Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Що стало причиною тих смертей?
Причинами. Кожна з них мала іншу. Хвороба, нещасний випадок і самогубство. Про нещасний випадок я написав одне з перших оповідань — «Як ми вбили Пятраса». Тобто не такий то був уже й випадок.
А інші?Хвороба?
Той хлопчина кілька днів нарікав на дедалі сильніший біль голови, але йому ніхто не вірив, бо всі вважали шланґом. До того ж за це його весь час призначали днювальним — чотири зміни поспіль! Цього і здоровий не витримав би. Одного ранку він таки звалився з ніг, почалися спазми, його кинулися везти до шпиталю, бо ніхто ж насправді аж так сильно його смерті не хотів. Але той менінґіт зайшов настільки далеко, що він з нього не вибрався.
Не так давно я переглядав «Кисневий голод». Цей фільм знятий за твоїм сценарієм, правда ж? Там є така сцена, в якій новобранці скидають із себе цивільний одяг і перед тим, як уперше натягнути на себе все військове, голі прямують до лазні. У цей час якісь інші солдати, з вигляду такі трохи дебільні, рубають сокирами скинутий цивільний одяг на дрібні шматочки. Ти особисто щось таке пережив?
Ні, на цій сцені наполіг Андрій Дончик, режисер. Зрештою, що значить наполіг? Кіно — це режисерське мистецтво, автор сценарію є лише допоміжним виконавцем. Андрієві цей образ — нищення цивільного одягу — був страшенно потрібний, він цю сцену називав м’ясорубкою. У ній поєднано кілька цілком драстичних сюжетів. По-перше, це наче позбавляння захисної оболонки — першого, себто зовнішнього рівня захисту. По-друге, це спалення мостів — назад дороги немає, you are in army now. По-третє, це брутальне вторгнення чужого у твій приватний світ — ці дебілуваті діди, які натхненно шматують твої особисті речі. Ну і так далі. Це дуже глибокі кадри.
А як це виглядало у твоєму випадку?
Трохи не так. Розповісти докладніше?
Наскільки зможеш.
Уночі ми зійшли на станції в Чернівцях і звідти нас підігнали вантажівкою до розташування артилерійського полку, ближче до штабу дивізії. Ні, тоді я ще на всьому цьому не знався — артполк, штаб дивізії — це мені ще зовсім нічого не казало. От потрапив до якогось місця і воно, це місце, паскудне, бо від нього сильно тхне гуталіном. Ми перекімарили пару годин у спортзалі на підлозі. Тобто на матах, кинувши під голови свої похідні бесаги. Час до часу хтось забігав знадвору і верещав, аби ми виходили строїтися. Але ми на це насвистали. Зранку ми посідали на траву, ніби такі собі цілком цивільні люди, і до нас один по одному стали підвалювати купці. Це означало, що нас розбирають по військових частинах дивізії. Купці були передусім зацікавлені у спецах.
Зачекай, хто такі купці?
Офіцери, які відбирають новобранців до своїх частин. Відповідальні за комплектування. Скажімо, комусь потрібні водії, комусь штукатури, а комусь тромбоністи. Загалом у війську завжди потрібні специ — кухарі, зубні фельдшери, акушери, полкові капелани, астрологи, екстрасенси. І зовсім нікому не потрібні представники кочових племен Закавказзя та Азії. Тому купці переважно гризлися між собою саме за слов’янський товар. Це трохи нагадувало ринок рабів у портах Середземномор’я. Якийсь майор у піхотній формі запитав, чи серед нас хто-небудь уміє друкувати на машинці. І я зголосився.
Ти справді вмів?
Як виявилося, не занадто, хоч я до того моменту вважав, ніби вмію. Машинку ми з Ніною придбали за кілька місяців перед тим на решту весільних грошей. Це була наче якась така інвестиція в мою підпільну творчість. Я навчився помаленьку щось виклацувати на ній і для початку з великим кайфом передрукував усю свою прозу — ту саму, львівську. Я передрукував її червоним, бо мені подобалося, що стрічка в машинці має дві смуги, червону й чорну. Відтоді друкування перетворилося на справжню інтимну радість. Я любив ці обриси літер, ці дотики, звуки, вдаряння по клавішах, тугий скрегіт коліщатка, подзвонювання каретки. У квітні я передрукував із сотню вибраних віршів, назвав усе це магічним, як мені здавалося, словом «Каламар» і віддав Миколі Рябчукові. Саме він, до речі, переконав мене в тому, що слід купити машинку і навчитися бачити власні тексти відсторонено. Одна річ, казав Микола, якщо ти бачиш це написаним власною рукою. Інша — надрукованим на машинці. Але про все це, напевно, згодом. У ту мить, коли майор Дєрябін запитав, чи хто-небудь серед нас друкує, я замалим не підскочив. Мені здавалося, що це моя золота рибка.
Але золота рибка виявилася піраньєю?
Майже так. Подальші півроку я справді багато і часто друкував усіляку полкову полову. Але це фактично не звільнило мене від усього іншого. Тобто вдень я так чи інакше копав рови, а друкував уночі. І все ж якоюсь дуже незначною мірою це унезалежнило мене. Той майор Дєрябін виявився цілком стерпним хлопцем, іноді своїм терміновим викликом до штабу він визволяв мене від якоїсь надто вже марудної задачі — як наприклад, перетягування старого залізяччя з однієї купи на іншу. Ще частіше від нього, але від його імені це робив Боб. Ми з ним, з цим Бобом, добре зналися ще у Поліграфі, він був художником і — в цьому черговому втіленні — полковим писарем з необмеженим маневром дій. Він умів по-мистецьки скористатися загальною військовою тупістю і, змінюючи в телефоні тембр голосу, з генеральським апломбом вимагати мого негайного видвіженія у штаб для друкування якихось термінових паперів. Але того першого дня, зголошуючись на запит майора Дєрябіна, я, звісно, ще не міг знати, чим це насправді обернеться.
І чим?
Піхотним учбовим полком у Садгорі. Тобі щось каже ця назва — Садгора?
Здається, нічого.
Колись це було окреме містечко в околиці Чернівців. Власне кажучи, штетл. Один із центрів хасидизму в його підкреслено орієнтальній, екзотично-пишній видозміні. У Садгорі містився так званий Двір — казкова резиденція нащадків цадика Вундеррабі Ізраеля дер Рушінера. Ти не можеш про це не знати.
Садаґура?
Ну так. Бачиш, ти не можеш не знати. Але це зовсім принагідно — я про це й сам дізнався багато-багато років після того, як провмирав там шість найжахніших місяців мого життя. У нашій з тобою розмові це нічого не означає. Крім автентики місця. Тобто його магії.
Що ти вкладаєш у слово «найжахніший»?
Я сказав «найжахніший»?
Ти щойно сказав «шість найжахніших місяців мого життя».
Зараз ти все зрозумієш. Дивися. От нас привозять з артилерійського полку — кілька десятків стрижених черепів. От ми в’їжджаємо у браму капепе і вистрибуємо з короба вантажівки. Ми вистрибуємо за командою. Це вперше. Нам подається команда, і ми її виконуємо. Немає жодного, хто б не виконав. У жодного з нас навіть і думки такої не виникає, навіть і тіні думки. Нас вишиковують — здається, колоною по три. Ми квапливо вишиковуємося. Нам наказують рушати з лівої ноги, нам нав’язують ритм. Усі до одного, ми рушаємо саме з лівої. Чому б не з правої, га? Нас ведуть поміж усіляких, не надто ще зрозумілих будівель. Наша поява спричинює абсолютно воронячий рейвах. Старі бійці з автороти гріють на сонці пуза. Вони зчиняють свист, галас, і ми інстинктивно щулимося. Вони горланять до нас «Вешайтесь, духи!». Ми ще не розуміємо цієї мови (чому «духи», які такі «духи»?), але вже її відчуваємо. Я не повішуся, кажу я до себе, скільки б разів ці оглойоби не повторили своє вешайся. За тиждень-другий ця їхня мова стане нашою і ми почнемо так само жбурляти один в одного їхнім вешайся. Найшвидше в добу репресій переймається мова. Менше з тим, зараз нам не до глибоких думок. Кульгавий — чомусь кульгавий — лєтьоха, що взявся нас вести, наказує нам, вочевидь, аби зловити очко у тієї шантрапи з автороти, бєгом. Ми не певні, чи він це всерйоз. Чого раптом? Ми гальмуємо, бо ми все ще напівцивільні. Що це за гра, чому цей кульгавий прищ хоче, щоб ми бігли? До нас не доходить сенс такого приниження. У нього рве дах від нашої тупості: бєгом-я-сказал-бєгом-уррррроди-синкі-ванючіє! Авторота реве від свого бидляцького кайфу. Ми все ще гальмуємо — хтось уже побіг, а хтось ні, колона рветься, духи спотикаються і штовхаються, уродами вонючими їх ще в житті не називали, за тиждень-другий до цього звикнеться, але не зараз, не зараз. Це щойно за тиждень-другий увійде у звичку. Ти хто? Я урод і дух, я синок, салабон і череп. Тим часом лєтьоха звіріє і просто всирається з люті, ми починаємо бігти, щоб його не рознесло зсередини смердючою вибухівкою, він просто психований, він розбризкує свої зелені шмарклі на асфальт, на траву, на дерева, на нас, ще трохи — і з нього полізуть отруйні афґанські змії: в-Афґан-урррроди-всєх-єбєнємєть-в-Афґан! Приблизно так це виглядало того найпершого дня, в мить, коли всі ми остаточно побігли.
