Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
В Аврорі понад усе мені подобалося те, що я хутко здобув особливий статус: в Нью-Йорку я був лише вчитель літератури і невідомий письменник, а в Аврорі — Гаррі Квеберт, письменник із Нью-Йорка, який приїхав сюди писати новий роман. Знаєте, Маркусе, ця ваша шкільна історія з Неперевершеним, коли ви, задля того, щоб бути на першому місці, всіляко ухилялися зіставлень із іншими людьми, — так ось, те саме сталося тут зі мною. Я був молодий, упевнений в собі, елегантний, привабливий, показний, освічений, та ще й поселився в чудовому маєтку, в Гусячій бухті.
Поки мешканці міста не знали мого імені, про мої успіхи вони судили з того, як я поводився і в якій оселі жив. Цього було доста: всі подумали собі, що я — нью-йоркська зірка, і я враз там зробився знаменитістю. В Нью-Йорку мене не цінували як письменника, зате відразу оцінили в Аврорі. Я подарував міській бібліотеці декілька примірників першої книжки, що взяв їх із собою, й, уявіть собі, цей жалюгідний стос аркушів, на який у Нью-Йорку ніхто й дивитися не хотів, в Аврорі у всіх викликав неабиякий захват. Це було 1975 року, задовго до інтернету й решти передових технологій, в малесенькому містечку штату Нью-Гемпшир, що шукало сенс свого існування і здобуло в моїй особі зірку місцевого масштабу, про яку завжди мріяло.
*
До Гусячої бухти я повернувся десь об одинадцятій вечора. Звернувши на посипану жорствою дорогу, що вела до хати, раптом угледів у світлі фар чоловіка в масці, який притьмом побіг до лісу. Я загальмував і, заволавши, виліз із автівки, маючи намір наздогнати зловмисника. Аж погляд мій упав на яскраве світло коло будинку: там щось палало. Я побіг перевірити і побачив, що «корвет» Гаррі горить мов свічка. Полум’я гоготіло, в небо здіймався стовп чорного диму. Я гукав на поміч, та не було кого гукати. Довкола був лише ліс. Шиби «корвета» луснули від високої температури, метал уже коробило, й полум’яні омахи, що спалахнули з подвійною силою, лизнули стіни гаража. Я нічого не міг удіяти. Маєток палав.
26. Н-О-Л-А
(Аврора, Нью-Гемпшир, субота, 14 червня 1975 року)
— Письменники, Маркусе, такі вразливі тому, що можуть зазнавати двох видів любовних мук; тобто вдвічі більше, ніж усі нормальні люди, — мук від кохання й мук від книжки. Писати книжку — все одно що когось кохати: це може завдавати неабиякого болю.
Службова інструкція
ДО УВАГИ ПЕРСОНАЛУ!
Як ви всі помітили, в нашому закладі вже з тиждень щодня снідає Гаррі Квеберт. Пан Квеберт — великий нью-йоркський письменник, йому треба приділяти особливу увагу. Всі його потреби задовольняти дуже тактовно. В жодному разі не турбувати.
Столик номер 17 зарезервовано за ним аж до нових розпоряджень. Він має бути завжди для нього вільний.
Тамара Квінн
Рівновагу порушила пляшка з кленовим сиропом. Щойно вона поставила її на тацю, як та похитнулася; намагаючись її підхопити, вона сама заточилася і разом із тацею з гуркотом полетіла додолу.
Гаррі перехилився через шинквас.
— Ноло, з вами все гаразд?
Вона підвелася, трохи приголомшена.
— Авжеж, я…
Десь із хвилю вони дивилися на масштаби катастрофи — і обоє розреготалися.
— Не смійтеся, Гаррі, — нарешті лагідно сказала йому Нола. — Якщо пані Квінн дізнається, що я знову впустила тацю, то мені перепаде на горіхи.
Він обійшов шинквас і, присівши, заходився допомагати їй вибирати шкло з місива гірчиці, майонезу, кетчупу, кленового сиропу, масла, солі та цукру.
— Що за халепа, — мовив він, — хтось може мені пояснити, чому останній тиждень мені з кожним замовленням приносять одразу всі приправи, що є?
— А це через інструкцію, — відказала Нола.
— Інструкцію?
Вона кивнула на приліплений за шинквасом аркуш. Гаррі підвівся, взяв його і заходився читати вголос.
— Ох, Гаррі, що це ви робите? Та ви з глузду з’їхали! Якщо пані Квінн взнає…
— Не бійся, ще ж нікого нема.
Сьома ранку; в «Кларксі» було ще безлюдно.
— А що це за інструкція?
— Пані Квінн дала розпорядження.
— Кому?
— Всьому персоналові.
Їхню балачку урвала поява перших відвідувачів; Гаррі відразу ж повернувся до свого столу, а Нола хутко взялася до своїх обов’язків.
— Зараз принесу вам інші грінки, пане Квеберте, — урочисто виголосила вона і зникла в кухні.
За дверми вона ще мить постояла в задумі й усміхнулася сама до себе: вона любила його. Від тієї першої зустрічі на березі моря, два тижні тому, від тієї чудесної дощової днини, коли вона випадково пішла прогулятися біля Гусячої бухти, вона його кохала. Вона це знала. Почуття не було схоже ні на що інше, воно не обманювало: вона почувалася іншою, щасливішою, дні здавалися їй прекраснішими. А головне, коли він був тут, серце її калатало гучніше.
Після сцени на березі вони бачилися двічі: біля супермаркету на головній вулиці, а потім у «Кларксі», де вона суботами працювала кельнеркою. І з кожною зустріччю поміж ними відбувалося щось особливе. Відтоді у нього з’явилася звичка щодня приходити в «Кларкс», щоб писати; саме тому Тамара Квінн, власниця ресторанчика, три дні тому, надвечір, влаштувала термінові збори своїх «дівчат» — так вона називала кельнерок, — і виголосила їм оту службову інструкцію.
— Дівчата, — сказала вона, вишикувавши їх немов на параді, — за останній тиждень ви всі, звісно, помітили, що великий нью-йоркський письменник Гаррі Квеберт ходить сюди щодня; мабуть, він знайшов у нас усі ознаки витонченості та якості, притаманні найкращим закладам Східного узбережжя. «Кларкс» — заклад найвищого рівня; ми зобов’язані виправдовувати очікування найвимогливіших клієнтів. А оскільки у декотрих із вас мізки в зародковому стані, я написала службову інструкцію, щоб ви пам’ятали, як належить обслуговувати пана Квеберта. Ви повинні читати її, перечитувати і вивчити напам’ять! Я проситиму вас її повторювати, до того ж — без попередження. Висітиме вона в кухні й за шинквасом.
Після цього Тамара Квінн виклала свої вказівки: головне, це не турбувати пана Квеберта, бо йому треба думати. Докладати всіх зусиль, щоб він почувався як удома. Статистика його передніших відвідин «Кларксу» свідчить про те, що він замовляє тільки каву, тож як він приходить, подавати йому каву й більш нічого. Якщо йому треба буде ще щось, якщо пан Квеберт голодний, він сам замовить. Не набридати йому, не пропонувати додаткових страв, як ото іншим клієнтам. Якщо він замовить їжу, приносити всі приправи, щоб йому не доводилося вимагати їх окремо: гірчицю, кетчуп, майонез, перець, сіль, масло, цукор, кленовий сироп. Великі письменники не повинні відволікатися на приправи: їхній розум має бути вільний, щоб спокійно творити. Може, книжка, що він пише, ті нотатки, що він їх робить, годинами сидячи за тим столом, це пролог до геніального шедевра, й незабаром про їхній генделик говоритиме вся країна. В мріях Тамара Квінн уже бачила, як книжка прославить її ресторан: тоді в неї з’являться грошенята й вона відкриє ще один заклад у Конкорді, а потім у Бостоні, Нью-Йорку й у всіх великих містах узбережжя, аж до самісінької Флориди.
Одній кельнерці, Мінді, потрібні були додаткові пояснення.
— Але ж, пані Квінн, як нам знати, що пан Квеберт нічого не хоче, крім чорної кави?
— Це знаю я. І край. У найкращих ресторанах важливим клієнтам немає потреби робити замовлення: персонал знає їхні звички. Чи ми — найліпший ресторан?
— Авжеж, пані Квінн, — хором відказали дівчата.
— Авжеж, матусю, — вигукнула Дженні, її донька.
— Щоб ти більше не називала мене тут матусею, — звеліла Тамара. — Це надто вже нагадує сільський шинок.
— А як мені тебе називати? — запитала Дженні.
