Перунові стріли - Логвин Юрий (мир бесплатных книг txt) 📗
- Як можна голуба?! То ж людський… птах!
- Ти тільки його поціль! Бідні кияни голубів не тримають, а багаті від втрати одного не збідніють. Бідаки у місті не живуть… - І Будий кивнув головою на багаті верхи будинків боярських та князівських палаців, що зводились над київськими валами та заборолами.
Малий сипонув жменю проса біля конов’язі і миттю злетілися горобці та зафуркотіли крильми спадаючи згори сизі голуби.
Свиснув камінець, і сизий здоровенний голуб завалився на крило.
Малий кинув його Будому під ноги.
- Го-го-го! - аж затанцював Будий. - Колись нашими голубами княгиня Ольга спалила наші городи! А тепер ми всмажимо київських голубів!
Не дарма ж казали, що Будий походив із старого роду, який допомагав воювати князю Малу проти княгині Ольги. Люди казали, що воїнів їхнього роду майже всіх посікли варяги на капусту, а живих полонили і зробили рабами. І між собою поділили. Отак стали родичі Будого і сам Будий холопами. У словах Будого була пекуча зненависть до княгині Ольги, що Півник пригадав, як поважно про неї говорив дядько Півень: «Княгиня наймудріша серед жінок! І ніхто ніколи її не здурив - ні прості древляни, ні лестиві греки. Такої повік вже не буде! Навіть той піп, Гречин, що приїздив до боярина, це визнав».
Поки чистив Строкату, ще прилетіли голуби, і знов рука не схибила! Ще два голуби кинув до істобки Будому.
Вони закінчували обсмоктувати крильця, як до істобки нечутно вступив дядько Півень. Майже чорні синці обмальовували обидва ока. Погляд був просто скажений, але не кричав, говорив тихо.
- Голубів пожираєте? - Він схопив і підняв малого за вухо. - Ти що, не знаєш, - голубів не годиться чіпати! Та ще й людських?
- Та це я, - промимрив Будий. - Я малого пригостив.
- Він збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю… Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тінь впаде - розбуди! - І він показав топорищем на тінь від конов’язі,
І завалився під кожуха на піл.
Малий прав сорочку в цебрі з попелом і гарячою водою, і сльози його душили горло. Від образи, що дядько його при холопові за вухо схопив. Але ж, по-правді, і він не повинен був бити голубів. Тут не ліси деревлянські. Тут земля вже полянська і град стольний ще й до всього!!!
Вивісив сорочку на перетинку від конов’язі під пекуче сонце, і не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Півень сів на полі. Сидів із заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кілька разів глибоко дихнув і розплющив заплилі синцями очі.
Помацав сорочку - ще вогка.
- Плесни мені води! - наказав малому.
Умиваючи лице та обмиваючи шию, рухав своїми могутніми руками, і за кожним рухом під тонкою шкірою переливались, перекочувались бугристі м’язи.
Будий варив кашу і замішував тісто для коржів.
Малий сидів на порозі істобки і оббивав камінчики, щоб були округліші й краще лягали в шкіру пращі.
В цей час за міськими валами бовкнули дзвони, скликаючи віруючих до обідньої відправи.
Зразу ж опав гуркіт і галас на валах, і чулись лише окремі голоси.
3вичайно, до церкви підуть лише городники та майстри. А прості робітники - дєлателі обідатимуть та відпочиватимуть, щоб невдовзі стати до важкої праці.
З брами, яку пізніше надбудують церквою і зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхніх возів і потяглись до істобки. За якийсь час ще четверо робітників прийшло до становища їхнього. Перекаляні жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великі кошики.
Ще кілька хвилин, і подвір’я перед істобкою ожило рухом, загомоніло.
Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку і кинувся оглядати вози і коней. Обмацав їхні ноги, перевірив, як на шиї пульсує кров.
Поки холопи не попорали коней і не засипали їм в шальки товченого ячменю, він не наказав Будому ставити на стіл кашу і гарячі коржі.
За столом, стоячи, дядько Півень почав читати «Отче наш…»
Але Лях і Німець мовчали. Тоді дядько Півень перервав молитву і виголосив:
- Мовчите? Значить, їстимете кашу і коржі. А товчене сало з часником іншим разом одержите. І солонину теж!
І повів далі молитву. Інші за ним повторювали. Навіть Німець голосно вимовляв, перекручував слова. Тільки Лях затято мовчав. І лишився, як і обіцяв дядько Півень, без товченого сала з часником і доброго шмата солонини.
Ось на валу біля брами сухо застукотіло било.
Холопи насуплено підвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилі.
Зарипіли, заспівали колеса шести возів, цвьохкали батоги і гупали важкі копита об вибиту землю.
Дядько Півень покидав подвір’я останній. Ішов і уважно придивлявся до коней та возів, мов чекав якоїсь напасті.
Увечері знов зібралися всі до істобки, і Будий всіх годував кашею крутою та коржами з конопляною олією. Рівно палала суха березова скіпка в залізних вилках, тільки час від часу обгорілий вуглик з дзвоном падав униз на залізне коритце - щоб пожежі не було.
Після вечері Півень зробив на свіжо обтесаному стовпові, що підпирав сволок, засічки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це він так «записав» виконану за день роботу.
Як і першої ночі, дядько і Будий були надворі, біля коней, а небіж спав разом з усіма в істобці.
Малий швидко заснув, але коли його поторсали із словами: «Ану перевір, чи спить вишкрябок?» - він прокинувся і не спав більше.
- Та спить… - зашепотіли десь поруч у темряві.
- Лютує цей боярський пес… Карби карбує на стовпові. Треба порізати їх усі…
- У нього реза й на сокирі. Не тре… Дарма тільки роздрочиш псюгу… патлача…
- Бач, розпустив патли, коси заплів, як вояка князя Мала… А такий же раб, холоп, як і ми…
- Е, брате, - озвався хтось. - Він не такий, як і ми. Він лише боржник. Відробить своє і вільний птах - лети, куди хочеш!
- Ото він нашими шиями своє ярмо відкупає!
- Не кажіть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самі бачили, як він сьогодні плинфу вантажив, на верхи тягав.
- Тю на нього, на навіженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помітять та похвалять!
- Він не для похвальби пнеться…
Малий зачаїв подих - це говорив Лях.
- …він пнеться, щоб його помітили і до себе взяли, щоб до них прирівнятися…
- Хе-хе! Далеко куцому до зайця…
- Ні! Цей виб’ється нагору. Де на своєму череві проповзе, де на ваших горбах виїде,… - сказав Лях і замовчав. І більше ні слова.
Інші робітники ще за щось лаяли дядька, але останні слова, що чув крізь сон малий, були слова Будого:
- Набридло мені коржі пекти. Піду до городникової служниці, попрошу ковша закваски. І випечу добрий хліб житній.
Та наступного дня, ще на самім світанку приїхав верхи городник і загадав усім поспішати на Поділ та вантажити перепалений вапняк і возити до будови Софії.
І цілий день Півник був сам на господарстві.
Навіть кашу зварив.
Хоч була каша недосолена і вугілля в неї чимало налетіло, їли всі з насолодою і мовчки. Один тільки Будий невдоволено зауважив.
- Вугілля забагато в цьому вареві.
- А тебе ніхто не примушує їсти вугіль! - гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками. - Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день - неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…
Всі застигли, просто отетеріли.
Першим підняв голос Талець.
- Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!
- У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих. Бо вони собі зажили приятелів за окаянного Святополка. І тоді мені всі дні з вами з рабського корита сьорбати і боярську руку лизати?! Не тому я вірно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Відроблю йому борг і тоді всі ви хоч в ірій летіть, як крила маєте. І пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозуміли?! - гостро спитав у Ляха і Німця.
