Перверзія - Андрухович Юрий Игоревич (книги бесплатно без .txt) 📗

Так виникла відповідна павза для нового наповнення келихів — над нами вималювалось число чотири. «За чотири святі Євангелія», — почав Станіслав. «Але не тільки, — доповнив я. — Бо є ще чотири моральні чесноти — мудрість, справедливість, мужність і повздержливість. Крім того, є чотири останні речі, які теж мусимо вшанувати: смерть, суд, небо і пекло. Понад те є чотири гріхи, що кличуть про помсту до неба, серед яких не лише навмисне чоловіковбивство, содомія, скривдження беззахисних, але й — не знаю чому — затримки із заробітною платнею. Однак, аби не завершувати цією грізною нотою, вип'ємо ще й за чотирьох шестикрилих істот, які повсюдно супроводжують святих євангелістів: Ангела, Вола, Орла і — певна річ — Лева!»

Виразна тінь біди і скорботи перебігла лицем Станіслава після випитого. Привчений до спостережень за тінями тіней, я зрозумів, що причина була в нагадуванні йому про волаючі до неба гріхи. Я вирішив помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу — важливо, щоб він сам прийшов.

Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, — мій гість Станіслав узявся до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) «La venenosa» й відразу після неї «La lusignola» незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже похвалив його за спосіб виконання — дещо затвердий як на італійську музику, але тим і своєрідний. «Чи у вас також є любовні пісні?» — поцікавився я. «Наші любовні пісні покидають нас разом із нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах», — була відповідь. «Твоя жінка поїхала до іншої країни?» — «Так, але не до Америки», — була відповідь. «Хай їй там добре ведеться», — зітхнув я, оновлюючи вміст наших келихів молодим соаве. «Окрім як за П'ятикнижжя, я не знаю, за що б іще нам випити», — зізнався розгублений Станіслав. «Як? — розворушував його я. — А п'ять Тайн живих? А п'ять хлібів? А п'ять отворів людського лиця, створених Богом? А п'ять отців церкви, яких, сам не знаю за що, люблю найбільше: Климент Александрійський — раз, Іполіт Римський — два, Амброзій Медіолянський — три, Зенон Веронський — чотири і Августин Блаженний — п'ять, хоч цей п'ятий і заперечував музику?..»

Мій перелік справив на нього враження, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко від числа п'ять, я ніби ненароком запитав: «До речі, ти почав нині, здається, з того, що нібито збираєшся порушити п'яту заповідь?» «Я мушу це зробити, отче Антоніо», — сказав він ущерть набитим бринзою ротом. «А ти свідомий того, що неминуче будеш за це покараний — навіть, якщо тобі сто разів удасться надурити земне правосуддя? Чи свідомий ти того, що сподобитися прощення і спасіння за такий тяжкий гріх украй нелегко? Що це — одна з найкоротших доріг до занапащення душі, отже, й до пекла? Що, відбираючи комусь життя, людина свідомо повторює злочин Каїна? То, може, варто спинитися? Невже аж так мало сили в тобі, що не годен ти побороти цього змія-людовбивцю?» «Але якщо я цього не зроблю, то вб'ють мене», — була відповідь.

Я мусив це трохи обміркувати, тож налив до келихів ушосте. Навколо нас згустилася велика темрява. Лише принесений Анджеліко ліхтар висвічував наш дерев'яний столик і гарні предмети на ньому — пляшки, хліб, сир, рибину, трохи цибулі й винограду. Над Венецією сходив блідий півмісяць. Звідкілясь із-під могил, з-за наших спин уже виклубочувалися сизі липкуваті дими. Знову заповідалося на нічний туман. Робилося зимно, і ми щільніше закутались у свої плащі. Відтак пошанували число шість, випивши за шість істин віри, за шість днів творіння Господом світу, за Авеля, Ісаака, Йосифа, Мойсея, пасхальне ягня та мідяного вужа. «За шість разів по сто одинадцять», — підморгнув мені з темряви Станіслав. Я схопив рукою його густу і шовкову на дотик чуприну й боляче смикнув за неї. «Намну тобі вуха, як будеш так жартувати», — попередив я його, і ми обидва зареготали, а потім одночасно схаменулися.

«За останні декілька років я звик до цвинтарів, отче Антоніо, — знову заговорив по кількох хвилинах тиші Станіслав. — Був такий час, коли я працював гробарем. Я на цвинтарях розуміюсь як мало на чому. І тут я проблукав нині пополудні добрих дві години. Мені здається, мертві прислухаються до нас». «Наділений такою чутливістю душі, музикальністю, внутрішнім потягом до добра, невже ти гадаєш, ніби спроможний убити?» — підійшов я до нього з іншого боку. «Не знаю, отче. Мабуть, ви занадто добре про мене думаєте. Дякую вам за це», — і, взявши від мене мандоліну, Станіслав зі знанням діла вибренькав на ній «Пробу струни» непутящого Джанамброзіо Дальца — твір не надто вибагливий, але вельми рідкісний, коли йдеться про всілякі репертуарні збірники з антикварних крамниць, а потім провістив мовою своєї землі пісню, зміст якої пізніше переповів мені. Йшлося в ній про хлопця, який з великого кохання отруїв свою дівчину (аналогічний випадок стався у Бергамо два з половиною роки тому), за що отримав сім років каторжних робіт. Хлопця звали Грицем — на честь східного святого Григорія Теолога, як я собі думаю. Упродовж кожного із семи років той Гриць прилучався до чергової таємниці. Перемінений і втаємничений, повернувся він, відбувши строк покарання, додому. І тут віднайшов свою кохану живою — виявляється, вона проспала сім років непробудним сном, дуже схожим на смертний. Так вони знову щасливо поєдналися. Мелодія була досить солодкозвукою, а мова слів могла би навіть сподобатися, коли б не завелика кількість шиплячих.

«Ось і підійшли ми, друже, — сказав по тому я, не забуваючи про наші келихи, — до числа особливого і вельми символічного, що знаменує собою повноту і цілість. Вшановуючи його, про що передусім пам'ятаємо?» «Про сім небес», — не знітився Станіслав. «Але й так само про сім кіл пекла і сім кіл чистилища, — звів я догори вказівний палець. — А ще — про сім святих Тайн, сім дарів Святого Духа, сім діл милосердя для душі і сім діл милосердя для тіла; про сім прохань Господньої молитви і сім соборних послань; про сім церков Азії, а отже, про сім зірок і сім світильників золотих; про п'ять хлібів і дві рибі і про сім повних кошів», — завершив я. «А також — про сім сплячих юнаків ефеських», — цілком доречно нагадав мій гість. І втішений такою його обізнаністю, я плеснув його по плечу, хоч і майже не бачив у темряві. Після цього ми випили.

Тоді, налаштувавши до гри принесену Анджеліко гітару, я вирішив згадати дещо з молодих часів, коли й сам був не старший за мого чужинського приятеля. І виконав одну за одною «Che pena e questal cor», «Adiu, adiu» та «I'vo bene» [31]. У відповідь на це Станіслав, вихопивши звідкілясь із кущів лютню, пречудове відтворив «Dove», «Ahi! Filli» [32], чотири річеркари, одну віллянеллу і одну сальтареллу. «Мерзотнику, — розчулено сказав я, — маючи таке серце до музики, ти ще смієш говорити — та ні, думати — про якесь там убивство? Та хай би всохла тобі твоя геніяльна рука!» «То відрубайте її», — він простягнув мені свою правицю. «Анджеліко! — загорлав я на півцвинтаря, в чому каюся. — Неси-но сюди сокиру або пилу! Що-небудь гостре!»

Виринувши через деякий час поруч із нами, старигань був немало подивований таким моїм бажанням. Однак усе-таки приніс із собою зі своєї повітки не тільки сокиру, дві пилки, садові ножиці і заржавілий меч дожа Дандольо, але й величенький тесак для риби. «Що це ви, отче духовний, надумали?» — підозріливе запитав Анджеліко. «Хочу позбавити цього йолопа правої руки. Щоб не надто спокушала його! — пояснив я старому. — Але спершу послухай, як він грає!» Тоді Станіслав прегарно видав «О, come vaghi…» та «О, viva fiamma!» [33], що й навіть глухуватий Анджеліко пустив кілька сліз. Щоб йому двічі не ходити, я розлив по келихах решту соаве і таким чином наблизились ми — тепер уже втрьох — до числа вісім. «За вісім євангельських блаженств!» — згадав я нарешті, а потім, ще більше напружившись, доповнив: «Число вісім, яке містить у собі силу Воскресіння, є прообразом майбутнього світу, каже Оріґен. Число вісім — це сповнення нашої надії, приєднується до нього святий Амброзій, що його шаную з особливою ревністю». «За вісьмох безсмертних», — вирішив щось своє докинути Станіслав, але я відхилив його ідею, позаяк ні про жодних вісьмох безсмертних нічого не знаю. Коли ж Анджеліко зник у темряві з порожніми пляшками, щоб оновити їхню наповненість — тільки вже не соаве, а чимось нарешті міцнішим — темним венеційським токаєм, — коли ми знову лишилися вдвох, я запитав у свого невидимого співрозмовника: «Хочеш, я заховаю тебе від твоїх ворогів так, що ніхто й не знатиме, куди ти подівся?» «Тільки не це, — здригнувся Станіслав. — Мої вороги настільки могутні, що вони знищать і вас, отче Антоніо!» Почувши таку нісенітницю, я щиро зареготався. «Та мені начхати на їхню всемогутність! — вибухнув я, відгоготівши. — Господь учить нас бути мужніми й незламними в обороні правди і справедливості. Якщо святі великомученики не боялися бути колесованими й роздертими, якщо пророк Даниїл, покладаючись на Бога, не боявся перебувати в одній ямі з голодними левами, то чим мене злякати? Чого мені боятися?» «Не чого, а кого, — твердо сказав мій гість. — Їх. Вони всюди. Навіть тут», — було це так промовлено, що я, буду щирим, мимоволі відчув спиною перебігаючих мурашок. Тож саме вчасно нагодився Днджеліко з оновленими пляшками. «Ще не рубали?» — поцікавився він, зиркаючи в бік Станіслава. «Ти нічого не розумієш, старий шкарбане», — скрушно похитав я головою, і Анджеліко, щось бормочучи, відійшов у туман.