Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги полностью .txt) 📗
Данило тієї ночі вирішив на турбазу не повертатися. Доведеться рано виходити, а Карлик, як уже встигла розвідати Варка, далі там стирчить у своїй машині. Якщо Данило вийде вдосвіта, це неодмінно приверне увагу вартового. Правда, якщо хлопець не повернеться ночувати на базу, це теж стривожить Карлика. Але тут Данило міркував інакше: шпигун не знає, чим тепер займається хлопець і коли насправді планує повернутися до їхньої зі зниклим Богданом кімнати. Отже, чатуватиме до глупої ночі, лише тоді здійме паніку. Навіть якщо пані Крук звелить розшукати ще одного втікача, серед ночі ніхто цього робити не стане.
— Значить, ми хоч як час виграємо, — підсумував Лановий.
Розділ 24
У якому відчиняються підземні двері
Спали в наметах.
Хлопці в одному, Галка — в іншому, поруч. Страус спочатку ходив довкола її намету, потім кроки затихли. Заспокоївся та заснув, не інакше. Трошки покрутившись, заснув і Гайдамака, тихенько похропуючи. Найдовше не засинав Данило, все крутився у своєму спальнику. Склепив очі, здалося, на якусь коротку мить — і ось уже вранішні сонячні промені намагаються пробитися крізь брезентову поверхню намету.
Вибрався Данило зі спальника. Потягнувся. Штовхнув Льоньку.
— Пора.
Хлопці хотіли, щоб Галка поспала трошки довше, не будили. Та вона сама прокинулася, без зайвих слів почала збирати залишки вчорашньої вечері для сніданку. Розводили багаття, гріли чай у казанку, вмивалися в струмку — так час і минув. Не добігло до сьомої ранку, як у маленькому таборі з'явилися близнюки. Вухо десь добув ліхтарики, знайшов міцну мотузку для білизни, обмотався нею замість паска. Голову пов'язав хусткою — ну чисто пірат вийшов, джентльмен удачі. Хлопці вдягнули куртки, кепки, озброїлися ліхтарями. Вирішили взяти лиш один наплічник, туди поклали дві пляшки води та пакетик з сухарями — всяке може статися.
Зібралися біля входу в печеру. Постояли мовчки, мов перед стрибком у воду. Тоді помахали дівчатам і по черзі протиснулися в прохід. Спочатку — Вухо, як старожил. Данило за ним, потім — Богдан, нарешті — Льонька з наплічником.
Щойно пройшли, відразу засвітили ліхтарики. Та Вухо тут же попередив:
— Пацани, економте батарейки. Вмикаємо світло через одного, так і рухаємося. Нічого складного нема.
— Мудро, — погодився Данило, вимкнув свій ліхтар. — Гаси, Льоньчику!
Тепер промені світла направляли Вухо, який рухався попереду, та Богдан, котрий сунув передостаннім. Так і пішли звивистими коридорами, торкаючись руками шорстких печерних стін.
Хоча Данило та Льонька опинилися в такому підземеллі вперше і обом хотілося більше роздивитися, розуміли — не на екскурсію прийшли. Як пощастить, іншим разом залізуть сюди з іншою метою. До того ж треба було рухатися, дбаючи про безпеку власних голів і тримаючись у фарватері запалених ліхтариків. Обережність допомогла — до великої зали Змії дісталися без особливих пригод та досить швидко. Данило, щоправда, встиг трошки змерзнути — на відміну від інших, таки був мерзлякуватий. Нічого нікому не сказав, лише щільніше застібнув куртку.
— Ну, куди далі? — запитав Вухо.
Перш, ніж відповісти, Данило витягнув свій ліхтарик, засвітив. Те ж саме зробив Льонька. Світла в похмурій печерній залі стало відразу більше. Це відразу сполохало дрімаючих під склепінням кажанів. Мить — і крилаті володарі мороку зашурхотіли крилами, запищали огидно, зірвалися з місця, закружляли над незваними гостями.
— Голови! Голови! — вигукнув Богдан, низько пригинаючись та прикриваючи голову курткою.
Інші зробили те ж саме. Ніхто не втримався, щоб не скрикнути. Навіть Льонька не посоромився. Ще б пак, такі потвори атакують. Одна тварюка заділа крилом його маківку і Гайдамака впав на коліна. Та все скінчилося так само раптово, як почалося: запала тиша, кажани розлетілися в різні боки, шукаючи іншого, спокійнішого місця. Лиш тоді всі четверо дружно зітхнули.
— Ти бач, які потвори! — процідив Льонька, підводячись із колін.
— Переживемо, — буркнув Богдан. — Я таких уже бачив…
— Ага, ти взагалі герой у нас, — вирвалося в Льоньки.
Данило хотів втрутитися, та вчасно стримався. Хоч хлопці від часу першого знайомства подружилися, все одно Гайдамака не міг забути Майстренкові, як той колись при всій ватазі повалив його вправним прийомом на землю. Відтоді між обома час від часу спалахували подібні суперечки: хто ж із двох усе-таки сильніший та сміливіший?
— Не з'їдять вони нас, — промовив. — Вухо, далі що?
— Тобто — далі? Куди далі?
— Тут ось три ходи, — Данило висвітив променем свого ліхтарика кожен із них. — Де вихід з печери на протилежний бік?
— Отут, — трошки подумавши, Вухо вказав своїм світловим пучком, мов шкільною указкою.
Їхні голоси лунко відбивалися під склепінням підземної зали.
— Точно?
— Хоч — перевір сам.
— Добре, — Данило почухав потилицю. — Далі там нема ніяких таких ось залів чи просто тупикових коридорів?
— Нема, — відповів замість нього Богдан. — Стіни кругом рівні, ходи місцями навіть дуже вузькі. Розвернутися можна тільки тут.
— Не густо, — мовив Данило. — Два ходи. Обидва — завалені. Я тут подумав — а раптом наші оці двері десь далі і теж завалені? Тоді ми нічого не знайдемо.
— Але і Крук з Карликом — теж! — зауважив Богдан.
— Чого ти радієш? Ми нічого не знайдемо — тобі ж гірше! Так, спокійно, — Данило загасив ліхтарик, навіть для більшого ефекту темряви заплющив очі. — Подумати треба.
Поки він стояв отак посеред зали, інші розбрелися в різні боки, зазираючи в ходи та старанно вишукуючи щось на стінах. Нарешті Данило ввімкнув свій ліхтар знову.
— Чуєш, Вухо?
— Гов! — озвався той.
— А ти хоч приблизно знаєш, де ми зараз?
— У печері. Під землею.
— Не смішно, чуваче. Над нами що?
Вухо, заскочений таким питанням, повернувся на середину зали. Став обличчям до стіни. Покрутився довкола своєї осі. Помахав руками, пожував замислено губами. Нарешті впевнено поставив ноги на ширину плечей, правою рукою показав на галерею, котра вела до виходу.
— Якщо там — протилежний бік урочища, то отам, — він перемістив правицю ліворуч, націливши жовтуватий промінь на отвір у стіні, — завалений хід до лабіринту. Якщо його колись розкопають, то…
— Куди цей лабіринт виводив? — перервав його Данило.
— Лабіринти кружляють. Хоча нам хтось якось на якомусь уроці в школі казав: той лабіринт мав усе ж таки кілька виходів. І всі вели туди, далеко за Подоляни.
— У бік замку?
— Ні, — впевнено заявив Вухо. — Замок у нас, здається, десь там.
Рука його перемістилася ще лівіше. Тепер жовтавий промінь показував на інший отвір.
— Це ж там я ховався! — вирвалося в Богдана.
— Чекай, чекай, — Данило знову намагався не втратити потрібної думки. — Слухайте, якщо замок Козицького — в тому боці, то значить, оцей хід може вести саме до нього. Те, що треба, ні?
— Там завал, — сказав Богдан. — Нема ніяких дверей.
— Ось це ми зараз і перевіримо. Бо не такий дурний був інженер Ружич, аби ось так запросто хтось міг випадково знайти його потаємний хід.
Данило першим зайшов у отвір. Постояв, обмацав все довкола променем. Світло вихоплювало лиш кам'яний моноліт. Шорсткі стіни, брила в глухому куті. Наглухо завалений прохід.
Не бажаючи вірити в те, що вони програли, ледь не почавши гру, Данило обережно пройшов уперед. Дійшов до завалу. Пальці пробіглися по холодному каменю. Нічого навіть не натякало на те, що десь тут може бути старанно замаскований майже дві сотні років тому прохід.
Аж раптом рука завмерла. Щось незвичне майнуло в світлі ліхтаря.
Данило знову присвітив, тепер уже придивляючись уважніше.
Так і є. Отвір у стіні.
Невеличкий. Зовсім вузький. Якби не знати, що шукати, ніхто б на цей отвір навіть уваги не звернув.
Торкнувся Данило краєчка отвору пальцями. Правда, сюди тільки тонка рука пролізе. Але — пролізе! Бо не дарма ця дірка між щільно складеними каменями тут залишена.
