Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗

Залишалася година до від’їзду. Маруся, вже зібравши саквояж, вирішила піти на міст. Звідти відкривається такий розкішний краєвид, що аж подих забиває. Їй подобається простір. У місті його нема. І не відомо, коли ще випаде така нагода, — надихатись і насолодитися вільгістю.

Їй думалося про все зразу — дітей, роботу, нових знайомих… Але чиїсь чіткі кроки одірвали від гадок. Вона різко повернулась — і пальто, накинуте наопашки, сповзло з плеча. Володя хвацько підхопив і поправив. Затримав руки на плечах.

— Хочете, Марусю, скажу правду…

— Правду, тільки правду, і нічого, крім правди, — не відсторонила його рук жінка.

— Коли ви зайшли в автобус… — замовк.

— Та кажіть, Володю. Не можна жінку так мучити, — докоряла, посміхаючись, Маруся.

— Я подумав: «Боже! Дай мені до цієї жінки хоч доторкнутись!» А щойно, коли доторкнувся, майнула думка: «Бог почув мене. Чому ж я не просив більшого?»

Вони стояли на мості, обіпершись на поручні, й сміялися. Їхній сміх вітер носив простором.

5

Маруся могла думати лише про одне — що робити з тим телебаченням? Пропозиція взялася нізвідки. Зателефонував одногрупник і запропонував спробуватися на ведучу щотижневої передачі «Жіночий діалог». Маруся розсміялася.

— Петрику, чи таке справді буває?

— Що, перепрошую, буває? — не зрозумів Петро.

— Діалог між жінками…

— Марусю, ти погано ставишся до своєї сестри?

— У мене нема сестри…

— Маю на увазі жіноцтво загалом…

— Та я зрозуміла, Петрику. Зовсім навпаки — я люблю жіноцтво в цілому. Але у мене часто виникають певні претензії до жінок, до того ж, не завжди справедливі. Словом, я придирлива… А там, як я розумію, потрібна абсолютна солідарність…

— У жодному разі! Навпаки — необхідно іноді навіть спровокувати якийсь конфлікт… Сама розумієш — аби глядачеві було цікавіше спостерігати за дійством на екрані. Бо коли все відбувається гладко, по написаному, то здається марудним. Глядач шукатиме цікавинок на інших каналах.

— А звідки виникла моя кандидатура?

— З молодості…

— Тобто?

— Розумієш, відколи я придумав цей проект, у моїй голові лише одна кандидатура — твоя, Марусю.

— Але я не маю до телебачення жодного стосунку.

— І навіть безпосереднє.

— Звідки?

— Ти ж ведеш тренінґи «Як підготувати речників».

— Звідки інформація?

— З надійних джерел. І повір, джерела в захопленні від твоїх занять.

— Петрику, ти ж знаєш, що готувати когось — це не значить досконало вміти самому. Тут треба ще відчувати камеру, не розгубитися, не зморозити нісенітниці, мати презентабельний вигляд…

— А в кого він може бути презентабельнішим?..

— Це комплімент?

— Це — факт!

— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?

— Я не тільки про це думав. Я це бачив.

— Що бачив?

— Твою досконалість, жінко.

— Стоп! І де ти мене бачив?

— У різних місцях… Кілька разів…

— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.

— Ти просто мене не помічала…

— А ти що — приходив у масці?

— Мабуть, у непідходящий час…

— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?

— Повір, Марусю, настільки…

— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.

— Це так категорично?

— Саме — категорично!

— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…

— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.

— А ти що — забула?

— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?

— Перший раз на грі…

— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…

— То ми зустрінемося?

— Подумаю і зателефоную.

І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.

Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.

Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.

Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?

— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.

— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.

— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.

— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.

— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.

У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.

— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.

— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше за інших дивився на жінку.

— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?

— Ні. Більшість просто має смак.

— Ви впевнені?

— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.

— А ви — самовпевнений.

— Це погано?

— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.

— А вас, я так розумію, починає дратувати?

— Що саме?

— Моя самовпевненість.

— Я до неї маю якийсь стосунок?

— Думаю, що так.

— І який?

— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?

— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?

— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.

— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…

— Думаю, що кожна людина має робити те, що в неї добре виходить…

— А в мене це добре виходить?

— Ви напрошуєтеся на комплімент?

— Я напрошуюся на… — замовкла і через мить продовжила: — Та, власне, я ні на що не напрошуюся. Ще зважую — бути чи не бути… Ось у чому…

— Свиня зарита… — перебив її юнак.

— Слухайте, юначе, до чого тут свиня і хто ви взагалі такий? — насторожилася Маруся.

— Свиня — це просто… Згадав вислів сусіда… А я — оператор… Із вами на пробах працював. Невже зовсім не ідентифікуєте?

— Пробачте… — знизала плечима. — Мабуть, була дуже схвильована.

— Не сказав би… Ви так пану Петрові намагалися довести свою непрофесійність, що не помічали більше нічого.

— Погано намагалася…

— Не в тому справа. Ви в принципі нічого не вмієте робити недосконало…

— Он як? — подивилася зацікавлено Маруся. — Ви такий спостережливий, що за дві години, гадаєте, вивчили мене?

— Не така ви проста, аби хоч прочитати, не те що — вивчити. Але через камеру видно значно більше, ніж неозброєним оком.

— Як вас звати? — примирливо глянула на юнака.

— Женя…

— Євгене, а що ви роздивилися такого, щоб я мала погодитися? Я, знаєте, тут стою, зважую всі за і проти…

— І що переважило?

— Поки що — проти.

— Ви хочете, щоб я переконав у вашій спроможності вести ту передачу?

— Можна сказати, що й так.

— Я з першого кадру сказав, що ця ведуча — стовідсоткове попадання.