Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Такі, як у мене, вдоволено бурмоче.

Я киваю і посміхаюся.

Який у тебе гороскоп?

Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.

Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.

Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.

Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.

Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.

Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.

Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.

Я знову залишаюся сама, але затишок більше не повертається до мене. Натомість я знаю, що дядя Ваня повернеться обов'язково. Кицька прокинулась і, перелякана, сидить і ворушить кінчиком хвостика. її пазурі вигулькують з подушечок, готові впитися комусь в очі.

Найгірше, що я, насторожено вдивляючись у темряву за вікном, чекаю на дядю Ваню. Я не хочу, щоб він приходив. Але напевно знаю, що цього не уникнути. Потяг суне повз мокрі поля і обшарпані села, але я вже не бачу навіть цього, день став коротшим, наближається зима, я не можу вже більше читати, світла у вагоні недостатньо навіть для того, щоб відрізняти кольори, від цієї мутної жовтизни там, під стелею, і брудних вікон стає моторошно. Я закриваю книжку і ховаю її. Навіть якби було видно, читати я вже не змогла б. Адже я чекаю на дядю Ваню.

І от він з'являється і валиться навпроти мене. Його лице отупіло і ніби зменшилося. Очі потемніли, підборіддя набрало якоїсь жорстокої конфігурації.

Свєта, каже він мені, намагаючись сфокусувати погляд. Нарешті це йому, очевидно, вдається. Він вигаркує щось незрозуміле, а тоді наказує: Ти, дай мені позвонити до Свєти.

Я дивлюся на нього благально і втискаюся в стінку. Його брови стирчать войовничими кущами.

Ви ж обіцяли, що дасте мені спокій, жебоню я, немов струмочок.

Він лупить клешнями по столу, як здоровенна рибина хвостом об поверхню води.

— Шо я, блядь, обіцяв? — реве він. — Ти хто така?

У кицьки стовбурчиться шерсть на хребті. Вона шипить, блискає очима і, задкуючи, ховається в найдальшому кутку приміщення, несміливо визирає звідти, тримаючи кігтики напоготові.

Дядя Ваня якийсь час мовчить. Його погляд не виражає зовсім нічого. Я також мовчу з-під лоба спостерігаючи за ним і прикидаючи, що мені вдіяти, якщо він зараз простягне руки і схопить мене, або кинеться через стіл бити, або почне кричати, чи кине в мене горнятком з червоними вишнями. Якщо він зробить таке, доведеться бігти до провідниці, до людей з першої частини вагона, доведеться привертати до себе увагу, розповідати, пояснювати. Вони дивитимуться на мене зацікавлено, питатимуть про щось. І без того вже чули рев дяді Вані. Не тямляться від цікавості: що ж трапиться далі.

Краще вже сидіти тут. Краще вичікувати.

Я вичікую. Дядя Ваня шморгає носом.

Я люблю одну дівчину в Раві-Руській, врешті-решт повідомляє він мені урочисто. Його обличчя стає сумним і дитячим, очі наповнюються слізьми, а брови сумирно лягають, розтягнувшись на чолі, її звати Світлана, і, ти розумієш, я люблю її, як життя. Розумієш? — питає мене, і я киваю. — Я за неї можу всю жизнь віддати. Я її так люблю, що мені просто плакати хочеться. Така гарна дівчина. Молодша за мене на вісім років. Таке життя в неї склалось. Має хлопця в другому класі. Женилася в сімнадцять років, прожила рік з чоловіком і розвелася. А я так її люблю. Мені вже стільки років, уже возлі сорока, і на старості літ перший раз узнав, шо таке любов. Ти мені віриш? — я киваю. — Інші люди уже в дванадцять років знають, а я тіки в старості перший раз узнав. Боже, як її люблю! — його лице зморщується, м'якне, він зводить очі під стелю. — Як я її люблю! Ти пойми — я до ручки її доторкаюся, і мене трусить всього! Трусить від ручки! Представляєш — до пальчиків її маленьких доторкаюсь — і трусить! Представляєш? — питає. Я представляю. — Я її так люблю, по-справжньому люблю, мені нічо більше не треба — віриш? — нічо! Я її люблю, і кохаю, і сниться вона мені, і про неї мічтаю. От всьо пече всередині! Така любов! І вона мєне любить тоже — я це знаю, бо я це чуствую. Це точно. А вона собі спіраль вставила. Ти знаєш, що таке спіраль? Вона собі вставила спіраль, а мені не сказала, аж потім сказала, то ми з нею посварились, я так мучився! Бо це я винуватий. Мені треба в неї ізвінитися, бо вона сказала, що не готова, а я їй кажу, що треба було мені сказати, і накричав. Так жалко! Що мені робити?

Його руки пестять стіл, величезні долоні мандрують краями, а обличчя безпомічне і розгублене.

Попросіть пробачення, знизую я плечима.

Та нє, ми помирились. Я ізвінився, бо я її так люблю, я їй все зроблю, я їй все прощу, і вона мене любить, бо я знаю. Така гарна, таке личко повненьке, кругленьке, — він прикладає долоні до свого лиця і посміхається ніжно, ніби бачить десь на другій полиці наді мною ангелика. Свєта моя як вдіває зимою куртку з капішоном, то виглядить, як сібірячка. Я їй кажу: ти виглядиш, як сібірячка. І шо мені робити? У мене жінка, я з нею дванадцять років прожив, і дітей в нас нема, а я так хочу дітей, я їй все віддав, я не люблю її, а Свєту люблю. Що мені робити? Ти можеш мені сказати, шо мені робити? — з надією в голосі каже він. І я бачу в його очах: він упевнений, що я напевно скажу йому, що робити. І те, що я скажу, буде єдино правильним варіантом. І я врятую їх зі Свєтою з Рави-Руської. І вони житимуть щасливо і матимуть багато дітей.

Я знизую плечима.

Давай я тобі розкажу все, гарячково каже він, все розкажу, а ти мені можеш порадити, шо робити?

Спробую, кажу я невпевнено. Він киває з вдячністю.

Дивись, починає він розповідь, у моєї жінки так… почнем казати так (дядя Ваня загинає пальці на руці): двоюрідний брат психічно хворий, лежить в лікарні. Його тато — хворий. Тепер візьмем так. її рідний брат — хворий. А тепер так. Тато її напудив.

— Як? — питаю.

Він дивиться на мене, ніби вперше бачить.

Ти шо, не знаєш, як тато може напудити свою дочку? Не знаєш, як тато приходить п'яний додому, злий, і починає кричати? Коли їй два, три роки?…

Вдаю, ніби знаю.

Як я з нею женився, то мені не сказали, що вона хвора. Я так женився — не по любві, я тікі взнав, шо таке любов тепер, в старості, Боже, цілу жизнь прожив і тікі шо взнав, шо таке любов. Я без своєї Свєти не можу. Я так хочу до неї, шо ти собі не представляєш. Шо вона для мене значить, ти не представляєш. Ти не знаєш, як це таке чуствувати, таку любов, таке кохання, шо просто нічо не треба, тікі шоб із нею бути. Я своїй жінці побудував двохповерховий будинок — я їй всьо віддам. Мені не треба розділу імущества, у мене там на Закарпатті дєло є, і у мене є ауді в гаражі, Так хай їй всьо лишається, мені не треба нічо, мені тікі шоби зі Світланою бути, дитинка така гарна, маленька така, такі ручки, розумієш?

Киваю і дивлюся просто в оливкові очі. Я загіпнотизована.

Я женився чого — не з любві, а з виду. Просто вона вигляділа гарно. І я женився. А їй колись апендицит вирізали, і попала інфекція в яічнікі, і вона хвора була. А я не знав, і так женився. Ми жили рік, два, а дітей нема. А чоловіку так хочеться мати синочка або дочечку — ти не думай, хочеться кожному чоловіку. Ти роди йому синочка або дочечку, і він так любити тебе буде, так тебе буде кохати, так, шо ти даже представити собі не можеш. Ну і я їй почав казати. А вона на мене кричить, даже дурним мене називала, шоб я не ліз не в своє діло, шо вона знає, шо робить. А потім через рік вона мені сказала, шо хвора і шо їй треба лічитися. І ти не представляєш — я сезон в Москві проробив, шоб їй на лікування заробити. І послав її в Київ у інститут. І вона там лічилася, там я до професорки ходив, до Наталі Григорівни… Іванівни… не пам'ятаю. Не буду брехати, добре?