Нічого особистого - Байдаченко Настя (читать книги онлайн без .TXT) 📗

Боже мій, яка дрібниця. Береш у людини фобію та роздуваєш її, як повітряну кульку, додаєш трошки чисто фізичних незручностей. І «фсьо». А потім тихо спостерігаєш, як разом із природними рідотами виходить депресія. Ну і, звичайно, обличчя при цьому набуває дуже щирого виразу. Як тут каже одна розумниця, ну дуууже. Я тут, аби зазирнути в ці обличчя. У цьому мій найбільший кайф.

Епізод 11.2

Сеанс колективної терапії (мабуть)

— І що тепер робити? — запитала тремтливим голосом Стефа.

— Як що? Закопати його десь по-швидкому…

— Може, викличемо міліцію? — запропонувала Віка, логічну як на неї річ.

— І що ти їм будеш розповідати? Про самозахист? Фіг що доведеш… Є труп, треба когось посадити, — зауважила Новицька. — Закопаймо та й потому.

«Та у них тут у всіх тихо їде дах. Навіть якщо їм пришиють неумисне вбивство. Може, у стані афекту. А мене загребуть як співучасницю,» — подумала Віка. Закопувати труп було неправильно. Однозначно неправильно. Це було проти всіх правил. Коли Віка не могла діяти за чітким кодексом правил — вона розгублювалася.

— Та ви тут усі божевільні, — закричала Віка. — Абсолютно. Це ж труп…

— Треба думати, ти нормальна? — нарешті випалила шокована Єва. — Або копай з нами, або вали геть. І так миршаво. Ти тут взагалі щось нормальне сьогодні бачила?

Новицька, Герт та Мороз — одночасно повернулися до Віки. Зважаючи на труп та кров на підлозі, вигляд у них був зловісний. Особливо у Новицької, із ніжкою стільця у руці. Віка Каретко спочатку звично сполотніла, а потім її тонке обличчя налилося червоним так, наче шкіра ось-ось лусне. Як у бика, коли показати червону ганчірку. Ага, блін, психологічна реабілітація. Вона звідси стовідсотковою шизофреничкою вийде. Дзуськи!

— Та пішли ви всі на JL зі своїми професорами! Я їду додому. З мене досить!

Віка розвернулася та пішла геть з веранди, залишивши решту дівчат розмірковувати над похованням.

У мармуровому холі професор дзвінко гепнув долонею по столу та задоволено посміхнувся:

— Віка Каретко. Вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Бажаю вам більше зі мною не зустрічатися. На все добре!

Електронний скляний екран відділив Віку від професора. Адміністратор готелю та покоївка допомогли винести валізи до автівки. Нарешті у неї були запасні лінзи. На світ знову хтось навів різкість.

Епізод 12

(що сталося після)

Віка Каретко

Геть, геть із цієї божевільні!

Подалі, якнайшвидше.

М'яко падає новорічний пухнастий сніжок. Шлях ковзкий, зчеплення із дорогою поганеньке. На дорогу час від часу вистрибують біленькі зайчики, неадекватні ворони кидаються на скло, як темні у «Нічній варті».

Радіо. Де ж радіо? А в «атвєт тішіна». Ну не те щоб тиша, а доволі голосний тріскіт, та все одно у цій передноворічній мряці доволі страхітливий. Віка пошаруділа правою рукою у бардачку. Є! Хоч якийсь диск є. Цікаво, що ж це в нас?

Програвач затягнув у себе диск без ознак стильової приналежності. Із колонок полилося:

Скоро будем атмечать Новий год, Новий год, Новий год…

Ага, дулю із маком, а не Новий рік. Зараз чверть до дев'ятої. Якщо надзвичайно і неймовірно пощастить, до дванадцятої вона буде у Львові. Можна сподіватися, що у «Жоржі» залишився вільний номерочок. У «Grand hotel» точно залишився. Але там невиправдано дорого.

Світло дальнього виду вириває спереду шматки жовтуватого шляху. У дзеркалі заднього виду блимнула пара фар. О, ще хтось вирішив попертися до Львова у новорічний вечір. Ні щоб жерти собі тихо салат олів'є та дивитися «З легкою парою». Вона б сама із радістю з'їла б тарелю олів'є та ввімкнула рязанівське кіно.

Черговий біленький зайчик вистрибнув на дорогу, Віка віртуозно його об'їхала зліва і отримала неслабий удар ззаду.

Ну повний урод! Її малесенький, гарнесенький, синенький MiniCooper. Alas! [48] Із пробігом ледь 8000 км. Малесенька солоденька наполірована лялечка. У стані афекту Віка вихопила півметрову дерев'яну біту з-під переднього сидіння та вийшла з машини.

Загрозливо піднявши холодну зброю, вона підійшла до віконця китайського «джипа». Водій повільно опускав скло.

— Дистанцію тримати не вміємо? ПДР не читали? Три жіночі черевички та два значка У не напрягають?

Коли скло нарешті впало, Віка побачила того, хто у ЖЖ самоназивався Акселем Ферзеном, і втратила мову. Біта застигла у її руці, як меч у руках Батьківщини-матері.

— А лівий поворот увімкнути слабо? Права купила, водити не купила?

— Пересів із типо машини «Жигулі» на типо іномарку «Чері», і думаєш все можна?

— Вас, блондинок, ще на медогляді треба було відсіювати за кольором волосся та питомою вагою мізків.

— Та що ви тут грузите? Ви мене на моїй смузі підбили, а не на лівій. Я зайця об'їжджала.

— Мені байдуже. Думаю, сваритися далі безперспективно. Ви застраховані, я — теж. Свідків немає. Викликаємо ДАІців, страхових комісарів, беремо довідку і не бачимо одне одного до дня суду.

— Мені б вас не бачити до дня Страшного суду.

— Навзаєм.

Віка вихопила мобілку. 202.

Вибачте, напрямок перевантажений.

— Твою дивізію…

Скоро будем атмечать новий год, новий год, новий год.

Новий рік. Мобільний зв'язок упав до ранку. «Шоб я так жіла».

У Ферзена та ж проблема. Віка набирала знову і знову в надії продертися.

Марно, приємний жіночий голос уже вдвадцяте сповістив її про перевантаження напрямку. Ферзен дивився на неї як на причинну. На фіг стільки дзвонити, коли зв'язку немає?

У розпачі Віка підійшла до своєї машини, рясний сніжок уже добряче притрусив двері. Замшевий чобіток провалився і нога у самісіньких капронових колготках 20 ден потрапила у снігову панчоху. Віка не стрималась і заверещала:

— ААААААААААААААААААААААА!

Голосно так заверещала. За все. За зайців, ДТП, сніг, зіпсовану новорічну ніч, розбитий наполірований бампер та невикористану біту. Ферзен трохи змінився в обличчі. Мабуть, злякався.

— Знаєте що, пані Вікторіє… У нас із вами вибір небагатий. ДАІців до завтрашнього обіду чекати не варто. Із місця ДТП з'їхати не можна. Пропоную кинути машини тут, повернутися до мого будинку та заночувати, це пішки хвилин двадцять. Усе ж таки Новий рік.

Віка із недовірою озирнулася до Ферзена.

— Ви ж кудись їхали…

— Ну вже не доїду. Там без мене не помруть. Буде у нас екстремальний Новий рік. Дивіться, вже десята.

— І як ви собі уявляєте, як жінка буде пиляти пішки по снігу в норковій шубі та на підборах?

— Навіть не хочу уявляти. У принципі, валізу я вам можу допомогти донести. А вже на підборах чи ні, якось дотелемпаєте.

Віка склала на обличчі світську посмішку:

— Дякую за пропозицію. За відсутністю альтернативи…

— Ну чого ж, у вас завжди є альтернатива замерзнути тут.

— Добре, добре, ходімо. Щодо валізи, ви самі запропонували.

— Тоді пропоную перемир'я до завтрашнього дня. А то, знаєте, кумедна перспектива, провести у сварках із вами весь наступний рік.

— Ой, ви знаєте, я стільки не напишу, щоб із вами весь рік сваритися… — ощирилася Віка.