Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги бесплатно полные версии txt) 📗
Мудар приїхав навіть трохи раніше, ніж ми домовлялись. Про щось запитавши у господаря готелю, він підхопив мій наплічник і попрямував до машини, старенької «тойоти». «Це машина батька, — сказав Мудар, — я ще не можу придбати автомобіль. Збираю гроші, щоб відкупитись від армії». — «Як це, — здивувався я, — на хабар?» — «Ні, все легально. Платиш державі 10 тисяч доларів — і можеш не служити в армії, а їхати, наприклад, відпрацьовувати в одну з арабських країн. Але для цього треба отримати спеціальний дозвіл. Коли ми зустрілись у Дамаску, я саме влаштовувався на роботу в Саудівську Аравію. Попрацюю, а потім повернусь, відкрию власну аптеку...» — «Тобі вже тридцять три. Хіба в такому віці забирають в армію?» — «У нас і в сорок п’ять забирають!» Ми проїхали Джеблу. «Ми живемо далі, кілометрів за десять, у горах, там наш дім». Дорога справді пішла вгору, і відкрилися чудові пейзажі: скелі, садиби, акуратні білі будинки. Я мовчки дивився у відчинене вікно і курив. Мудар також курив і розповідав про подальші плани. З усього виходило, що в найближчий місяць він має їхати, але цей факт його, здається, зовсім не хвилював, навпаки, він радів, що з часом зможе самостійно стати на ноги й одружитись.
Батько Мудара виглядав років на сімдесят. Він був генералом сирійської служби безпеки у відставці, тобто людиною апріорі непростою. «Тобі подобається наш дім?» — перше, що запитав він. Дім справді гарний: великий, але комфортний, поруч — озеро з прісною водою, за десять хвилин їзди — море. «Я будував його двадцять років!» — з гордістю повідомив батько Мудара і запросив на терасу. Більше нікого в будинку я не побачив, чому здивувався, бо уявляв традиційний арабський дім значно багатолюднішим. Мати швидко накрила на стіл і зникла, наступного разу ми перетнулися лише вранці за сніданком. Погода стояла досить тепла як для гір, у повітрі пахло весною і морем, легенький південний вітерець не турбував, лише видував на стіл попіл із попільниць.
Під час вечері все стало на місця. З’ясувалося, що Мудар та його родина належить до течії алавітів — є суніти, є шиїти, а є алавіти. Алавіти не носять куфій, вдягаються майже по-європейськи, в родинах дітей не дуже багато, є ще якісь суттєві відмінності, пов’язані з особливостями віросповідання, але я не вдавався в деталі. Алавітів у Сирії близько 10 %, проте і покійний президент, і його син — теж алавіти. Коли вони вчинили військовий заколот, то спиралися передусім на своїх. Та й тепер ключові посади в державі, особливо в силових структурах, займають алавіти. Зрозуміло тепер, із чим пов’язаний бунт братів-мусульман у Хамі. Як не крути, а це влада меншості над більшістю, яка трималася на силі. Чи то силі зброї, чи то силі єдності алавітів, чи то силі віри — все ж таки вона в них спільна, відрізняється лише нюансами. Але в релігії, здається, якраз нюанси — це найнезрозуміліше й найважливіше. Мені цього ніколи не збагнути.
Родина Мудара приготувала чудовий стіл. Ми трапезували, нікуди не поспішаючи: солоний сир, оливки, прісний хліб, картопля фрі, полита апельсиновим соком, міцний пахучий трав’яний чай. Потім розкурили наргіле (є різні назви: у Єгипті наргіле називають «шиша», у Туреччині — «кальян») і завели довгу бесіду. Батько Мудара непогано володів англійською, але розмовляв через штучні щелепи повільно.
— Як вам живеться після розпаду СРСР? — почав він із досить нейтрального питання.
— Добре. Спочатку виникла неймовірна економічна криза, тепер усе більш-менш налагоджується, — відповів я обережно.
— СРСР — велика країна. Її всі боялися, навіть США та Ізраїль. Тепер вони нікого не бояться. А які у вас стосунки з Росією?
— Нормальні.
— З Росією треба об’єднатися, щоб дати відсіч США. Росія повинна стати сильною державою. Ви ж однієї віри? Мудар казав, що ти ортодоксальний християнин. У вас багато мусульман?
— Кримські татари. Тисяч двісті. Вони повертаються у Крим із Казахстану і Росії, куди їх депортував Сталін.
— Сталін — видатний державний діяч, хоча і єврей.
— Хіба Сталін — єврей? Він грузин.
— Може, і грузин. Але правив, як єврей.
Я щосили намагався перевести розмову в інше русло. Украй важко, та й не потрібно, пояснювати своє суперечливе ставлення до Росії людині, з якою погляди на історичний процес кардинально відрізняються. Та й до Ізраїлю і його мешканців я не мав претензій, тож виявився неготовим до такого диспуту. До того ж це я приїхав у гості, тож мав сам цікавитись, як тут у них справи. На щастя, батько Мудара, мабуть, зрозумівши, що зі мною російсько-українсько-арабської каші не звариш, скоро попрощався і пішов відпочивати. Під ніч ставало прохолодно, і я одягнув светр і накинув на голову каптур. Та самі ми сиділи недовго, хвилин за п’ять до нас приєднався замотаний у куфію чоловік. Він ввічливо привітався і, не чекаючи запрошення, швидко налив собі чаю.
— Наш давній сусід. Магомет, познайомся, наш гість з України Остап, мій друг.
Ми потиснули руки. Магомет також виявився чи то військовим, чи то особистом, — я так і не зрозумів різниці. Вочевидь, у цьому домі йому довіряли й мали за свого — настільки вільно він себе почував. Магомет непогано, хоча і з сильним акцентом, розмовляв російською, але акцент у нього звучав інакше, ніж у Мудара.
— Магомет — дуже поширене ім’я на Близькому Сході. Це на честь пророка?
— Можна і так сказати, — він відповів сухим, трохи надломленим, наче після довгої застуди, голосом. Іноді здавалося, що він не каже, а стріляє з короткоствольного автомата. — А у вас на честь Ісуса хіба не називають дітей?
— Ох, боюся, — я усміхнувся, — що це сприйняли б за блюзнірство. До того ж, уявіть собі, як називатимуть дітей тієї людини: Євген Ісусович, наприклад. Ні, це занадто оригінально! Марія — так, на честь Діви Марії або просто тому, що ім’я красиве, називають багатьох дівчат.
Магомет усміхнувся і покивав головою.
— В ісламі теж є свята жінка — Фатіма, племінниця Магомета.
Ми пили чай, їли солодощі і передавали один одному мундштук наргіле. Табак у Мудара був чудовим, і я з задоволенням пускав дим носом. «Треба щось питати, — зважував я ситуацію, — інакше допитувати знову почнуть тебе!» — але запитання, як на лихо, не йшли на думку. Цікава ж мені видалася компанія того вечора: суцільні особисти й розвідники, — дивно, що Мудар — фармацевт. Та хто це може стверджувати точно?
— Можете розказати, в чому саме полягає ваша робота? Якщо це не таємниця, звісно?
— Я спеціалізуюся на економічному співробітництві з країнами Східної Європи. Тому і знаю російську. Ще польську, сербсько-хорватську і, звісно, англійську.
— А з Україною співпрацюєте?
— А от якраз це — військова таємниця, — він усміхнувся. — Не дуже, якщо чесно.
— А що в Сирії знають про Україну?
— Дуже мало. Деякі наші бізнесмени намагалися робити там бізнес, але, за окремим винятком, це мало кому вдалося. Мої друзі жартома називають вашу країну Букраїною.
— У чому ж тут жарт?
— «Букра» — це «завтра» арабською. Ваші бізнесмени лише обіцяють щось зробити, «завтра-завтра», тобто, «букра-букра», але далі обіцянок, як правило, справа не йде. От і виходить, що Букраїна.
Гай-гай, його так просто і не вхопиш! Проте Магомет викликав симпатію: і манерою говорити — неквапно, і м’яким акцентом, і виваженою поведінкою. З усього видно, що людина знає ціну і собі, і життю.
— А що робиш ти? Яким чином потрапив до Сирії? Чому саме до Сирії? Що запам’яталося особливо? Куди їдеш далі? — він таки перехопив ініціативу, його питання починалися раніше, ніж я закінчував відповіді, наче він знав наперед, що я скажу. Я коротко виклав свою історію, тобто, як завжди, розказав легенду самотнього подорожувальника і розсмішив Мудара магазином «Каштан» у Латакії. Магомет теж посміявся, але миттєво посуворішав, і я зрозумів, що бовкнув зайве.
— ...а от куди їхати далі, я ще не вирішив. Тут так багато цікавого! — завершив я монолог на традиційній сентиментальній ноті «допоможіть бідному мандрівнику, благаю!»
