Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня (онлайн книга без .TXT) 📗
Але виявилося - це не так просто. Принаймні - здобути освіту. Особливо коли постійно думаєш про одне й те саме.
Коли торкаєшся правою рукою лівої, і тобі здається, що це рука іншої людини.
І ти думаєш - що це з тобою сталося? Чого ти живеш в ілюзіях? Чого ти заінтриговано торкаєшся своїх рук? Що ти хочеш ними відчути?
Його нема ані в тобі, ні поза тобою.
Так, ніби він умер.
Так, ніби вмерла я.
Так, ніби хтось із нас умер, а хтось залишився жити.
…
Минає багато часу…
…
Може, тижнів два…
…
Я часто ходжу в туалет, а потім довго розглядаю те, що в ньому від мене залишається. Не хочу щось після себе залишати, хочу бути закритою системою, хочу бути скульптурою.
- Ти далі чекаєш на нього? - питає Роза, коли я нарешті перестала вити. (Роза страшенно подібна на ту Розу, в яку я була колись закохана). Киваю головою. Насправді я чекаю не на нього, а на своє тіло, але Розі я цього не поясню. Тіло має повернутися з дня на день. От-от стане на моєму порозі - і я усміхнуся йому. Спитаю, як йому булося без мене, що нового побачилося, з ким новим переспалося, а тіло віддано дивитиметься мені в очі й нічого не скаже, крім того, що не може без мене жити.
- Я чекаю, що він прийде, але він може і не прийти. Люди згарячу здатні прийняти якесь неправильне рішення, а потім соромитися через нього переступити, як би не хотілося. Я ненавиджу людські принципи.
- А скільки ти будеш його чекати? - знову питає Роза, і я починаю підозрювати, що це її робота.
- Не знаю, може, кілька днів, тижнів, але якщо він все-таки прийде, то, без сумніву, менше, ніж якщо не прийде.
- А ти знаєш, де він зараз і що робить?
- Кажуть - що поїхав до Львова, але Ксеня вчора бачила його тут, він був одягнений в чорну шкірянку і простоволосий - його кепка в мене. Що він робить - не знаю, і це найбільше мене засмучує.
Я б розказала Розі більше, але вона може все передати мамі. Мамі краще взагалі не знати, що я чекаю на нього. Всі свої речі я давно спакувала, наперед попрощалась з усіма друзями, віддала всі борги, купила за мамині гроші багато косметики, щоб вистачило на деякий час нового життя. Я не хочу бути його утриманкою - я хочу утримувати його. Хочу йому готувати смачну їжу й вибирати одяг, купати його, чесати вранці, дивитися на нього голого і не збудженого, взагалі - з нетерпінням уже чекаю на нього.
- Скажи, а якщо він не прийде по тебе і через місяць, і через рік, що ти зробиш?
- Як то - не прийде?
- Ну, якщо йому обридла ця жіноча тяганина - і він захоче свободи?
- Тоді я накладу на себе руки.
- Як ти це зробиш?
- Якось дуже просто, може, розітну вени на руках - мене чомусь зараз страшенно цікавлять руки.
- Ти кажеш це дуже спокійно.
- Я перестала вміти плакати і нервуватись. Тільки вию.
Задзвонив телефон.
- Напевно, тіло телефонує, турбується, як я себе почуваю.
- То підніми слухавку.
- Як я можу підняти слухавку, якщо телефонує моє тіло? Якщо воно телефонує, то зрозуміло, що в цій кімнаті його нема, хіба Ви досі не здогадалися? Чим я підніму слухавку? Душею?
- А хіба можна на душу накласти руки?
- Не можна, ти ж знаєш - душа безсмертна, але коли я захочу накласти на себе руки - то знайду своє тіло, де б воно не ховалось, і перетну йому вени на руках. Мене зараз чомусь це страшенно цікавить.
Все більше речей стала забувати. Прізвища середньовічних письменників і письменників 17-го століття, назви хімічних елементів з періодичної системи, столиці різних африканських країн. Забуваю те, що, здавалося, забути взагалі неможливо.
Натомість усе більше пам’ятаю його.
О, колись, коли ми були разом, я не вміла його пам’ятати, зустрічі з ним дуже швидко минали, і я не змогла б розкласти їх по годинах і днях тижня. А тепер усі вони ретельно прокласифіковані в моїй пам’яті й відшліфовані до найменшого погляду і натяку, розмови покояться кожна у своєму часі, і будь-коли я можу дослівно їх переказати.
Часто я впізнаю його у спинах незнайомих чоловіків. Хоча відразу бачу, що це - не його спина, але чомусь тоді здається, що чоловік обернеться і виявиться ним, і нехай з іншою спиною. Спин так багато протягом дня, що я не встигаю розчаровуватись: біжу за спиною, торсаю її і перепрошую, що сплутала, біжу, торсаю, перепрошую, біжу, торсаю, перепрошую і т. д.
Колись я думала, що місто, в якому я живу, - дуже маленьке, але тепер переконуюся, що навіть у дуже маленькому місті можна ніколи випадково не зустрітись. Мені хочеться цілими днями блукати містом і розглядати спини чоловіків - я впевнена, що котрась із них мусить бути його. Я подумала про це вчора вночі - і вже хотіла було одягатись і вирушати, але вчасно спам’яталася. Лізо, май гордість, - казала собі, - він повинен шукати, а не навпаки, - і подумай, а якщо він не хоче бути знайденим? Якщо йому буде неприємно? Ти ж відразу це помітиш - і як тоді?
- Ви знаєте, я пишу роман, - кажу до Рози, яка далі продовжує сидіти біля ліжка. Сумніваюся, щоб її насправді турбувала моя доля. Можливо, мама або Інна платять їй за кожну проведену зі мною хвилину. Вони намагаються щось зробити. Зрозуміли, що не є для мене авторитетами, і тому залишилося платити гроші тому, хто має шанси ним стати. Ця Роза має всі шанси. Вона страшенно схожа на мою Розу - жінку, в яку я була колись закохана. Від любові до Рози в мене залишилися оранжевий халат і календарик з Георгієм-змієборцем.
- І про що цей роман?
- О, - відповідаю я, - він майже ні про що. Це просто багато речень, які нічого не можуть пояснити. Там є місто певної величини, в якому живу якась я паралельно з деякими іншими людьми. І от якась я живе собі слово за словом, аж поки в одному розділі не перетинає вени на руках. В передостанньому. Вона постійно всім казала, що перетне собі вени, але час минав - і всім обридло чекати. Вона просто забагато про це говорила. І от кров тече по руках, а якась я біжить до телефону, щоб попросити декого її врятувати. Кров капає на підлогу, на телефонний апарат, на килим, на її шкарпетки - загалом - усе в крові, а якась я сама ще не може собі повірити. Їй приємно і страшно водночас. Бо, можливо, смерть - це ще одне продовження життя, наприклад, в якомусь іншому романі, але вже без людей і без вен, які підлягають перетинанню, і не буде нічого такого, натиснувши на що, можна було б перестати себе усвідомлювати.
- Я не люблю романи, в яких нічого не відбувається, - каже Роза.
- Але в ньому все відбувається - просто переказати сюжет займе багато часу. Я приблизно переповіла закінчення передостаннього розділу.
- А що буде в останньому?
- В останньому розділі все повториться: я буду з температурою лежати у великому дідовому ліжку на пружинах. У кімнаті три ліжка - але я лежатиму саме на дідовому - біля вікна.
- Тобто тебе врятують?
- Навіщо Ви питаєтесь - хіба це має значення? І от я лежу в ліжку, накрившись великою ковдрою, і мені дуже тепло. До кімнати заходять мама з татом, і я бачу, що вони засмучені станом мого здоров’я. Вони зараз ідуть на базар до Заболотова. Мама прикладає руку до мого чола й щільніше обгортає мене ковдрою. Я не хочу залишатися з бабою, бо баба завжди розповідає про своє життя так, ніби вже померла. Тоді мама обіцяє привезти мені з базару пупсика й дитячу іграшкову посудку. Пупсика на базарі не знайшлось, але посудку все-таки привезли. Вона складалася з білого чайника і шести білих горняток, які можна було використовувати і як горнятка, і як інше кухонне причандалля, наприклад, каструлю. Ще було шість білих блюдечок - ну, звичайна така посудка, яку я розкладала на підлозі де-небудь і чаювалась нескінченну кількість разів. Іноді я змішувала в ній різні ліки і трави, і потім вона довго смерділа. Останнє, що я пам’ятаю про посудку, - це те, що вона несподівано з’явилася в нашому акваріумі: тато посадив у неї зелені водорості. А коли під час невеликого землетрусу рибки повискакували на килим - ми віддали акваріум сусідці. І більше посудки я ніколи не бачила.
