Марія - Самчук Улас Олексійович (читать бесплатно полные книги txt) 📗
— І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошніла Марія. — Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…
Корній далі не видержав, підійшов до Максима.
— Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.
Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…
Книга про хліб
I
— Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив…
— Та не барись на тій сходці.
— Не барися на сходці. Добре тобі казати — не барися… Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:
Ех, Україна, да хлєбародная…
Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала і витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.
— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш…
— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
— Малчі, старая!.. Ето війна!.. Марія дивиться, як твориться війна.
— З ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.
— Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
— Ну що там? — питає Марія.
— Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову…
— Як то? Кому?
— Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.
— А чому ж ти не боронив?
— Ага, вборониш… Чорта два вборониш!.. Марія оповідає за конюшину.
— Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! — кричить Корній.
— Не всю. Розтермусили і втоптали в землю…
— От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всі такі господарі… Чому ж ти нічого не казала?..
— А чому ж ти нічого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
— А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці…
— Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий режим, і все… А то оголошення щодня… Ні, он не оголошують, а деруть…
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
— Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після…
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
«Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю…»
Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв'язали одного коня, дали кусник паперу — і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.
— Щоб вас Бог побив!.. Злодії, гарештантюги, грабіжники…
— Так, стара, почалося. Розживемося тепер, — каже Корній. — Була війна — не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.
— Ах, доконають, доконають… Видно, що доконають.
— Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює…
— Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони. Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі — не військо…
І коли зробили ще одну реквізицію лишків та дійшли — «все на революцію», дядьки не видержали:
— То різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
— Ее-е!.. Що й казати…
— Не було кому вчити народ…
— Не вчити, а бити. То було нарікали, що підводу, яку візьмуть на пару днів… А ці, дивись, зовсім забирають…
— А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні…
— Не дозволимо! Досить! Треба кінець зробити. Смерть комуністам!
Дядьки вхопились за обрізанки. Піднімалося село за селом, висилалися делегації до петлюрівців, всі як один рухнули на грабіжників.
Вигнали. Втомлене і засапане село вертається знов до свого гнізда і чіпляється ріллі. А хто новий прийде — байдуже… Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комунії.
— Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хаїмові свою кривавицю…
1920-й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотні верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.
— А, чортова кацапня! Опаскудили цілу Росію, а тепер на Україну прете! Нам і самим немає чого жерти! — кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки «шашки» і спускають з насипу обнизаний мішочниками поїзд. І тут йшла сердечна розплата за братерство, за спільний котьолок і за єдину неділиму.
Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів… Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров.
— Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..
А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п'є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур'янами.
Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в'язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.
І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох… Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрасного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.
Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров'ю, дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.
