Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Отож я залишився сам, якщо не рахувати бідного Ростика на балконі. Але поки наш франківський Карлсон на Джоновому балконі давав хропака, я за звичкою включив телек і цілий вечір дивився безконечний фільм за участю Роберта Де Ніро, а потім не міг заснути й мимохіть тренував пам’ять спогадами про розмову з Джоном. Хоча спочатку я думав про кіно і Роберта Де Ніро, а вже потім про Джона, й Інку, і всю нашу родину.
Штука в тому, що Де Ніро дуже схожий на мого тата, і тому мені подобаються всі фільми з його участю, ну, майже всі. Хоча, звичайно, тієї знаменитої родимки на щоці у тата не було, а так, в усьому іншому: і манера розмовляти, і сміятися, й це масивне, але не позбавлене аристократизму підборіддя — саме таким я запам’ятав тата у його кращі роки, на початку 80–х. Я й зараз найчастіше уявляю тата саме таким… А потім була майже безсонна ніч.
Зранку нас розбудив Джонів дзвінок. Я зняв слухавку, він телефонував уже з вокзалу, сказав будити тих сучих синів і бігом їхати до нього, через сорок хвилин електричка на Фастів, а роботи вже поїхали своїм ходом. Найважче було підняти навіть не Йосипа, а Пашу, і особливо — його дівку. До того ж вона не влазила у таксі, і Паша, стрельнувши у Карлсона сто гриваків, віддав їй і сказав вертатися до Кам’янця й чекати його там, і, здається, якраз вчасно, бо Джон зустрічав нас біля головного входу у вокзал одразу з двома довгоногими красунями по боках.
— Моя — біла! — на виході з таксі кинув ненаситний Паша.
— Не нада, ти вже мав одну, мав!.. — вистрибнув поперед нього Карлсон.
— А моя — чорна! — буркнув Йосип, але, вийшовши з машини, поки я розплачувався, повернув не до Джона з дівчатами, а до кіоску зі спиртним.
— Ну що, хлопці, експансія мистецтва у народ починається? Нах Фастів!.. До речі, знайомтеся: це Ксюха плюс Ксюха, мої кохані дівчатка, моделі з боді–арту, — сказав Джон. — Ми зараз разом працюємо.
— Так, дуже приємно, — розплився у п’яній гримасі Йосип.
— Так, — підтвердив Карлсон.
— Приємно, — сказав і я.
— Моделі з борделя, — через пару кроків, коли ми відійшли, буркнув мені на вухо Карлсон.
Але виявилося, що дівчата нікуди не їдуть, вони просто проводжають Джона. А коли ми опинилися в електричці на Фастів і вона нарешті рушила, то стали перед серйозним вибором: що робити з Йосипом? В електричці він майже одразу також кудись пропав, а потім з’явився разом з двома тітками і ще якимось гітаристом у камуфляжі на додачу.
Тітки перевірили наші квиточки і злиняли, а той тип почав бренькати на гітарці щось із Розенбаума й Окуджави, ще й канючити за це копійки, але ми його швидко відшили. Залишився один Йосип, який ще й в електричці десь умудрився добавити і за дві години цугикання до Фастова то щось белькотів на кшталт: «Гиньо, які тьолки!..», а то разів надцять починав «Червону руту», але далі першого куплета так і не пішов.
У Фастові нас уже чекали. На тлі огрядної серпасто–молоткастої гепи фастівського вокзалу переминалися з ноги на ногу два юнаки. Один, як виявилося, від міської ради, інший — від Південно–Західної залізниці.
— Що, досі Південно–Західна? — не втримався Карлсон.
— Будеш сміятися: Харківська — взагалі Південна! — відповів я йому замість юнака.
— Як Південна? — щиро здивувався Карлсон.
— А ти що, не знав? Ми ж тільки що звідти…
— Це що, маразм?
— Швидше, постімперський синдром.
— А Одеська — Північна?
— Ні, Одеська — то Одеська.
— Слава Богу, хоч щось!.. — так само щиро зрадів він.
Юнаки скромно не втручалися у нашу дискусію, але перед тим, як вести на сніданок, запропонували показати нам місто. Проте Джон відмовився від екскурсії і висловив побажання одразу їхати на сніданок. Він єдиний в електричці спав і ще не виборсався зі сну, і тепер на нього шкода було глянути, не кажучи вже про Йосипа, на якого ми взагалі старалися не дивитися, хоч Паша міцно тримав його за лікоть з одного боку, а я — з іншого. Після електрички від нас усіх погано пахло.
— То, може, хоч вагон–музей оглянете, це тут поряд, — майже благав один із юнаків, видно, отримав щодо цього якусь серйозну вказівку. — У ньому в 1918—1919 роках був штаб Симона Петлюри на колесах.
— Ага, у вагоні — Директорія, під вагоном — територія! — видав Йосип, і після цього ніхто вже про музей не згадував.
Я так думаю: ті хлопці, що зустрічали нас, були просто шоковані невдячністю бородатих, патлатих дядьків у засмальцьованих джинсах, які видавали себе за фотомитців, а виявилися просто старими циніками й алкоголіками. Після відкриття виставки, всіх офіційних промов і тому подібного у тому самому ресторані, що й сніданок, був і обід, де Джон з Пашею нарешті досягли Йосипової кондиції. А сам Йосип тим часом, під наглядом одного з тих юнаків, самотньо відсипався у вокзальній «Кімнаті матері й дитини».
коза з козятина
— Тепер можна й на Козятин, вечеря вже там, і готель також буде там, усе проплачено, — посміхався розчервонілий, уже причесаний і задоволений після обіду Джон, коли ми з привокзального кафе вийшли на колію. — Слухай, до речі, а тобі ще ніхто не дзвонив? — узяв він мене під лікоть, відвів трохи вбік.
У його густій бороді застрягло кілька риб’ячих кісточок і краплинка шашличного кетчупу.
— Зачекай, — сказав я й вернувся у ресторан за салфетками.
— Дякую! Вчора на «Узвозі» твоїми роботами цікавився один дядя, я дав йому телефон, — одночасно говорив зі мною, й посміхався якимсь людям за моєю спиною, й по–п’яному розмашисто розтирав кетчуп по бороді Джон.
— Який ще нафіг дядя?
— Грошовитий дядя. І його зацікавили твої роботи, особливо «Чорний кіт у темній кімнаті».
— «Чорна кішка»…
— Вибач, «Чорна кішка», — виправив себе Джон. — Цікавився, словом, про ціну запитував.
— «Чорна кішка» не продається, ти ж знаєш.
— Я знаю. Але дядя–то не знає, а він і справді грошовитий, — у Джонових очах стрибали веселі бісики.
— Це, напевне, просто п’яна розмова, чи не так? — інколи я можу бути і жорстким.
— Може бути й так, — погодився Джон і відійшов, удав, що образився.
Пам’ятаю, колись, у ті часи, коли ми ще напивалися разом, ті бісики в його очах мене заводили. Але тепер лише лякають, як колись лякали, з її слів, мою сестру Інку. Бо я вже знав, що у такому стані від мого колишнього шваґера можна очікувати чого завгодно.
— Надмірна тверезість висушує душу! — повторював Джон услід за класиком і в такі моменти був непередбачуваним.
— І чого у тебе всі друзі — якісь покидьки? І Джон — у першу чергу! — згадував я Інчині слова, бо коли вона була не в дусі, то часом бралася мене виховувати. Одного разу у нас це зайшло навіть далі, ніж треба.
— Мене просто дивує, у тебе начеб скрізь є знайомі, — як завжди, з одного й того ж почала Інка. — Але якщо це навіть суд, чи банк, чи вокзал, то далі якогось ханурика–сторожа чи вантажника твої зв’язки не просуваються.
— Бо я і сам сторож…
— Ти ним став недавно і, сподіваюсь, тимчасово. Хоча… Принаймні тепер ти рівний з усіма цими своїми.
— Ти ж сама мене туди влаштувала. І мені там навіть подобається.
— Ще б пак! У тебе якщо навіть у театрі є знайомі, то не інакше якийсь відставний балерун, прости Господи, а якщо у міліції, то ще один кретин — відставний алкоголік…
— Якщо ти про Микольцу, то він був начальником тюрми.
— Ну, оце точно, то вже пряма дорога, тьху–тьху–тьху… Той з дурдому, те — так малахольне…
— Це ти про кого?
— Ну, а твій легендарний Орко, хіба я не знаю?!
От про Орка вона даремно тоді згадала.
— Скажи тоді, а чому всі твої подруги — курви? — відповів я їй грубістю на грубість.
Звичайно, вона тоді ледь не з кулаками на мене кинулася, хоча в душі і сама так вважала, і не раз сама мені так про них і говорила… І все ж зо три дні після цього зі мною не розмовляла. В електричці на Козятин, дивлячись на п’яного сплячого Джона, я і про цю сварку з Інкою згадав. І чого їм із Джоном було не жити разом?.. Проте тепер це вже було більше філософське питання.