Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗
Тут-таки на мене набрів кінний загін. На чолі того загону був рудоволосий немолодий чоловік, що також мав широкі вилиці.
— Я нікого не бачив і нікого не хочу бачити! — закричав я, падаючи перед цими людьми на коліна. Тоді рудоволосий наказав дати мені кільканадцять разів нагаями. Я не витримав і десятого удару і розповів тим людям усе, що бачив і від чого втікав. Вони миттю покинули мене і помчали забирати вбитого, а може, й свого родича. Я знову сховавсь у лісі і тільки під вечір надибав якусь печеру і забивсь у неї. Був такий наляканий, що забув віддати належне Богові. Сидів у тій криївці і трусився, як осиковий лист. Боявся, що тільки рушу звідси, мене знову вправить у те коло і знову доведеться пити гірку чашу.
Вночі, однак, мене обпав у тій печері такий страх, що я вискочив з неї і, як безтямний, помчав через ліс, не відаючи куди. Спотикавсь об корчі й біг, знову спотикався і знову біг. Я біг і підвивав, наче поранений звір, а коли розвиднілося, побачив вражено, що стою на своїй-таки галявині біля власної пустиці. Навколо панували тиша і спокій, сяяло сонце й паслися білі куріпки. Я притьма кинувся туди, де лежав забитий, але побачив тільки притолочену і трохи скривавлену траву. Я впав тут-таки на коліна і звів обличчя угору. «Боже, — сказав я, — ти приводиш мене знову на ті самі стежки. Чи ж закінчився цей чудний мій і незбагненний сон?»
Втікач лежав хрестом на трухлявій підлозі покинутого помешкання, і його наче хвилі велетенські гойдали. Перша хвиля — градастий дощ за вікном: крізь діряву покрівлю падали важкі студенисті краплі, і, хоч вибрав чоловік собі сухий куток, на нього сипалися вогкі іскри від розбитих крапель. За виваленими вікнами безнастанно шелестіло, і втікачеві здавалося, що тисяча водяних духів вигецують довкола на одній нозі. Друга хвиля — це тиша вечірня, бузкового кольору небо, на яке втікач невідривно дивився, в небі тому розтавали, хиталися, наче плавали в прозорій бузковій воді, білі вигинисті звірі. Потім розчинилися й ті звірі, і небо стало чисте і неймовірно глибоке. Втікач тягся туди змученим поглядом і наче пірнав усе глибше і глибше: летів безконечно довго, безсилий збагнути, як це відбулося, що він став такий спокійний і погідний. В нього вистачило сили звестися й сісти, обіпершись спиною об стіну. Уперше лице його пом’якшало, розслабли м’язи — щедре світло неба залило втікача, і це ще більше його вмиротворило.
Так сидів він нерухомо, боячись, що ось-ось закінчиться малий перепочинок, що та барва, яка так нагло освітила йому серце, помре, як вмирають у полі стяті серпом чи косою колоски. Він заплющив очі і зник із цього світу, а коли знову виплив у нього, то найшла на нього хвиля третя. Все навколо мерехтіло і мінилося, густо освічене зеленим сяйвом. У небі завис великий білий місяць, і те сяйво викочувалося з нього хвилями, наче був то не місяць, а камінь, кинутий у тиху воду. Зір утікача, поблукавши по занедбаному приміщенні, зупинився біля власних ніг. І здалося йому, що ті ноги несуть його по залитій місяцем дорозі. Він спинився серед поля, на якому в’язала снопи жінка. Коса, що лежала поруч, холодно поблискувала в місячному сяйві; жінка крутила сильними руками перевесла, складала жниво і міцно зв’язувала. Наче тисяча жовтих тіл, лежали снопи по всьому полі, а біля хатки із сліпучо-білими стінами все так само розмірено пиляли дрова брати. Був то старший брат і брат менший, брат у других ставив колодки ставма, зводив над головою сокиру, і падала вона безшумно вниз. Старі жінки, а було їх двоє, збирали розколене поліняччя, від якого струмувало, як і від усього навколо, жовте світло, і складали на оберемки, а тоді несли ті дрова в повітку. Незрушно сидів на ґанку сивий батько, а сестра, прославши на траві білу полотнину, розставляла на ній полумиски. Димів горщик із юшкою чи кашею. Сестра раптом звелася і завмерла, вдивляючись у залитий місяцем простір. Так стояли вони й дивилися одне на одного: втікач, що зупинився на білій, як полотно, дорозі, і гарна молода жінка, яка стояла біля справжнього полотна, де готувала вечерю. Сяяли німо стіни хати, ходила взад і вперед пилка, і висівалася з-під неї іскриста тирса. Зводив над головою сокиру юнак із блідим розумним обличчям і повільно опускав її на колодку. Колодка розпадалася на рівні поліна, і ті поліна збирали старі, кістляві руки. Сестра щось сказала, швидко повернувши до пилярів обличчя: миттю зупинилася пилка, і кинув раптом, аж задзвеніла, сокиру брат у других. Випросталися дві старі жінки, і з оберемків їхніх посипалися на землю дрова. Звівся високий, худий і білий батько — всі вони дивилися в один бік, туди, де стояв він, і втікач не міг на них не дивитися — місячний біль увійшов йому в груди…
Втікач розплющився. Місяць горів у його зіницях, місяць схвильовано товкся у нього в грудях, наче груди ті були порожнє дупло. Зашерхлі вуста втікача розтислися, блиснули зуби, і з чорної порожнини виповз хрипкий стогін.
Тоді знову почувся стукіт копит. Був уже ближче, чути стало, як форкали й іржали коні, як погукували один до одного вершники, — втікач занепокоєно озирнувся на порожні вікна.
— Це почалося таки там, у Блохах, — шепотів утікач. — Я тоді зовсім заслаб від того, що сталось у таверні. Образ Вітторіо маячив переді мною, я відчував на собі його докірливий погляд, і в молитвах та у снах перепрошував його скільки міг — адже я не мав щодо нього лихого замислу.
Бонтиволья ставився до мене, як до хворої дитини, мене обслуговували старанні слуги, які виконували найменше моє бажання; зрештою прийшов час, коли мій біль і відчай перестали нервувати мене так гостро. Тоді Бонтиволья почав присилати до мене дівчат і всіляких мудрагелів, у довгих бесідах з якими я забував свої гризоти. Часом я годинами блукав похмурими покоями палацу мого благодійника. Вдень майже не згадував ні про своє нещастя, ні про Вітторіо; ночі, коли не було поруч лагідної втішниці, ще й досі наповнювали мене жахом.
— То сила диявольська! — бурмотів я, блукаючи по замку. — Це диявол вчепився в мою душу.
Цілими вечорами я простоював навколішки перед розп’яттям, що висіло на стіні в моїм помешканні.
— Не хочу завдавати людям страждань, — гаряче моливсь я, — не хочу нести з собою лиха. Звільни мене, Боже, від сили, даної тобою, дай мені забути про неї. Вже чую солодкі нашіптування, вже переймаюся тим страшним, проти чого людина така ница. Хочу жити простим життям і мати звичайну долю. У світі надто багато лихого і без мене, звільни мене від прокляття!
Я шепотів ці слова, і мені помалу легшало на серці. Зрештою все у волі моїй. Хай буде сумління керманичем моїм, а гріх мій — застерігачем.
Бонтиволья, здавалося, мене розумів. Мені подобався цей пан із сухим гострим обличчям, і його сумні очі, в яких вряди-годи спалахував безумний вогник. Коли ми зустрічалися, дивився він на мене надто пильно. Терпляче вичікував, доки я отямлюся, але тримав мене в своєму замкові, очевидно, недаремно. Дивний острах оповивав мою душу, коли Бонтиволья втуплював у мене свої чорнющі очі: щось було в тому погляді не до кінця мені зрозуміле.
Одного теплого вечора, коли спалахували на небі зірниці, а зорі здавалися навдивовижу великими, ми сиділи супроти відчиненого вікна й дивилися на нічне місто.
— Я вірю в таємну силу, — сказав раптом Бонтиволья. — Але мені конче треба з’ясувати, чи вона існує по-справжньому. Коли б її не було, — додав він придушеним низьким голосом, — людське життя видавалося б нікчемним. Не може людина задовольнитися тільки тілесним життям, вона повинна мати в собі щось вище від того — дух багатогранний і перехідний. Я впевнений, — сказав він гаряче, і його погляд начебто перебрав у себе холодний блиск зірок, на які ми дивилися, — що дух мій живий не тільки в тілі моєму, а й у всьому, до чого я доторкаюся. Більше того, мій дух має жити в друзях моїх, а дух їхній — у мені. Я хочу зрозуміти цей закон, мову речей і таємницю сокровенного спілкування… Мені вже небагато залишилося, а я, друже мій, нічого не пізнав.
