Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
– Тоді на фіга зі шмалєром прийшов? Через ту бабу взагалі здурів, да? – затарабанив циган.
– Мені, Петя, треба знати, хто цю кашу заварив.
– Хто цю кашу заварив? – Петро продовжував чепурити дівча, яке все норовилося вирватись і цікавими оченятами лупало на мене. Я показав їй язика, скривив пику, і вона пирснула зо сміху.
– Діти тебе люблять. За ум би взявся, – сказав Петро.
– Хто б кого лікував. Так ти розкажеш, якого хріна ви претеся за мною через всю Україну?
– Нє-а, ти нам, як білці колесо. Ми перлися за Батраком.
– Здогадався.
– А якщо здогадався, то на кой питаєш? Ти дійсно бахнеш, якщо…
– Ага, бахну. Мені однаково, що тут дитина. У мене оно своя скоро буде. Я ж, Петя, у тебе бахну, а не в дитину, – визвірився я. – На хєра тобі Батрак?
– Він убив Ліну.
– Нічого собі, – сказав я, сівши.
– Ти, блін, дійсно нічого не знаєш?
– Точно.
– Він ще трьох чи чотирьох з донецькими кентами завалив. Ощадкасу взяв. У Білявського ювелірку. Джулая пришив.
Я дивився – вірити чи ні. А Марго мовчала.
– Блін, бігом за мною, Петро.
Ми бігли, а я напружено, невідомо чого, невідомо нащо, слухав гудки, протяжні, як мукання корів, барж, що слизькими слимаками повзли передвечірньою, сонною, зачаклованою водою. Чайки білими клубками копошилися перед очима. Я чув позаду дихання, гаряче і чуже, і світ зробився мені непотрібним, чужою зараз була і Марго, а я топтав ракушняк, рвав повітрям легені. Я зупинився і закричав, як кричать люди перед невідомістю, як кричать люди, які вже ніколи не стануть іншими, як і світ, що гудів баржами, верещав чайками, все лежало в минулому, без майбутнього. І тільки циган, як вічний злодюжка, дихав мені у спину.
6
– Ну, от і все, – Марго розкурила сигарету. Вона сиділа проти сонця, широко, по-хлоп’ячому розставивши ноги, червоно горіло її волосся. Вгорі теліпалася обрізана мотузка, там недавно висів її брат. Японці, двоє здоровенних циган, сиділи проти нас, а поруч хникав Батрак.
– Ми його живим лишимо, – сказав Петро. – Але даю гарантію: якщо йому лоба зеленкою не намажуть, то він запам’ятає на все життя.
Марго мовчала, здається, її вже нічого не цікавило.
– Треба, красуне, відразу розповісти все своєму мужчині. Жінка не може головою мислити. Вона тебе, Саша, спасала. Молодець. Але все одно жінка не вміє думати.
– Ага, – тупо сказала Марго. – Не вміє. Забирайте його з-перед очей. Чешіть. Бувайте.
Цигани встали і потягли за собою Батрака. Вітер гудів у соснах, хвоя сипалася на голови.
– Завтра свято, – сказала Марго.
– Угу. Іди в котедж. Тобі холодно. Я зараз прийду.
– Ні. Я боюся, – сказала вона.
– Кого? Циган?
– Ні. Просто буває страшно, сама не знаю, але чомусь страшно. – Вона сховала очі, що світилися двома цятками; вітер ворушив волосся, тріщали цвіркуни, і пахло хвоєю. Знову між нами лягла тиша; пізніше Марго спала у мене на грудях, а я слухав її дихання, як нічні птахи плутаються у гілках сосон та дубів, як плюскається риба в озері з опалим листям. А завтра встане високий світлий день, нагромадивши груддя білих хмар у чистому слюдяному небі. Марго спала спокійно, наче вирішила для себе непосильну задачу, і в її маленькому серці билися великі надії, вкриті чужим попелищем. Вона спала, не відчуваючи втрати, бо, напевне, з народження була самотньою, не чекаючи ні від кого допомоги. Ось вона прокинулася, підвела голову, завертіла нею, не розуміючи, де вона, з таким виглядом, наче щось трапилося, щось у її світі змінилося.
– Хочу пити, – сказала і потерла кулачками очі.
Вона обхопила пляшку двома руками, білі груди світилися проти місяця, і пила, пила, пила. Потім лягла мені на груди, притулилася мокрими губами і спитала:
– Ти мені повірив?
– Яка різниця? Мені тобі не треба вірити. Сама знаєш чому.
– Угу, – вона зручніше влаштувалася у мене на грудях. – Я знала все від початку. Я бачила їх там, біля Білявського. Чому я не викликала міліцію? – Тіло у неї напружилося.
– Голос крові, – сказав я. – У тобі жила помста. І ти її довела до кінця.
– Угу.
Загула баржа. Її рука потяглася за пістолетом.
– Викинь його, – сказав я.
– Завтра. Коли поїдемо. Цигани здадуть нас, – сказала вона.
– За тобою нічого нема. Ти просто свідок.
– Ага. Невигідний. Як тим, так і іншим, – вона встала, дістала сигарети. – Щось мене непокоїть.
Я насторожився: у Марго інтуїція, як у звіра.
– Що саме?
– Машина. Чогось з голови не йде машина.
Я встав, узяв ліхтарик і вийшов надвір. Поторгав багажник. Відімкнувши, порився у мотлоху – блін, так воно і мало бути.
– Марго, ти… – я зайшов до кімнати, увімкнув світло.
Марго сиділа, склавши по-турецькому ноги, і намагалася натиснути на курок тетешника, вставивши ствол у рота. Вона швидко, зляканим звірком, скосила погляд на мене і натиснула на гачок.
– Да, дитинко, – я забрав у неї пістолет і покрутив обойму перед носом.
Марго дивилася благальним поглядом, він пропікав наскрізь, різав рентгеном; там видно все: шматки обірваного життя, її життя, і безмежна біла пустеля жалю. Марго не існувала. Вона лягла мені на груди, поклала руки, зараз важкі, що наче увібрали навколишню вологу.
– Вибач. Я просто подумала, що так краще для обох, – сказала вона.
– Здорово, – я витягнув пляшку коньяку і зробив величезний ковток, простягнув Марго, але вона лише тріпнула головою. – А в багажнику ти привезла гроші Батрака, цяцьки… Це випадково чи ти свиснула їх?
– Свиснула. Доки вони вовтузилися, обдовбані, з тілом Джулая… Ти уявляєш – старий помер, а вони до того обдовбані, що вирішили, ніби він спить. Будили, будили, будили. Та сука верещить, типу того: падло старе, де гроші, де гроші, де гроші. А дід мертвий. Розумієш? Я його так і застала, на візочку.
– Я бачив, як він помер.
– Що?
– Ми прийшли з Кабаном. Так що ти не перша. Ну, і двинули від гріха подалі. Старому нічим не допоможеш…
– Он що…
– А хто в нього пальнув?
– Людка. Зняла зі стіни рушницю. Її по всьому дворі носить за тією рушницею. Бабахнула… А потім посадили, всі разом, у крісло… Приїхав Батрак на «Волзі». Матюкається. Засвітив Людці в груднину. Змусив цих двох виродків обшукати хату, а сам у «копійку» з «Волги» поперетягував он те барахло. Ну, а решту ти знаєш.
– Бідоласі на решту плану не вистачило сили, – я надпив коньяк.
– Що з цим робити, любий?
Я тільки гикнув і приклався до пляшки.
– Наймудріше – переполовинити, а решту лишити тут. Менти все знайдуть. Візьмемо частину того і того, хоча цяцьки… З ними мороки більше.
– Як знаєш. Може, нічого не візьмемо?
Я промовчав. Жодна совісна думка не спливала на поверхню.
– Там не так уже й багато. Вважай, що це твоє придане, люба.
– Угу… – вона пригорнулася до мене, і з мирного сопіння я зрозумів, що Марго спить. Тихі звірі відкрили їй ворота. Так вона спить, так вона прокидається, коли когось кохає або навіки все забула, опустившись у глибокі сни мрій та сподівань. Для неї нічого не значили вчинки, для неї значили почуття, і вона пливла за ними, як чорна темноспинна рибина, обминаючи мілини, там, де спали дикі звірі її сумління. Я знав, що вона – чорний осколок мого світу, один із тисячі, котрі я в майбутньому повинен зібрати докупи. Але зараз, у цей день, біля її порога співали янголи, а біля мого – гарчали пси.
Батрака знайшли голим біля відділка. В задницю йому засунули пляшку з-під шампанського, рота розірвали до самих вух, а яйця, хоч були і цілі, але вже – повірте – ні на що не годилися. Пульс ледь теліпався. Була п’ята ранку, і моросив дощ. Дрібний і противний. Я ще подумав: якщо в неділю, завтра, буде така ж погода, то святковий день переведеться на ухнар. Ми з Вітьком вийшли на ґанок. У камері скиглив, перегнувшись у три дуги, Кєша, даючи уривчасті, але досить зрозумілі свідчення. Але цього було досить, по саму горлянку, блювати хотілося. Ми закурили, схилилися над поручнями і відкрили роти. Голий, скоцюрблений, скручений по руках і ногах, лежав перед порогом чолов’яга.
