Ексгумація міста - Поваляева Светлана (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
- О! Елічко! Яка ти розумничка що прийшла!
Ходім, я тебе познайомлю з Говардом Стерном! - Волав Жюс, прудко проштовхуючись до театрального входу з Елікою в оберемку.
- Справжнім?! - Здивувалася (не сказати б спрутеніла) Еля.
- Звісно, ні! - Поблажливо всміхався до вартових-білетерок Жюс.
- Тю! Навіщо мені несправжній! - Випручалася Еля вже у фойє.
- Ну тоді гайда до бухвету бахнем коньячку. Я тебе з акторами познайомлю. - Легко погодився Жюс, намагаючись позбавити Елю дублянки.
Еля дуже не любила залишати свої одежі по усіляких гардеробах: вона почувалася прикутою до свого одягу й до неодмінно-майбутньої ситуації апофеозу вилучення його з гардеробу, коли - з одного боку - вона просто не вміла видиратися з живоплоту ніг у добіганні кінця вистави чи концерту (вона просто не могла не віддячити за дійство), а - з іншого боку - вона просто не вміла штовхатися у черзі: мозок починав підступно вар’ювати, й доводилося перечікувати усіх: від найагресивніших рогулів і найнаполегливіших пань, обладнаних дуже коштовними штучними атрибутами жіночої краси, до настирливих засмиканих квочок, роздратованих незграбністю тюхтія-чоловіка та байдужістю до Прекрасного дебіла-сина пубертатного віку.
Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.
Еля відчула як її охоплює параноїдальна паніка: комфортно вона могла почуватися лише тоді, коли усі її речі перебували в зоні простягнутої руки і не далі!
Еля запхала в трусики поданий Жюсом гардеробний жетон з номером 373, і вони подалися до буфету. Озиратися на рогулів, наполегливих пань та засмиканих квочок з родинами, що гротескно корчилися у процесі роздягання (зосереджені, забембані, поквапливі, або ж навпаки - хтиво, потворно прокволі) у Елі не виникло найменшого бажання. На відміну від брутального Жюса.
Віщі сни - приборкана неймовірність. Сновидіння - готове кіно. Подорожі в снобаченні - вихід. Коли б не «грізне, темне, волохате ВОНО». Закатоване підсвідоме за лаштунками чужинських традицій.
Ніч безсоння - звичайний антракт. Серед канапок мародерствує киця. Нічні метелики падають в чай, у томатний сік, в мартіні з грейпфрутовим соком… Оперний театр спорожнів, віртуальна крейза верещить:»Банзай!». Тим, хто свідомо затримався, постскриптум вилізе боком. Блима червоне око лямпочки над дверима партеру… Заспана білетерка з буддистським шепотуном. Дає останній дзвоник - його шепіт - лунка химера - гасить в перших рядах кілька вогників цигарок…
Поблизу рампи в повній темряві чути звуки пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою…
Зно ву - гур кіт, схлипування, шаркання, сякання, шмар кання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…
В окрайці рампи зненацька масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас промовляє:
- Вона гадає, їй це допоможе!
Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.
- Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!
Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться.
- Стули пельку, Ертебізе! - Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрипкий жіночий голос. І потому - знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.
Ертебіз - кожен його рух, жест, кожна гримаса, - все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, - підкреслено фальшиво, - озирається через плече:
- Вдала спроба себе опанувати!
В Ертебіза летить стілець. Той блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.
- Гол!!! - Тенором кричить диригент, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. На чере поподібному обличчі - геть божевільні очі. Він голо мозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях - замість батути - запахуща паличка.
- Дозвольте підкурити, мадам! - З ідіотським ентузіазмом звертається диригент до темряви.
Ертебіз навшпиньки, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Лягає на живіт і протягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів - чути глухі зойки і жалібні стогони струн, - дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник.
Публіка в перших рядах партеру (лише декілька чоловік, увесь партер - порожній) починає кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу.
Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, зновуж таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.
- Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!
- Йди до дупи! - з ваганням у голосі відказує жіночий голос.
Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком у перші ряди партеру. Звідтам чується гуркіт крісел, шарудіння, шаркання, матюкання, вовтуження - звуки, схожі на ті, що протягом ночі відтворювалися на сцені.
- Кінець першої дії! Всі - в дупу! -репетує диригент.
- А всі вже і так в дупі. - кидає Ертебіз.
Світло зникає.
Найважчим Еліці здавався прорив у фойє, але дві опасисті корови у бюстгальтерах і панталонах навіть не коливнулися їй назустріч, і відстань до гардеробу у порожньому фойє вона подолала вмить.
На стійці сиділа, астматично дихаючи, величезна ропуха кольору нездорової старечої шкіри. Еля перестрибнула через бар’єр до вішаків, швидко розшукала свій одяг і лин у ла, наче раптова травнева злива, до виходу - повз незворушну жабу, яка провела Елю позбавленими будь-якого виразу очима. А може, вона дивилася на мертву фіолетову грудку покинутого Елікою на підлозі плаща, і за мить до апоплексичного удару ця пляма ввижалася їй райським болотом - останнім притулком знедолених ропух під пахвою Єдиного Жаб’ячого Бога…
Куфайки п’яно верещали в брутальних обіймах тілогрійців, ватяник залицявся до напівнепритомно го куфайця, гадаючи, що сміттєвий контейнер є цілком прийнятною ширмою від агресивної уваги сіро-похмуро-драглистої маси, котра виблискувала серед криги й снігу скельцями протигазів і скафандрів та з глухим стукотом зіштовхувалася шоломами, випаровуючи сивушний дух.
«Твоє волосся немов пруття, твої думки - біла крейда… Одного разу я не прокинувсь, через те, що я висів, о Африко! Моя тінь на твоєму березі, я танцюю реггі на брудному снігу…»
Еліне вікно було темним і мертвим, а довкола мерехкотіло новорічне ялинкове монпансьє, і Еля на мить відчула себе сиротою з якоїсь андерсенівської різдвяної історії. Вікно Кліфа ніжно світилося жовтим, немов червневе сонце на линві вечірнього небокраю.
Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.
Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.
Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 - Берковіч Є. Д.
