Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
• Розказати комусь близькому свою мрію пошепки, на вушко.
Розділена на двох мрія — помножена на двох радість.
Щасливого Різдва!
Андріана закінчила писати й одразу, без зволікань, взялася готувати папір, стрічки й маленькі наклейки з іменами адресатів. Вона знала, що цієї ночі до неї не прийде сон, яким би спокусливим не було солодке посапування Костика у спальні.
— Адочко, що ти тут задумала? Влаштувала на кухні майстерню ельфів?
— Та щось таке… Будуть новорічні дарунки дівчатам. Красиво?
— Та дуже. Давай, допоможу?
— Ох, Костику, коли це я могла відмовити такому дбайливому чоловікові з такими вмілими… і дуже красивими руками? Приєднуйся! Але спершу запар кави. У великий френч-прес, будь ласка… Ні, це маленький. Великий — на поличці вгорі. От-от, це він.
— Я миттю! — гукнув Костик і вибіг у спальню.
І справді, за мить звідти залунала ніжна різдвяна джазова музика. А він повернувся, пританцьовуючи й посилаючи Аді повітряні поцілунки.
«Здається, ця ніч буде яскравою і дуже приємною», — подумала Андріана й дрібненькими танцювальними па попрямувала назустріч чоловікові.
Різдвяна зустріч
Софійка жила в ошатному будинку на горі, з якої було виднілося місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими — залежно від пори року — парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками і навіть великий акваріум.
У тому акваріумі, підсвіченому загадковим блакитним світлом, жили барвисті рибки, химерні ракушки й чудернацькі водорості — дівчинка дуже любила спостерігати за ними. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким вона читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в бідолах залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку принцесу-доню.
Тому Софійка нечасто їздила з ними в цікаві подорожі, рідко гуляла лісом і майже ніколи не грала в піжмурки… Дівча дуже сумувало, коли не могло говорити з матусею досхочу, бо матуся кудись поспішала. Засмучувалося воно й тоді, коли татко замість того, щоби почитати казку, вмикав їй аудіо-диска із начитаною акторами історією. Татко казав, що в нього так гарно не вдається, але Софійка знала, що в татка просто багато інших справ…
Кожного Різдва дівчинка просила в Діда Мороза, аби він наступного року приніс їй сестричку-подружку, з якою вони би разом гралися, розповідали одна одній свої таємниці, з якою би читали книжки й мандрували міськими парками. Однак мама завжди казала, що Дід Мороз сестричок не приносить…
Та, попри всі дорослі поради й застереження, Софійка дуже любила мріяти. Вона вигадувала таємничі світи, населяла їх казковими істотами, розмовляла з ними й бавилася в ігри, які також придумувала сама… Вона й про сестричку мріяла, уявляла її, вимальовувала подумки кожну деталь її личка, зачіски й одягу. Сестричку мали звати Любою.
— Матусю, як думаєш, якщо я цього року знову попрошу Діда Мороза принести мені мою сестричку Любу, він її принесе? — вкотре благальними очима дивлячись на неню, запитала Софійка.
— Сонечко, — пригорнула донечку мама, — Дід Мороз не може приносити маленьким дівчаткам сестричок чи братиків… Зате ти можеш у нього попросити будь-що інше, — підморгнула вона.
— Матусю, у мене все, чого я хочу, вже є… Але немає з ким тим усім ділитися… — дівчинка скрушно похитала голівкою і поклала її на складені на столі рученята.
Матуся дужче пригорнула Софійку й сказала:
— Знаєш, хоча в тебе й немає сестрички, я думаю, тобі буде з ким поділитися своїми книжками й іграшками. В околицях нашого міста є інтернат. Там вчаться дітки з убогих родин, і багато з них хворіють на туберкульоз. Вони рідко отримують гостинці й у них мало красивих речей. Думаю, десь там є маленька самотня дівчинка, яка, як і ти, мріє про сестричку. І про гарний подарунок від Діда Мороза. Або не лише від нього. Вона мріє про подарунок, зроблений дбайливими ручками такої ж маленької дівчинки, як і вона сама, яка добре розуміє її бажання і мрії…
Софійка одразу зрозуміла, на що натякає мама, і заплескала в долоньки від захоплення. Тоді підхопилася на ноги, дзвінко поцілувала матусю й ледь не пропищала:
— Ти просто чарівниця! Я вже біжу складати подарунок Любі!
— Якій ще Любі? — здивувалася мама.
— Ну, цю маленьку дівчинку, про яку ти розповіла, звуть Люба!
— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала мама.
— Добра фея нашепотіла, — засміялося дівча й миттєво взялося за справу…
У тісній кімнатці з синьо-білими стінами стояло чотири залізних ліжечка. У кожному кутку кімнати були обдерті тумбочки, а посередині — стіл із чотирма стільцями навколо. За столом сиділи три дівчинки, сміючись і галасуючи. Одна пригадувала, як вчителька сьогодні смішно намагалася пояснити завдання, і як хлопці їй дошкуляли, і яка взагалі ця вчителька нудна й негарна. Дві інших підтакували їй і глузливо посміхалися.
— Любо, а ти так і будеш сидіти на тому підвіконні? — запитала одна з дівчат, підморгнувши решті. Ті придушили сміх, приставивши кулаки до губ.
Фіранка на вікні ледь заворушилася, і звідти почувся принишклий голос:
— Так. Мені не хочеться пліткувати разом із вами й говорити погане про Уляну Василівну. Чи когось іншого.
Тут дівчата вже не стримувалися й пирснули від сміху.
— Ну й сиди там, святенька, і виглядай янголят із золотистими крильцями, може, принесуть тобі німба за твою святість!
Дівчата аж трималися за животи, так реготали, а Люба, прислонившись чолом до холодного скла, заплакала.
Її мама померла чотири роки тому, батько багато пив, тож її ще маленькою відіслали в інтернат. Учительки тут були добрі, й дівчинка їх дуже полюбила. Вона намагалася пригадати, якою ж була її мама, дивлячись на них. На жаль, у дівчинки не залишилося жодної фотографії…
Любі подобалося вчитися й читати. Ось тільки оцінки нерідко їй ставили погані — сусідки по кімнаті ніколи не дозволяли бідолашній розкласти свої зошити на «їхньому» столі, тож вона вчила уроки на підвіконні. Дерев’яні віконниці були старими й дірявими, і через них продував пронизливий вітер. У Люби не було добротного одягу, щоб закутатися, тому вона часто застуджувалася й лежала хвора, пропускаючи заняття. Відтак ще гірше запускала навчання і ніяк не могла «наздогнати» однокласників…
Дівчата постійно з неї насміхалися й усіляко заважали їй підготуватися до уроків: то книжку заховають, то пляму на зошиті поставлять, то штурхнуть руку, щоби буква розповзлася, то просто голосно теревенять, як тільки Люба збереться почитати…
Але Люба на це не зважала й ніколи не скаржилася вчителькам і вихователям на дівчат чи навіть на своє кволе здоров’я. Вона тихенько продовжувала вчитися, коли випадала така можливість, а як уже несила було терпіти знущання сусідок, вилазила з ногами в старих, протертих в’язаних шкарпетках — матусиних! — на підвіконня, брала з собою зателепану, поторсану іграшку, яку колись встигла забрати з дому, коли її відвозили до інтернату, й нишком мріяла… Про гарний дім, із якого би відкривався вид на кольорові дахи будинків і парки, а не на ці сірі облуплені стіни технічних будівель, про барвисті книжки й теплий одяг, про нові іграшки, багато кольорових олівців і великий альбом для малювання, про тепле дерев’яне і не скрипуче ліжечко, про власний письмовий столик… А найбільше вона мріяла мати маму, тверезого тата і сестричку. Ох, тоді би Любиному щастю не було меж!
— Цікаво, — міркувала вона, — а чи існують на світі такі щасливі дівчатка, у яких є усе, про що я мрію? Ось як у мене буде донечка, я постараюся подарувати їй прекрасне життя, і помру, аж коли вона вже буде старенькою, і нізащо не дозволю їй жити в інтернаті…
