Мої Дікамерони - Логвин Юрий (онлайн книга без .txt) 📗
Я мовчки пішов до тітоньки Варвари обідати. Сьорбаючи борщик, розповів їй про сьогоднішню халепу.
– Та то ж Никін Прудкий. Він наш, канівський. Я ще молода була, а він вже грав. Йому більше сімдесяти… Той Никін такий, що завжди щось вигадає. Ото Никін робив на пристані у Черкасах. А я тоді до брата їздила. Приходимо на вокзал річковий, а пароплав якраз відвалив від пристані. Коли тут Никін. «Вам у Канів?» – «Ага. Тільки вже пароплав…» Він тоді як закричить капітанові: «Гей! Бочку з гасом не взяли! Та й рано відчалили! Приставай!» Пристав пароплав до бону. Не біля пристані. Чоловік мене штовхає: «Побігли!..» Ми на пароплав ускочили. А капітан кричить: «Де там гас?» – «Та он той гас – він же канівський, і ті, що сіли – канівські!» – боцман йому кричить. Посміявся капітан, відчалили й поїхали… Ти його, як випаде, спитай, як він «Комунар» рятував…
Нагода трапилась того ж дня, і я попрохав бандуриста розповісти, як він «Комунара» рятував.
– О! То була ціла катастрохва. Пробився той «Комунар» біля Ставища. Геть тобі одним бортом сів у воду. Я бачу – на тій стороні – уже геть у воді. Я кинув роботу – і в човна-довбанку, і до них. А вони, уся команда, видохлися, бо цукор з трюмів носили. Капітан до мене: «Тільки ви нас можете врятувати! Зробіть колодязі…» Бо як поставити колодязі, розумієш, на пробоїни, він дійде й до порту в Києві. А коли викличуть рятувальний катер, то вони всі підуть під суд… Я кажу їм: «Давайте дерево. Зроблю». – «Нема в нас ні дерева, ні грошей». Я виклав свої. Поїхав. Закупив дерева. На носу поставив колодязь. А на кормі повно води – по пояс. А тут ніч – годин одинадцять. Я кажу: «Не можу колодязя робити, поки не викачали воду». – «Ми, – кажуть, – не можемо. Сил вже нема». Я тоді переїхав у Ставище. А ніч. Вітер, дощ. Як крикну: «Горить! Пожежа!» Повискакували чоловік з дванадцять з від рами: «Де?!! Що?» – «Он, – кажу, – “Комунар” аварію терпить!» А там вогник блимає… А так би не повискакували… До берега дійшли. Кричати – на тій стороні не почують. Кажу: «Підождіть – зараз у Канів пароплав ітиме». Схопив я дошку з млина перевозного – замахав пароплаву: «На рятунок “Комунара” везіть!!!» Одвезли. Викачали воду. Зробив колодязь. Повернули мої 10 карбованців, що на дерево витратив. Спасибі та й годі… Але, правда, брехати не буду, завжди на тому пароплаві без квитка їздив.
Отакий фартовий був для мене спекотний день 23 червня 63 року. І малюнки добрі зробив, і з дивним чоловіком запізнався.
А йому того дня не дуже таланило. Від Могили якийсь місцевий мент-манкурт зігнав, щоб він бува чого-такого не заспівав.
Та Никін Прудкий не сумував. Сказав мені:
– Хіба мені вперше, що ганяють? Недавно, місяців десь два, задумав піти в те село, де я за німців грав на бандурі. Довідатися, чи хто живий. І дати там концерт, і подякувати тим людям, що мене спасли. Але голова сільради, жінка, не дозволила грати…
Судак
Коли я прибув до канівського присілку Бессарабії (що на горбах між містом і Могилою), то в Рибальській затоці під Лисою горою все було по-старому. А навпроти міста вже почався індустріальний рейвах. Там гатили греблю майбутнього гнилого Канівського моря. Про це всі республіканські газети, радіо й телебачення галасували.
А тут все, як і три роки тому.
Десь на половині затоки плоскодонні човни тісним гуртом приліпились до темної піщаної рінні.
Довбанки порозсипались смоляними лискучими скибками по сірому піщаному берегу.
Ще вище від води на схилі стояли жердини-сушилки із сітками.
А ще далі такий-сякий рибальський бурдей із посірілих вивітрених дошок.
Перед бурдеєм гора плетених із верболозу корзин-сапеток. І, як і в попередні роки, на цій горі червоного лозового плетіння лежав, неначе смугастий сфінкс, здоровенний котяра. Призирливо мружив жовті очі й підібгав під себе пальці передніх лап.
Того пекучого літа 1963 року рибалки виходили закидати сітки ще на правічних довбанках. Ці архаїчні, справді музейні експонати (але якої ж досконалої форми!), витягала із затоки зелена плоскодонка з галасливим підвісним мотором.
При останніх променях сонця вода в затоці залягала широким плесом розплавленого золота. Гвинт мотора збурював гарячу воду й вона розгорталася двома довгими хвилями.
Темні біжучі смуги по лискучому золоту, де хвилі віддзеркалювали порослі деревами кручі – темний смарагд, а де відбивали високе вечірнє небо – справжній лазурит.
У той вечірній час, коли опадає на дорогу останній теплий пил, а над парною водою лунко летять звуки, чомусь чужих у затоці не бувало.
Тільки обов’язково стояв хтось із молодиць на урізі води. І обов’язково з малою дитиною на руках. А часом і друге мале чіплялось за материну спідницю. А от уранці, коли після безсонної ночі повертались дніпровські женці, коло стану починали кружляти різні персонажі.
Першою, якщо улов був добрий, з’являлась водна міліція, щоб рибалки, значить, додержувалися порядку й не продавали рибу наліво. А здавали по плану. Ну й прихоплювали собі трохи рибки. Найкращої. Друге місце було за рибінспекцією. Вона з’являлась другою, щоб перевірити, чи не порушено правила лову, чи немає занадто малої риби, чи тієї риби, на яку в це літо накладено заборону.
Потім з’являлись усілякі придурки з установ по накладних квитанціях і по плану…
Місцеві мене знали ще з попередніх моїх витребеньок, то не вбачали в мені ані ще одного придурка, ані нишпорку. Знали, що я скрізь і все малюю та малюю. І вправного моториста Сашка (водночас і галасливого п’яничку), і лелеку-холостяка, що шукає в піску загублених дачниками-рибалками дрібних рибок, і дівчат з овочевої бази із засмаглими обличчями та червоними, розпухлими від розсолу, руками, і заголених до срамного ленінградських дачниць, і руді мережива сіток на шистах, що сохли після лову.
А от далі рибстану берегом затоки я ходив, здається, разів два-три. Там не було чого робити. Затока тяглася може ще на кілометр. Поки не згасала в пісках.
Там на кілька кілометрів піщаною оболонню тяглися зарості червонокорих тремтливих шелюгів, жмутки осоки та якісь поодинокі хиряві очеретини.
А між болотною зеленою водою кінця затоки та курною дорогою попід Канівськими горами буяли бур’яни. І найбільше низеньких реп’яшків, що безжально дерли холоші штанів.
Коротше кажучи, цікава для мене метушня людського буття кінчалось при хиткій будівлі рибстану.
Та ось одного дня, як зрозуміло, якого саме числа не пам’ятаю. Але добре пам’ятаю, що було вже добре під обід, у Рибальську затоку зайшло якесь дивне суденце.
Катер – не катер, фелюка – не фелюка. Але з рубкою, зі щоглою. На палубі, по всій її довжині, приторочені тросами дерев’яні бруси. А на кормі, на зварених сталевих арматурних смугах примостилась велика залізна бочка з соляркою.
І на кормі цього дивного плавзасобу бігало вже величеньке каченя.
Це маломірне судно проминуло рибстан, розхлюпало гарячу застояну воду на сірі піщані береги.
Я чомусь звернув тоді увагу лише на бадьоре каченя на палубі.
А дарма! Треба було зрозуміти, що це «корабель смерті» для Рибальської затоки.
З «корабля» зійшли на гарячий сірий пісок похмурі люди. Потупцювали, потупцювали. А тоді зтягли на берег з палуби бруси й колоди. І почали майструвати якусь споруду. Якщо це й мав бути причал, то геть якийсь іграшковий. Я теж не звернув на це особливої уваги.
Якраз саме тоді бакенщик Гриць Салюк запросив мене до свого залізного човна. І ми в розпеченому, наче сковорода, іржавому човні попливли вгору проти течії перевіряти куги…
А за день чи два, чи, може, й на третій день, у гирлі затоки стався великий рух. Я от не можу пригадати, а то й не бачив, звідкіля приплив велетенський кран – згори, від «матері городів руських» – Києва, а чи знизу – від славного міста Черкаси.
