Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗

Один лише Травмований підійшов і потис руку. Проте і він нічого не сказав. Я зістрибнув на землю. Двері зачинились.

Автобус повільно рушив і зник за деревами.

6

Ернст зателефонував сам. Я навіть не встиг про нього згадати, як він уже дзвонив, аби запитати, коли я буду.

Я спробував передомовитись, пояснив, що зайнятий, що маю сьогодні важливу зустріч, що чекаю на спеціального клієнта, що не надто добре себе почуваю, і запропонував зустрітись іншим разом. Ернст терпляче все це вислухав, сказавши в кінці:

— Германе, іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись. Ти мене розумієш?

— Розумію, — сказав я.

— Коли тебе чекати?

— Давай о другій, — здався я.

— О пів на другу, — відповів на це Ернст і поклав слухавку.

Я пішов до Травмованого. Вислухавши мене, той завчено розлютився, сказав, що я, замість того, аби хоч раз йому допомогти, займаюся незрозуміло чим і тягаюся з різними хуями, що він мене нікуди не повезе, і щоби я взявся, зрештою, за розум.

— Германе, — кричав він, — навіщо тобі танк, сам подумай?!

— Косити на ньому буду, — роздратовано відповідав я. — Ти що — бензин зажав?

— Нічого я не зажав, — відповів на це Травмований, скинув брудні рукавиці й пішов на вулицю заводити свій легковик. Їхали мовчки. Спустилися в долину, перескочили міст, в'їхали до міста. Травмований час від часу кивав головою перехожим жінкам, які його пізнавали. Проїхали автовокзал, елеватор, дісталися залізничного переїзду. Тут Шура зупинився і сказав:

— Ну все, — сказав, — далі я не поїду. Не хочу, аби мене там бачили.

— Що таке?

— У мене там знайома, — пояснив Травмований, — думає, що я зараз у Польщі. Я їй сказав, що поїхав по бізнесу, розумієш? Не хочу палитись. Далі пішки дійдеш, тут недалеко.

— Я знаю, — відповів я і відчинив дверцята.

Передмістя змінилося поодинокими будинками, далі починалися сільгоспугіддя, ставало все менше людей і все більше тварин. Корови паслись, прив'язані до землі міцними мотузками, мов дирижаблі. Дорога, що відходила від траси до аеродрому, зовсім заросла, тополі стояли сиротливо й покинуто. Залізна брама на в'їзді поржавіла, чорні металеві зірки висіли, як померлі планети. Я підійшов, штовхнув ворота. Вони тяжко заскрипіли й відчинились.

На подвір'ї стояв Ернст. Схоже, помітив мене ще з дороги і тепер чекав у всеозброєнні. Мав на собі кітель британського пожежника, одягнений на чорну військову майку, і джинсові шорти, що тримались німецьким паском, на блясі якого було написано «З нами Бог». На ногах мав кеди. Схожий був на фаната «Айрон Мейден». Підійшов до мене і мовчки потис руку.

— Добре, що ти приїхав, — сказав.

— Знаєш, — мені хотілось, аби він зрозумів, чого мені коштувало сюди дістатись, — краще б ми все-таки перенесли цю нашу зустріч.

— Час, Германе, час, — відповів на це Ернст Тельман. — Хто знає, скільки його в тебе залишилось.

— Це ти до чого сказав? — не зрозумів я.

— До того, що потрібно заходити до дверей, які нам відчиняють.

Сказавши це з замисленим виглядом, він пішов уперед.

Я рушив слідом. Пройшли повз гаражі, оминули будиночок адміністрації й опинились біля великого приміщення, подібного на ангар. Подвір'ям росла густа зелень, стіни будівель затягло виноградом, за будівлями виднілась порожня, ніби ранкове шосе, злітна смуга. В усьому відчувався занепад.

Сам Ернст нагадував дезертира, який відстав від своїх і тепер переховувався на продовольчих складах в очікуванні трибуналу. Він відчинив металеві двері і жестом запросив досередини. Це була колишня їдальня, в якій, наскільки можна було зрозуміти, раніше харчувався персонал аеродрому. Я уявив собі, як відважні пілоти, аси сільської авіації, повертаючись із небезпечних рейсів над неосяжним кукурудзяним океаном, залітали сюди, в тиху й затишну гавань, де на них чекали вірні механіки, мудрі диспетчери й теплий компот. Зала була простора й заставлена старими столами та металевими стільцями. На стінах розвішані були агітаційні плакати, котрі демонстрували міць та нестримність червоної авіації, а також пояснювали громадянському населенню доцільність використання в мирний час хімічної обробки польових насаджень. За останні двадцять років тут мало що змінилось. Хіба що на мені був німецький військовий піджак, а на Ернстові — британський кітель.

Ернст запросив до столу, дістав звідкись із-під стіни десятилітрову металеву каністру, сів напроти мене, поставив каністру собі під ноги, дістав із кишені два гранчаки, помічені знизу червоною олійною фарбою. Поставив гранчаки на стіл. Я зазирнув досередини. На дні мого було написано 7, на дні його — 12. Ернст підійняв каністру, відкрив її і по черзі наповнив посуд червоним вином.

— Це вино, — сказав він, простягаючи мені склянку, — я роблю сам. — Ми стукнулись. — З винограду, який росте прямо тут. Можна сказати, це все, що залишилось від радянської авіації.

— Вічна пам'ять, — сказав я і випив.

Вино було терпке й гаряче.

— Що я тобі скажу, Германе, — Ернст теж випив і налив по новій, — можливо, це найгірше, що вони зробили.

Без авіації не може бути демократії. Літаки — це основа громадянського суспільства.

Я запропонував за це випити. Ернст не відмовився.

Збоку, мабуть, можна було подумати, що ми п'ємо бензин.

— Як там Шура? — запитав Ернст після паузи.

Доки він розливав, запала незручна мовчанка. Я не знав, що говорити в таких випадках. Він, вочевидь, теж відчув, що я нервую, і спробував перевести розмову на щось нейтральніше.

— Нормально, — відповів я. — У футбол грає.

— У футбол? — здивувався Ернст. — Хіба він ще грає?

— Вони всі грають. Ми вчора газовиків переграли.

— Хто — всі?

— Ну, всі, з ким я грав раніше. Пітон, Кондуктор, Андрюха Майкл Джексон. — Ернст подивився на мене недовірливо. — Брати Балалаєшнікови, — додав я менш упевнено.

— Балалаєшнікови? — перепитав Ернст. — Це ті, що згоріли кілька років тому у власному кінотеатрі?

— Як це згоріли? Я з ними вчора у футбол грав.

— Зрештою, — розважливо сказав Ернст, — кому і коли це заважало грати у футбол. Так що там Шура? — запитав знову.

— Та все нормально, — сказав я. — Не пускав мене сюди. Сказав, що вся ця затія з твоїми танками — маячня.

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— І про танки говорив?

— Говорив.

— Гм, — зажурився Ернст. — Шура — чоловік імпульсивний, — промовив зрештою. — В нього такий склад характеру — він не може довго концентруватись на чомусь одному. У нього і з жінками та сама проблема, ти знаєш? — питально подивився на мене.

— Здогадуюсь.

— А ти знаєш, — раптом додав Ернст, — що саме Шура кілька років тому допомагав мені викопувати трьох німецьких гренадерів?

— Як це — викопувати?

— Ну як, — не знав, як пояснити, Ернст. — З пітьми небуття. Я їх вирахував за допомогою міношукача. У них коронки залізні були, вони й засвітились. Шура, до речі, відразу погодився допомогти. Я так розумію, він рейхсмарками цікавився. Ну, та які рейхсмарки могли бути в гренадерів.

— Ну і чим закінчилось?

— Чим? — перепитав Ернст і знову розлив із каністри. — Погано закінчилось. Виявилось, що ми їх не просто знайшли, ми їх перепоховали. Їх, виявилось, ще за війни закопали, щоправда, без жодних знаків. Так що мене звинуватили в оскверненні військових поховань. Ледве відмазався. Але бляху, — він показав, — і досі ношу. Ось Шура з тих пір і ставиться до цього всього скептично.

І Ернст влив у себе чергову дозу. Я поспішив за ним.

— Зрозуміло. І що тепер? Ти хочеш знайти танк?

Ернст подивився пильно й прискіпливо. Мені стало незручно.

— Германе, — запитав він. — Що б ти зробив, якби у тебе раптом з'явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, — щедро додав.

— Мільйон?

— Угу.

— Рейхсмарок?

— Доларів.