Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Пан Сол Ґольдман? Балтиморська поліція турбує. З приводу вашого сина Вудро.
За півгодини після того дзвінка дядечко Сол уже був у лікарні, куди доправили Вуді.
— Ви його батько? — запитали в реєстратурі.
— Не зовсім.
Тут до нього підійшов поліцейський.
— Що сталося? — запитав дядечко Сол, прямуючи за ним лікарняними коридорами.
— Та нічого страшного. Його знайшли на вулиці в південному кварталі. Має кілька забоїв. Міцний він хлопчина, що й казати. Можете забрати його додому. Хто ви йому? Батько?
— Та не зовсім.
Вуді проїхав Балтимор від краю до краю, не маючи в кишені й цента. Спершу він хотів було сісти на автобус і податися до штату Юта. Проте двічі схибив і не потрапив на автостанцію, а потім попрямував пішки районом із недоброю славою, і його перестріла ватага місцевих хлопчаків, які почали вимагати грошей, яких він не мав. Одному він добряче затопив у мордяку, та решта розбишак його добряче відгамселили.
Сол увійшов до палати і побачив заплаканого Вуді з розбитим лицем. Він пригорнув його до себе.
— Вибач, Соле, — схлипуючи, пробурмотів Вуді. — Вибач, що потурбував тебе. Я… я не знав, що вдіяти. Мені хотілося, щоб хтось приїхав по мене.
— Ти правильно вчинив…
— Соле… в мене таке враження, наче я не маю батьків.
— Не кажи так.
— Та ще й із Гіллелем посварився. Тепер він ненавидить мене.
— Нітрохи. Друзі часом сваряться, це нормально. Їдьмо додому, до нас.
Після втручання Арті Кровфорда поліцаї дозволили дядечкові Солові забрати Вуді.
У темряві осінньої ночі світилися тільки вікна оселі Балтиморів. Вони відчинили двері, й тітонька Аніта з Гіллелем, який чекав у вітальні, кинулися до них.
— Боже милий, Вуді! — вигукнула тітонька Аніта, побачивши його потовчене обличчя.
Вона попровадила Вуді до ванної і змастила маззю його садна, а також перевірила пов’язку на зашитій брові.
— Боляче? — запитала вона.
— Ні.
— Послухай, Вуді, що тобі оце в голову стрілило? Тебе ж могли убити!
— Мені так шкода. Якщо ви всі зненавидите мене, я зрозумію.
Тітонька Аніта пригорнула його до себе.
— Ох, золотце ти моє… Хіба можна казати такі жахливі речі! Невже ти міг подумати, що хтось тебе ненавидітиме? Ми ж любимо тебе як сина, не сумнівайся!
Вона ще раз пригорнула Вуді, провела долонею по його скаліченому обличчю й попровадила спати. Він уклався в ліжко, тітонька сіла коло нього і заходилася гладити по голові, аж поки він заснув.
Відтоді життя Балтиморських Ґольдманів поточилося звичним річищем. Тільки тепер Гіллель щоранку брав із собою футбольний м'яч. І після уроків вони з Вуді йшли не на баскетбольний майданчик, а на поле, де зазвичай тренувалася футбольна команда. Гасали тим полем і розігрували останні хвилини футбольного матчу. Скотт, який був запеклим футбольним уболівальником, весь час грав роль арбітра і коментатора, аж урешті йому й дух забивало. «Рішучий тачдаун в останні секунди фіналу чемпіонату!» — репетував він, склавши долоні човником, а Вуді з Гіллелем вклонялися порожнім трибунам, де захоплені глядачі скандували їхні імена, перш ніж вибігти на поле і з тріумфом понести на руках непереможну двійцю. Святкувати перемогу вони йшли до роздягальні, де Скотт грав роль наймача з НФЛ, престижної північноамериканської футбольної ліги, і давав їм підписувати карколомні контракти на аркушах із домашніми завданнями з математики. На той галас до роздягальні біг сторож, і вони чимдуж тікали відтіля, попереду Вуді, потім Гіллель, а за ними, хекаючи і відпльовуючись, підтюпцем гнав Скотт.
Наступної весни Вуді поїхав до Солт-Лейк-сіті побачитися з батьком. Гіллель дав йому свій м’яч, щоб він пограв у футбол зі своїми сестрами-близнятами.
Той тиждень у Юті перетворився на цілковиту катастрофу. В родині Фіннів у Солт-Лейк-сіті йому не знайшлося місця. Мачуха не була злою жінкою, та переймалася вона лише близнятами. Першого ж дня вона сказала:
— Бачу, ти тямовитий хлопчина. Будь тут як у себе вдома. Он холодильник, бери і їж, що тобі захочеться. Кожен тут їсть, коли йому закортить, дівчата такі непосидющі, що їх за столом годі утримати.
У неділю батько запропонував йому подивитися футбол по телевізору. Просиділи вони перед ним півдня. Та під час матчу розмовляти було неможливо, а в перервах батько ішов у кухню, щоб приготувати начос або попкорн. Увечері він був роздратований: усі команди, на які він заклався, програли. Потім йому ще треба було приготувати все до завтрашньої роботи, і він пішов у кабінет, хоч Вуді сподівався, що вони повечеряють разом десь у місті.
Наступного дня Вуді повернувся з прогулянки й, відчинивши двері, зіткнувся з батьком, який саме зібрався побігати вранці. Той здивовано та роздратовано зиркнув на нього.
— Послухай, Вуді, — сказав йому, — ти дзвониш у двері, коли приходиш до людей?
Вуді відчув себе чужим у свого батька. Ті слова вразили його до глибини душі. Справжня його родина була в Балтиморі. І Гіллель був його братом. Йому захотілося почути Гіллелів голос, і хлопець зателефонував йому.
— Я не знаходжу з ними спільної мови, я їх не люблю, тут усе погано! — скаржився він.
— А сестри? — запитав Гіллель.
— Я їх ненавиджу.
З кухні долинув жіночий голос.
— Вуді, ти знову на телефоні? Сподіваюся, це не міжміський дзвінок? Ти знаєш, скільки він коштує?
— Добре, Гілле, я завершую розмову. На мене тут весь час сваряться.
— Добре, старий. Тримайся…
— Спробую. Знаєш, Гілле…
— Що?
— Я хочу додому.
— Знаю, старий. Бувай.
Напередодні свого повернення до Балтимора Вуді домігся в батька обіцянки, що вони десь повечеряють удвох. За весь той час, що він тут перебував, вони жодного разу не залишалися віч-на-віч. О сьомій вечора він уже стояв під будинком. О восьмій мачуха принесла йому содової й чіпсів. Об одинадцятій вечора прийшов його батько.
— Вуді? — здивувався він, угледівши хлопчика в темряві. — Що ти тут робиш о такій порі?
— Тебе чекаю. Ми ж домовилися повечеряти сьогодні разом, ти забув?
Батько підійшов до нього, і світло ввімкнулося автоматично. Вуді побачив, що його лице аж пашить од горілки.
— Ох, вибач, синку, я не глянув на годинник.
Вуді стенув плечима і простягнув конверт.
— Ось, — сказав він, — це тобі. Я знав, що все це отак скінчиться.
Батько відкрив конверт і дістав звідти аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: «ФІНН».
— Що це таке? — витріщився він.
— Твоє прізвище. Я повертаю його тобі. Не хочу вже його носити. Знаю, хто я відтепер.
— Та й хто ж?
— Ґольдман.
Вуді обернувся і, нічого більше не сказавши, пішов до хати.
— Зачекай! — вигукнув батько.
— Бувай, Теде, — навіть не озирнувшись, відказав Вуді.
З Солт-Лейк-сіті Вуді повернувся похмурий. У школі він сказав Гілеллеві зі Скоттом:
— Я хотів грати у футбол, щоб бути як мій батько, та з’ясувалося, що мій батько — йолоп, він зробив мене, а тоді покинув. Крім того, я ще й не знаю, чи і справді люблю футбол.
— Вуді, роби щось інше, те, що тобі до душі.
— Та воно так, але я не знаю, що мені до душі.
— А що тобі найдужче подобається?
— Та я й сам не знаю.
— А що ти збираєшся далі робити?
— Ну… те, що й ти.
Гіллель узяв його за плечі й струсонув мов деревиняку.
— Яка найголовніша твоя мрія, Вуді? Коли ти заплющуєш очі, що ти бачиш?
Вуді широко всміхнувся.
— Я хочу стати зіркою футболу.
— Так отож!
І вони знову почали розігрувати з себе видатних футболістів на стадіоні Рузвельта, з якого їх весь час виганяв сторож. Ходили вони туди щодня після уроків і вихідними. Під час матчів сиділи на трибунах і галасливо вболівали, а коли гра закінчувалася переживали всі її моменти, аж сторож знову прибігав, щоб нагнати їх. Скоттові дедалі тяжче було бігати, навіть на короткі дистанції. Коли він мало не задихнувся, тікаючи від сторожа, Вуді взяв у Скунка чималенького візка і щоразу садив туди Скотта, як вони бігли зі стадіону.
