Сині двері зліва - Чех Артем (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Життя прекрасне
Сонце, немов білий карлик з великими очима, зазирнуло до кімнати, і наш головний герой прокинувся. Сонце було скрізь. Яскраве до неможливості грудневе сонце. Воно осяювало всі закомірки у квартирі номер два на вулиці Чорновола, ЗО, де перебував наш головний герой уже не перший день. І навіть не другий.
З обважнілою головою він підвівся з дивана, підійшов до вікна й відчинив кватирку. З вулиці долинав гомін школярів, що поспішали за свої обмальовані непристойностями парти, і нерозбірливий гуркіт вантажівок. Поверхом вище трусили килимки.
На годиннику вже десять хвилин як було десять. Так довго наш головний герой спав хіба в останні дні армії.
«Які справи у мене сьогодні?» — задавав собі питання наш головний герой.
Враховуючи те, що писати віршик він відмовився, справ не було ніяких. Але кудись подітися йому хотілося страшенно. В його варіанті це означало — втекти з квартири. Наш головний герой боявся, що мстива рука Рити Львівни, мстива і довга, наче жердина, яка підпирає виноград або сливу, така довга, що тисячу разів могла б оперезати земну кулю по екватору… так-от, він боявся, що ця рука дістане його сьогодні, дістане і почне тероризувати, волочитиме його уздовж неприємних тем для розмови й теліпатиме у різні сторони, немов свиня ганчірку, а він тільки і встигатиме, як відбивати найболючіші з ударів, проте сотні дріб'язкових насмішок, немов шрапнельна начинка, вражатимуть його в різні незахищені місця.
Він снідав швидко. Снідав тим, що зміг знайти. Третій день він майже не їв, а якщо і їв, то всілякий непотріб, від якого шлунок не збирався бути в особливому гуморі. Чомусь пригадалися оладки карлиці Рими, і стало так сумно, так тужливо і безперспективно, що нашому головному герою захотілося до мами. Тепер йому було неважко зрозуміти Івана Івановича, який так прагнув дістатися до своєї матінки. Мабуть, таки вона дуже смачно готувала, напевно ж у неї була стерильна чистота, що не передбачала цього безкінечного балагану та ідіотизму, які чорним, немов негр уночі, смерчем кружляли навколо. І, безперечно ж, у неї були відсутні, як відсутнє серцебиття у триденного покійника, всі ці інтриги та підступи. Тож здавалось закономірним, що він, приємний та добродушний Іван Іванович, страждав уже не перший рік у цьому зміїному кодлі і просився до матінки…
Бідний, бідний Іван Іванович.
Десь об одинадцятій годині наш головний герой вирішив зателефонувати Ніколаю. Він набрав номер і притис слухавку до вуха. Пі-і-іп, пі-і-іп, пі-і-іп, казала слухавка, але Ніколай так і не з'явився, тому наш головний герой не почув його збудженого та веселого голосу. Він уже збирався покласти слухавку, як гудки припинили своє жалісливе скавчання і почулося ледь вловиме шипіння.
— Алло! Алло! — закричав наш головний герой, розуміючи, що хтось таки зняв слухавку. — Алло! — повторив він.
— Алло, — сухо й обережно промовив хтось, і нашому головному герою здалося, що цей хтось, очевидно, був не Ніколаєм, а кимось кардинально іншим. Так кардинально, як бував свого часу тільки Рішельє.
— Це не Ніколай, — якесь розчарування промайнуло в голосі нашого головного героя. — Ви ж не Ніколай?
— Сусід! — раптом прокричало зі слухавки щось, і це щось виявилося Римою.
— Римо? — здивувався наш головний герой. — Ви? Чому ви?
— А чому ти? — справедливо закинула Рима. Ї ї питання можна було б перефразувати по іншому. Наприклад, «навіщо ти».
— Я… Ніколай. Ми тут… розмова у нас.
— А, — з байдужістю протягнула Рима. — Ми з Ніколаєм гульбенили всю ніч, а зараз він на виклик поїхав. Щось десь прорвало, і там без його порад не розібратися.
— Ясно, — промовив наш головний герой, і йому стало незручно, соромно й навіть образливо. Він відчув присмак якоїсь зради. Настільки якоїсь, що її неможливо було б навіть пояснити.
— Слухай, сусід, ти, цейво, я до тебе заходила вчора ввечері, а тебе не було. Я хотіла тобі коє-шо пояснити. Ти на мене не ображайся. Мені абсолютно пофіг, розумієш, пофіг. Це не я, це все мамка. То вони щось затівають, а на мене зла не тримай. Ти мені потрібен, як пень колоді.
— Ніколай? — чомусь запитав наш головний герой. Певно, фразеологізм такого плану, як її останнє речення, органічно звучав би з уст Ніколая. Все це певним чином наштовхувало на роздуми.
— Слухай, сусід, я завжди думала, що ти нормальний мужик. Тепер же мені здається, що за тобою домік Павлова плаче.
— Хто плаче?
— Який ти нудний, сусід! Давай, пока! А! Ще. Мамку мою не бійся. Вона тебе не битиме. Просто єйний характер такий. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Тоді давай!
І вона щезла, як, бува, щезають рідкісні види метеликів.
«Характер такий, — задумався наш головний герой. — У всіх у вас характери. Один я безхребетний. Як отой метелик».
І він, знесилений, упав на диван.
З'явилось велике бажання знепритомніти, але це йому не вдалося. Бентежні думки стосовно Рити Львівни навіть після втішливих слів Рими не полишали нашого головного героя, і він вирішив, що невеличка прогулянка районом неабияк збільшить шанси його занепокоєнню зменшитися у розмірах, а настрою — піднятися на кілька сходинок.
Як вирішив, так і вчинив. До цього часу сонце вже встигло сховатися у свинцевий накип, що зловісно, немов ядерна катастрофа, нависав над містом. У повітрі стояв незримий і майже нечутний гул. Так гуде зазвичай у голові при високій температурі. Довжелезний затор тягнувся з самого Подолу. Він починався десь на Верхньому Валу, далі тягнувся через усю Глибочицьку, простягав свій гуркотливий та горлатий організм уздовж Чорновола і закінчувався на кільці Севастопольської площі. Це був великий затор, грандіозний. Немов всесвітній потоп або виверження Везувію. Дивним було те, що він утворився в такий, у принципі, незатористий час, між одинадцятою та дванадцятою годинами. Біля кіосків та магазинів нікого не було. Всі стояли у заторі. Лише наш головний герой, втретє у житті піднявши комір, прогулювався вгору по Чорновола.
— Я бичок подніму-у, горькій дим затяну-у, — насвистував він пісеньку шкільної молодості, прийнявши рішення завернути на Андрющенка, де не так докучали безкінечні клаксони та смердючі вихлопні гази. Біля чорного в'їзду на територію дитячої лікарні він побачив кошеня. Це була маленька ангорка.
— Цуцику, — звернувся він до кішечки. — Ти змерз, цуцику?
Але цуцик не відповів, натомість притиснувся до холодної цегляної стіни і притис вуха.
Кошеняті було щонайбільше місяців із чотири. Воно було чисте і перелякане, немов інтелігент, що забрів до хуліганського кварталу. Наш головний герой підняв цуцика та запхав його під пальто.
— Цуцику, — звернувся він до нього. — Ти ж не проти, що я тебе так називаю? Знаєш, я тебе вже люблю.
Від слова «люблю» Цуцик випустив кігтики у светр нашого головного героя і простогнав зворушливе «няув».
— Давай я тебе нагодую, малий.
У кварталі від нашого головного героя маячив один з мережевих супермаркетів. Він швиденько рушив до магазину, а Цуцика лишив у камері схову, щоби той, не дай бог, не втік чи не замерз, як казав дід нашого головного героя, у драбадан. До речі, про діда. «Треба буде про нього подумати», — подумав наш головний герой.
Придбавши молока, дешевого корму для котика та дві пачки курячих пельменів для себе, наш головний герой дістав Цуцика з камери схову і під невдоволеним поглядом охоронця (схожого, за описом Івана Івановича, на того охоронця, якого іменують доктором і який ладью обзиває турою) пішов додому. Проходячи повз віконечко Корф, наш головний герой відвернувся і навіть не глянув у її бік. Він би з великим задоволенням набив Марії Федорівні ще одного синця, тим більше що досвід у цьому він уже мав неабиякий, але це вже було б розцінене як злісне хуліганство, і списати на самозахист навряд чи вийшло б.
У квартирі Цуцик заліз під диван і вилазити звідти навідріз відмовився. Він аргументував свою позицію незвичною атмосферою, а на додачу підтвердив це протяжним шипінням.
