Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Вона говорила далі:
— Між нами все мусить бути ясно. Я не маю нічого проти того, щоб ти переїхав до неї, і то відразу ж.
Коли в день від’їзду він у всьому признався Марі-Клод, у нього ще не було ніякого певного плану дій. Був готовий після повернення по-дружньому обговорити всі справи, щоб пом’якшити образу, заподіяну їй. Він ніяк не сподівався, що дружина сама почне холодно й настійно наполягати, щоб він пішов від неї…
І хоча це полегшувало його ситуацію, він відчував розчарування. Все життя він боявся уразити її, і лише тому добровільно підкорився притупляючій дисципліні моногамії. І раптом, після двадцяти років, він з’ясовує, що його розрахунки були нікому не потрібні і що він поступився іншими жінками лише через непорозуміння!
Після обіду в нього була лекція, потім він пішов прямо до Сабіни. Хотів попросити її дозволу залишитися на ніч. Подзвонив, але ніхто йому не відчинив. Він зайшов до шинку навпроти і довго дивився на під’їзд її будинку.
Був уже пізній вечір, і він не знав, що робити. Все життя він спав з Марі-Клод на одному ліжку. Якщо зараз повернеться додому, де має лягти? Він міг, звичайно, послати собі на тахті в сусідній кімнаті. Але чи не здаватиметься цей жест надто визивним? Чи не буде це проявом ворожнечі? Адже він хоче й надалі лишатися другом своєї дружини! Проте лягти поряд з нею також було неможливо. Він у думці вже чув її іронічне запитання, чому він не віддає переваги Сабіниній постелі. І він знайшов номер у готелі.
Назавтра він так само марно дзвонив до Сабіниної майстерні протягом цілого дня.
На третій день зайшов до консьєржки. Сама нічого не знаючи, вона порадила йому звернутися до хазяйки, яка найняла Сабіні майстерню. Він зателефонував їй і довідався, що Сабіна ще позавчора виїхала з майстерні.
Ще кілька днів він навідувався до Сабіниного дому, сподіваючись застати її там, аж поки застав одного разу квартиру відчиненою, а в ній — трьох чоловіків у синіх спецівках, які зносили меблі та картини до великого фургона, що стояв перед будинком.
Він запитав їх, куди повезуть меблі. Вони відповіли, що їм суворо наказано тримати адресу в таємниці. Він уже хотів було сунути їм кілька банкнот за розкриття таємниці, але раптом відчув, що не має сили це зробити. Смуток геть паралізував його. Він нічого не розумів, нічого не міг пояснити, знав лиш одне: такого фіналу він чекав уже від тієї хвилини, коли зустрівся з Сабіною. Сталося те, що мало статися. Франц не захищався.
Він знайшов для себе маленьку квартирку в старому місті. В ті години, коли він знав, що ні дружини, ні доньки не було дома, він заходив до своєї колишньої квартири взяти одяг і найважливіші книжки. Він остерігався, щоб не взяти, бува, чогось такого, що могло б знадобитися Марі-Клод.
Одного разу він побачив її за склом кав’ярні. Вона сиділа там ще з двома дамами, і її обличчя, вже вкрите зморшками від постійної темпераментної міміки, було надзвичайно збудженим. Дами слухали її і раз по раз сміялися. Франц не міг позбутися відчуття, що вона розповідає про нього. Їй безперечно стало відомо, що Сабіна зникла з Женеви саме в той час, коли Франц вирішив жити разом із нею. Це була справді смішна історія! Тож хіба можна було дивуватися, що він став предметом насмішок для приятельок його дружини.
Він повернувся до своєї нової квартири, куди щогодини долинав дзвін із собору Сен-П'єр. Саме того дня йому привезли з магазину стіл. Він забув про Марі-Клод та її приятельок. Забув на якийсь час і про Сабіну. Сів до столу. Радів з того, що сам його вибрав. Цілих двадцять років він жив серед меблів, яких не вибирав. Усе залагоджувала Марі-Клод. Власне вперше він перестав відчувати себе хлопчиком, а став самостійним. Наступного дня мав прийти столяр, якому він замовив виготовити книжкові полиці. Вже кілька тижнів він креслив, розраховував їхні розміри й обмірковував, як їх розставити.
І раптом з подивом усвідомив, що не почувається нещасним. Фізична близькість з Сабіною виявилася для нього менш важливою, ніж він гадав. Значно важливішим був той золотий, той чарівний слід, який вона залишила в його житті і який нікому не пощастить у нього відібрати. Ще перед тим, як щезнути з його горизонту, вона встигла вкласти йому в руку Геркулесову мітлу, якою він вимів зі свого життя все, чого не любив. Неждане щастя, спокій, радість свободи і нового життя — це був подарунок, який вона залишила йому.
Втім, Франц завжди віддавав перевагу нереальному перед реальним. І наскільки він почувався краще в колоні демонстрантів (що, як я казав, всього лише театр і сон), аніж за кафедрою, звідки читав лекції студентам, настільки він був щасливіший із Сабіною, що обернулася на незриму богиню, аніж із Сабіною, з якою їздив по світу і за любов якої постійно побоювався. Подарувавши йому неждану свободу мужчини, що живе самотній, вона оточила його ореолом принадності. Він раптом став приваблювати жінок; одна з його студенток закохалася в нього.
Отак зненацька, за неймовірно короткий час, зовсім змінився його домашній побут. Ще недавно він мешкав у великій буржуазній квартирі із служницею, донькою та дружиною, а тепер займає маленьку квартирку в старому місті й майже щодня у нього лишається на ніч молода коханка. Йому не треба їздити з нею по готелях усього світу, він може кохатися з нею у власній квартирі, на власній постелі, в присутності своїх книжок і своєї попільнички на нічному столику.
Дівчина була ані бридка, ані гарна собою, зате наскільки молодша за Франца! І захоплювалася ним так само, як іще недавно він захоплювався Сабіною. Це не було неприємним. І хоча заміну Сабіни очкастою студенткою він міг, мабуть, уважати свого роду деградацією, його доброти вистачило на те, щоб оточити нову коханку ніжністю і по-справжньому батьківською любов’ю, якої, до речі, ніколи не міг виявити, бо Марі-Анн поводилася не як донька, а як друга Марі-Клод.
Одного дня він навідався до своєї дружини і сказав їй, що хотів би знову одружитись.
Марі-Клод похитала головою і сказала подумки: «Розлучення нічого не змінить! Ти нічого від цього не втратиш. Я залишу тобі все майно!»
— Мені до майна байдуже, — промовила вона вголос.
— Тоді про що йдеться?
— Про любов, — посміхнулась вона.
— Про любов? — здивувався він.
— Любов — це боротьба, — посміхалася Марі-Клод. — Я боротимуся довго. Аж до кінця.
— Любов — це боротьба? Я не маю аніякісінького бажання боротися, — сказав Франц і пішов від неї.
Після чотирьох років, проведених у Женеві, Сабіна оселилася в Парижі, але не могла пересилити меланхолію. Якби її хтось запитав, що з нею сталося, вона б не знала, що відповісти.
Життєву драму завжди можна виразити метафорою ваги. Ми кажемо, що на людину звалився якийсь тягар. Людина цей тягар витримує або не витримує, падає під його вагою, бореться з ним, програє або перемагає. Але що, власне, сталося з Сабіною? Нічого. Вона покинула одного чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її згодом? Мстив їй? Ні. Її драма не була ані драмою ваги, ані легкості. На Сабіну навалився зовсім не тягар, а нестерпна легкість буття.
Досі хвилини зради сповнювали її хвилюванням і радістю від того, що перед нею відкривається нова дорога, в кінці якої — нові авантюрні зради. Але що буде, коли ця дорога колись закінчиться? Можна зрадити батьків, чоловіка, любов, батьківщину, та коли вже нема ані батьків, ані чоловіка, ані любові, ані батьківщини, що ж іще можна зрадити?
Сабіна відчуває навколо себе порожнечу. А що, коли саме ця порожнеча була метою всіх її зрад?
Звичайно, досі вона не усвідомлювала цього, і це зрозуміло: мета, до якої прагне людина, завжди прихована. Дівчина, яка мріє про заміжжя, мріє про щось зовсім для неї невідоме. Молодик, який жадає слави, не знає, що таке слава. Те, що надає смислу нашим вчинкам, є завжди для нас чимось зовсім невідомим. І Сабіна також не знала, яка мета криється за її прагненням зраджувати. Нестерпна легкість буття — невже це і є ота мета? Після від’їзду з Женеви Сабіна значно до неї наблизилась.
