе Сірко?

— Я не дівка, щоби мене любити.

— І то правда. — Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. — Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.

— Отаманове діло вельми спішне.

— Спішне діло? — Петро повів пальцем, і на столі миттю з'явилася пузата сулія з чикилдихою [36]. — Три роки Сірко вакацьового [37] Реву не згадував — живий я чи пішов був до пекла — а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!

Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики [38]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.

— Бач, козаче, — розпечатав застільну мовчанку Петро, — якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель [39] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.

— Сильна в тебе чикилдиха, — визнав Харко. — Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято [40].

— У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?

— Брали з хлопцями приправу [41] царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.

— Приправу брали? Ну звісно… — Петро перехилив другу чарку. — Якщо діло спішне, то кажи.

— Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?

— У моїй хаті вражих вух немає.

— Але мені отаманом наказана вузька конфіденція [42].

— Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.

Джура задля чистого сумління озирнувся, потім перехилився через стіл і зашепотів, аж його дихання нагріло Петрові вухо:

   — Коли отаман пропадав на Московії [43], почалися злі діла. Хтось винищив до ноги планетниць і характерників, з якими радився отаман. Люди бачили чи то демона, чи то чорного лотра [44], що вночі нападав на хутори. Він усіх яснобаченників та віщунів нищив безжально. Хлопці із хутірських хотіли його впіймати, але усі при тому загинули. Коли отаман повернувся, лишилися живими тільки діти планетниці Чернихи, які від матері перейняли Силу. Отаман на цих ділах добре знається. Він каже, що як знищать усіх яснобаченників, то залишимося ми перед демонами та зайдами беззахисні, і злі сили погублять Украйну. Отаман тих Черниченків сховав, але тепер сам він у поході й серце його неспокійне. Наказує він нам з тобою Черниченків відвезти на Тонку Воду [45]. Там теж живуть сильні характерники, і місце там тайне, лотрам неприступне. Всім маємо сказати, що їдемо, мовляв, до Савур-могили [46], а самі Муравським шляхом поскачемо до Гнилого моря…