Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие книги онлайн txt) 📗
Можливо, через це я не пам'ятаю фільмів, які подивився у гайсинському кінотеатрі «Мир». Точніше, я пам'ятаю лише два з них, але обидва індійські. Перший називався «Слони мої друзі», а другий «Танцівник диско», хоч у другому також показували слонів. Кажуть, ніби «Танцівник диско» зібрав по всьому еСеСеСеРу якісь рекордні прокатні суми, 60 мільйонів рублів чи й більше. Моїх там немає ані копійки. І диско я, щиро кажучи, ненавидів.
Офіційно існував ще один варіант потрапляння до Гайсина — увольнение. Неофіційно — те, що називається самовольная отлучка. Але в неї майже ніхто з нас ніколи не пускався. Тобто якщо й пускався, то радше до Михайлівки чи Тарасівки — і в обох випадках по самогонку.
Натомість офіційного звільнення на один день мені так ніколи й не дали, хоч і обіцяли на день народження. Але із самого ранку все пішло косо-криво, і Сізий після розводу кинувся з кулаками на прапорщика К. Я вживаю це «К.» не як алюзію до Кафки, а тому що насправді його прізвище було Козьол, з наголосом на першому «о». Вони до кривавої юшки порозквашували б один одному мармизи, якби я не вліз поміж них і не став рознімати. За це в мене забрали вихідний і, нагородивши лопатою та кайлом, поставили над якоюсь непотрібною й дурною траншеєю командувати десятьма шлангами, які її все одно ні за що б не копали на тому холоді. Гидкішого дня народження в моєму житті не бувало.
А проте добре, що саме так усе і сталося. Бо що, якби мене таки випустили до Гайсина? У парадці, черевиках, шинелі й шапці? І що я мав би там робити ті шість, сім чи й усі вісім годин, такий самотній зі своїм днем народження?
ГАМБУРҐ, 2004
Коли я зійшов на головному вокзалі, звідусіль долинала музика. Я подумав: от молодці, завжди щось несподіване. Музика була класична — камерні й фортепіанні концерти, симфонії, увертюри. Вона звучала з кожної шпарини в кожному з прилеглих коридорів і підземних сполучень. Увесь вокзал було перетворено на велетенську філармонію мобільного типу. Тобто на філармонію зі змінним потоком слухачів, які циркулюють сюди й туди, вдаючи при цьому, наче так усе й повинно бути. І нічим уже їх не здивуєш. У Денвері, Колорадо, хтось розповідав, наче потрапив до ресторану, в якому офіціанти, обслуговуючи гостей, паралельно виконують оперні арії. Юрба, а краще сказати, публіка на Гамбурзькому головному вокзалі поводилась так, наче всі вони щойно з Денвера і класична музика вже просто-таки в'їлася в їхній щоденний побут.
Я вирішив покружляти вокзалом — тим більше, що неправильно розрахував час і в мене з'явилося трохи зайвого. Якість відтворення в деяких місцях здалася мені цілком пристойною. Іноді я впізнавав автора, іноді виконавця. Іноді не впізнавав твору. Музичне тло надавало всьому навколишньому особливої, ніби в поганому кінофільмі, значущості. Згадався анекдот про музику з гучномовця в осінньому парку. «Це часом не Глінка?» — запитує перехожий меломан зустрічного добродія, котрий завмер посеред алеї, задумливо опустивши голову. «Та я й сам думав, що то глинка, а то гівно», — відповідає задумливий добродій, не відводячи очей від носаків своїх черевиків. Анекдот, погоджуюсь, бородатий, але згаданий своєчасно.
Напевно, подумав я, така собі культурно-соціальна акція місцевої влади, щось на зразок «Поезії в метро». А тут, напевно, якісь «Симфонії вокзалу», «Струни залізниць», «Колеса класики» чи якось подібно.
Наступного дня я знову там крутився — і знову звідусіль долинала музика.
Третього дня я з головного вокзалу (там усе ще лунала музика) вирушив через колишній кордон до колишньої Данії, тобто до станції Гамбурґ Альтона — щоб зустрітися з Наташою. Наташа нині живе в Гімалаях і навчає англійської та польської мови нащадків непальського короля. Вона не вміє ставити банальних запитань, тому навряд чи вона спитала, як мені подобається в Гамбурзі. Але припустімо, що вона спитала саме про це. Я кисло збрехав, ніби мені найбільше сподобалася класична музика на вокзалі. «У такий спосіб вони відганяють наркоманів і просто бездомних — пояснила Наташа. — Бо ті не витримують класичної музики. Через дві-три хвилини їх починає так ламати, що вони воліють бігти подалі, тільки б не чути більше цього знущання. Відколи це запровадили, ти не побачиш у вокзальній околиці жодного бомжа».
Ну от, знітився я і задумливо глянув на носаки своїх черевиків.
ҐДАНСЬК, 1991
Хто пам'ятає, скільки коштувала пляшка горілки влітку 1991 року? У тодішніх радянських рублях, звичайно? Мені здається, десь коло семи рублів і відтоді вона вже тільки дорожчала. Це не була аж надто висока ціна — щиро кажучи, навіть сміховинна, але й вона здавалася вбивчою в порівнянні з чи не удвічі нижчою попередньою ціною. Проте головна горілчана драма полягала не в ціні, а в добуванні. Наслідком цілого ланцюга протиалкогольних обмежень, розпочатих 1985 року, горілка станом на 91-й, як свідчить «Московіада», «зробилась абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею Ґрааля, алмазами Ґолконди, золотом світу».
Зупинімося на окресленні горілки як валюти. У ньому, щоправда, автор «Московіади» дещо перебирає в патетиці, називаючи цю валюту небесною. Про те, як діяла ця насправді дуже земна валюта, я трохи раніше вже згадував. Тепер у розвиток теми і детальніше.
Наш автобус (як уже згадувалося, «Не журись!») був, сказати б, артистичний і віз нас усіх зі Львова на фестиваль українців Польщі. Кінцевим пунктом подорожі мали стати Ґданськ і Сопот. Це начебто і два міста, але фактично одне. І кожен з нас у тому автобусі (музиканти, актори, поети, художники) перевозив горілку. У нас просто не було іншого виходу. Особисто я перевіз її чотири пляшки. Це була максимально дозволена якимись тимчасовими прикордонними правилами офіційна доза. Якби польські митники з цього приводу до мене присікалися, то я мав право відповісти, що везу її до Польщі для власного вжитку. Тобто всі наче погоджувалися з тим, що кожна радянська людина має сталу потребу в горілці і їй дозволяється випити до чотирьох пляшок — хай і на чужій території. Чому не дозволялося випивати ще й п'яту, шосту, сьому ітеде, для мене загадка.
Отже, я мав легальну чотирипляшкову дозу. Згідно з даними розвідки, на польських базарах одна пляшка коштувала від 30 до 40 тисяч злотих. Найдивовижніше було те, що продавши дві пляшки горілки, можна було придбати джинси, які (фірмові, хоч і підробка!) коштували від 70 тисяч. Певний час це не вкладалося в моїй голові — нові джинси за дві пляшки горілки! Але того надзвичайного року зі мною трапилося ще безліч речей, які не вкладалися в голові.
Готівка, а точніше її брак була нашим бичем. По-перше, радянських рублів уже нікому в Польщі не хотілося. По-друге, тамтешні українці щойно підводилися з колін і через це не могли нам заплатити навіть найскромніших гонорарів — дякуємо й за те, що годували та ночували. У декого з нас уже, щоправда, водилися такі-сякі долари — цим велося ще стерпно. Однак особисто я на той час ніколи ще не тримав у руках жодного зеленого, і коли роком раніше в Москві дописував «Рекреації», то спеціально дзвонив з гуртожитського автомата канадському віце-консулові, щоб дізнатися, хто саме зображений на американських десяти баксах. У «Рекреаціях» є такий момент: п'яний Мартофляк, роздягаючись, запихає доларову десятку під бюстгальтер повії Марті, каже при цьому «це президент Гамільтон» і цілує їй руку. До речі, Гамільтон, здається, президентом не був. Але п'яний Мартофляк тієї ночі був упевнений, що коли людину зображено на доларовій банкноті, то вона обов'язково президент.
Якби мені того разу мати в подорожі до Ґданська хоча б десять баксів, то я почувався б не гірше за справжнього Гамільтона, Першого Скарбничого Американських Штатів. І ніскільки не роздумуючи, купив би на першому ж базарі пластикового Бетмена, без якого не було мені дороги назад.
Натомість я мав лише чотири пляшки горілки і дві складані парасольки. Чомусь вважалося, що парасольки мені так само знадобляться.
