Вежі мовчання - Положій Євген (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Йому снився старий тканий килим, що висів на побіленій стіні у хаті-мазанці у прабабусі. Поки прабабуся молилася у сусідній кімнаті, він довго не міг заснути,
розглядав цей килим, розглядав тканий на ньому сюжет і щовечора знаходив у ньому нові деталі. Здавалося, якісь невидимі ткачі щодня, поки він купається у річці або допомагає на городі, придумували й ткали для нього все нові й нові подробиці. Сюжет був простий: зимовим засніженим полем мчали сани, в яких сиділи двоє. Ямщик, який щосили гнав батогом двох коней, і пан, накритий шубою з атласним червоним підкладом, з рушницею в руках. Удалечині виднівся ліс, із якого бігли вовки — він завжди їх рахував і завжди налічував різну кількість. Деякі вовки опинилися вже зовсім близько від саней, двох чи трьох пан уже підстрелив із рушниці, й вони падали на сніг, він навіть іноді чув їхнє передсмертне скавчання. Але найголовніші вовки бігли вже зовсім близько, а ватажок, здоровенний, як теля, вовк, перегородив одному коню дорогу так, що бідолаха впав на коліна. Щоразу він знаходив цей сюжет у різному розвитку, щоразу там щось змінювалося, і щовечора він гадав, чи встигнуть утекти люди від цих величезних голодних і злих вовків? Іноді йому здавалося, що порятунок близько, що з-за лісу вже з’являються інші люди з вилами й рушницями, щоправда, жодного разу через фіранку і нерівномірне світло лампадки він так і не зміг їх добре розгледіти й переконатися напевно, чи так це насправді. А іноді йому здавалося, що порятунку немає, що ще хвилина, півхвилини, кілька секунд — і коні впадуть на сніг, вовки накинуться на людей і встромлять у них свої великі гострі зуби, усе скінчиться, і на килимі залишаться лише плями червоної тканої крові. Звичайно ж, коней з’їдять теж, нікого не пошкодують, ні.
І тут йому наснилася дуже дивна думка: а чи живий цей килим зараз і як там справи у тих двох? Чим усе закінчилося? А якщо й досі — нічим? Од відчаю та подиву він навіть перевернувся на інший бік і підтягнув ноги до грудей. Тобто, якщо килим живий і невидимі ткачі продовжують ткати, то коні й досі несуть сани засніженим полем, ямщик несамовито гонить їх уперед батогом, пан стріляє у вовків, а ті, зі зведеними від голоду животами й вищиреними пащами, їх переслідують? Тобто там дотепер щось відбувається, а він так і не довідався — та й не довідається ніколи! — чим усе закінчиться?! Він навіть застогнав уві сні від обурення. Йому видалося це дуже несправедливим, виникло таке відчуття, наче він загубив ключа від дому і ніяк не може туди потрапити.
Можливо, це єдине, що він хотів довідатися по-справжньому про своє життя. І якщо він і шкодував про щось, то тільки про це незнання. Принаймні, так йому наснилося.
ЗНОВУ ВІВТОРОК. ДЕНЬ ВОСЬМИЙ
Звичайно ж, його турбували думки, притаманні кожній людині, яка потрапила б у таку ситуацію. Хитросплетіння проблем, що раптово звалилися на його чітко організоване життя, у якому раніше не знаходилося місця ірраціональному і непередбаченому, бентежили уяву й вибивали зі звичного ритму. Адже до цього часу у нього все так добре складалося, з ним було все гаразд, йому все подобалося, і він думав, що так триватиме якщо не завжди, то, принаймні, дуже довго, і він сам вирішить, коли повинні настати зміни. Та ось він, уражений смертю батька, приїхав у це містечко і зіткнувся з проблемами, від яких завжди невимушено вислизав. Його, раціонального кравця своєї долі, раптом позбавили часу і простору, а свідомість населили такими чудернацькими снами і марами, що він інколи мало відрізняв їх від реальності. Він немов летів у літаку, що захопили терористи, і це містечко, немов замкнутий простір, нехай і набагато більший, ніж найбільший літальний апарат,
практично щохвилини ставило його перед незнайомим вибором. Вибором, у якому він не знаходив прийнятних для себе варіантів. Усі його професійні й життєві принципи раптом виявилися недієздатними, жорстока реальність розправлялася з ними за лічені хвилини, і йому доводилося шукати щось нове для себе, але дуже часто (мав рацію Перетятько!) його надії намацували лише порожнечу. Він немов кидав у колодязь відро, але раз у раз замість чистої питної води витягав мутний мул… А потім раптово, немов нізвідки, з’явилося чисте джерело, яке подарувало йому радість, — його почуття, його кохання — саме воно виявилося порятунком і надією на майбутнє. Що б не відбулося, думав Рад, що б не трапилося, вона залишиться зі мною, ми будемо разом. Хоча дивно, що він, такий прагматичний і практичний, жодного разу цієї теми у розмові з Євгенією так і не торкнувся. Але чомусь був упевнений — усе станеться саме так.
Адже все життя, думав він, по своїй суті, — це пошук вірної людини. Батьки незадоволені дітьми, тому що вже не бачать у них тих, кого хочуть бачити, тобто своїх вірних дітей, вірних людей, які їх не залишать ні за яких умов. Батьки підсвідомо бояться, відчувають, що їх зрадять і кинуть, приречуть на самотню напівзлиденну старість. Однак і діти давно, певне, з самого дитинства знають, що їх зрадили: зруйновані родини, убогість, відсутність будь-яких морально-етичних або релігійних принципів, виховання і традицій. Суцільна катастрофа, причому почалася вона не сьогодні й не вчора.
Отже, тут, у родині, вірної людини нам відтепер не знайти. І тоді ми вирушаємо на пошуки.
Але дружини й чоловіки з часом теж перестають бути вірними, навколишній світ уже давно не створює жодних передумов для таких подвигів.
І коли вірної людини серед близьких не виявляється, і останні ілюзії втрачено — залишається тільки розчарування, — її починають шукати в інших чоловіках або жінках, намагаючись зібрати по маленькій крихті з десятків і сотень людей. Але ці часточки, навіть якщо їх дуже багато, навіть якщо їх спробувати склеїти, навіть якщо з них можна склеїти не одну, а двох або трьох людей, завжди менше однієї цілої із самого початку людини. Але як могло статися, що люди розпалися, розлетілися на дрібні шматочки? Куди поділися цілі, не тріснуті люди?!
Звичайно, навіть зараз вірними іноді стають від безвиході, від страху, поступаючись логіці життя або збігу обставин, але якщо вже залишатись точним, то це не вірність, а відданість, тобто зовсім інша, більш коротка історія. Адже різниця між вірністю й відданістю саме у часі: вірність ірраціональна, нескінченна й незмінна, відданість же раціональна й обумовлена обставинами та часом. Так, колись вірними людьми народжувались за визначенням, інакше й бути не могло, невірних просто знищували. Напевно, саме у цьому і полягає різниця між тими стародавніми, вже забутими нами часами, що живуть тільки в старих романах і кінофільмах, і нашим, новим часом, де немає місця вірності, тільки відданості. Так і є — від — даний. Даний комусь, а отже, потім — і кимсь.
Рад анітрохи не сумнівався, що Женя за визначенням — вірна людина. Можливо, єдина вірна людина, яку він зустрічав, наскільки він розбирався в людях. Її вірність він не тільки відчував, але й розумів. Йому імпонували її життєві принципи, її непримиренна позиція, навіть, як не дивно, її професія. Вона була цілою, абсолютно цілісною, принаймні, зараз він не міг знайти навіть маленької тріщинки. Він розумів, як йому буде складно, що він — зовсім інший, але любов, так, кохання, от на що, хоч як це незвично для нього, він покладався набагато більшою мірою, ніж на побутову логіку спільного існування двох людей різної статі. Сьогодні він був переконаний, як ніколи, що все складеться вдало і що рішення, прийняте ним, — єдино правильне. І сьогодні ввечері він планував обговорити цю тему, хоча, якщо чесно, навіть недивлячись на близькість, він, як і раніше, боявся цієї жінки. Чи готовий він до того, що кожного дня і кожної ночі над ним братимуть гору? На це питання він ще не готовий був собі відповісти.
Повз нього неслися чорно-сірі пейзажі: розорані поля, голі, мов ті дві повії у номері, дерева, журливе небо. Він їхав на кордон: подивитися, чи правду казав Хріняка про контрабанду, хоча зараз, чесно кажучи, це не мало жодного значення. Але себе потрібно чимсь зайняти. Робити в заводоуправлінні йому однаково нема чого, та й іти туди зовсім не хотілося. Червоний Дон, якщо не відмовить в аудієнції, все одно прилітає із Середньої Азії тільки завтра, не сидіти ж у готелі? Він не звик ледарювати, він звик працювати й заробляти, і потім зовсім було б не цікаво відповідати на запитання, чим же він займався цілий вівторок, хоча, ясна холера, прямого звіту ніхто б у нього не вимагав. Та все ж таки… Отже, кращий варіант — поїхати з міста, начебто і у справі. У гаражі заводоуправління йому видали трирічну «дев’ятку» кольору «мокрий асфальт». Чому цей мишачий колір стали називати саме так, дивувався Рад, що за маячня? Ну, чому тоді немає кольору «сухий асфальт»? Це було б логічно. Втім, не кольором єдиним славні машини. Витративши додатково півгодини, він змусив здивованих механіків при ньому перевірити гальма й кермове управління та виписати папір про те, що машину передано йому без пошкоджень і технічних зауважень — так, про всяк випадок, хоча після вчорашнього візиту до Качанова Рад і був певний, що всі його пригоди у цьому містечку щасливо закінчилися.
