Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
- Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.
Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Поступово стали повертатися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Правда, погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак тягай час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.
- І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали? - спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.
Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і здивовано провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда, в досить пристойній формі.
З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:
- Дивіться, що я знайшов!
На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: "Будь бдителен!"
Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.
- Вася, заганяй мікроавтобус у ліс, - скомандувала Марго. - Діти, беріть малого і погуляйте зі тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинятися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф таї»
І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?
- Тільки зайчику й доведеться, - пожартував Андибер словами із народної казки "Пан Коцький".
- Один? - захвилювалася Марго.
- Один.
Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.
- Краще смерть.
- Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.
Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся...
Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним - горніст.
- Здрастє! - сказала Марго. - А це що за "Ти-мур та його команда"?
Піонери промарширували до групи незнайомців і зупинилися біля них.
Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:
- Ви шпигуни?
- Ні, - не розгубилася Марго. - Ми - комуністи з Леніним у серці.
- Ні, - засумнівався Тимур. - Ви - шпигуни.
- Ні, - наполягала Марго. - Ми...
- ... дослідники-орнітологи, - виручив Андибер.
- А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд? - примруживши очі, спитав юний ленінець.
- Я... - давно не стригся. Все в лісі та в лісі...
- А чого сережка у вусі?
- Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося.
Ленінці здивувалися, але повірили.
- Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, -- бадьоро розповідав піонер.
- У міліцію забрали? - наморщивши лоба, суворо спитав Андибер.
-- Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!
І дружний піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.
Щойно вони зникли за деревами, Марго сказала:
- Швидко марш у машину і хода! Куди-небудь подалі.
- Бажано в напрямі польського кордону, - додав Андибер. - Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.
Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від подиву очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався, як умів. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Сидоренко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт, її гладила по голові Віка.
Одного разу їм заступили дорогу вантажівки із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів, як вітер.
Марго почала молитися. Вечоріло. У Андибера стікали цівки поту по скронях. Сорочка ззаду змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш-менш пристойну дорогу. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Всі завмерли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.
Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру "пастку" для водіїв-джигітів, закричали '"Ура!", а даїшника дівчата гаряче розцілували.
"Відстібнувши" розгубленому хлопцю та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.
Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:
- Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому недобре!
- Він живий? - здивувалися колеги.
- Цур вам! Певно, що живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: "Мене розстріляли!" Що там сталося, у вашій експедиції?
- Не питайте, пане Романе! - сказала Марго.-Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.
- У мене файне вино у пивниці. Ходімо!
- Тільки не в пивницю! - в один голос запротестували гості.
Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.
- Уже за північ. Вип'ємо вина і спати, — сказала Леська.
Ніхто не заперечував.
Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок поданий на несвіжій скатертині і має цілком холостяцький вигляд.
- А як пані Цигельдорф? - спитала вона у пана Романа.
- Та щось заслабла, - відмовив той.
- А що з нею?
- Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...
- То що з Грицем робимо?
Треба його визволяти з божевільні. Вони там зарахували його до буйних і тримають у гамівній сорочці.
- О Господи!
Поступово всі зібралися до столу і стали розробляти план дій.
Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, прийшла дуже проста і слушна ідея:
- А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?
І всі радо погодилися.
День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відправили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.
Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою пані. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:
- Пані фон Цигельдорф! У відповідь - мовчанка.
- Пані фон Цигельдорф! -- іще раз гукнула Марго.
Знову - ні звуку.
З кімнати вийшов пан Роман:
- Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.
- Цить, Ромку! Завше ти встромляєш носа до чужого проса! - почувся грубий голос графині.
- Пардон, пардон, - позадкував той і зник у вітальні.
- Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, - поманила за собою стара графиня.
Марго стало спокійно і безпечно від звертання "дитино". Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслабитися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, довірливою, що вірить в існування добрих духів, чарівної палички і казкового принца. Вона піднімалася сходами нагору, а поручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!
