Юрій Мушкетик Крапля крові - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові — гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин — на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.
— Харитино Артемівно, — сказав, коли та зайшла до кімнати. — Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.
— А… апарат? — тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.
— Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій…
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.
Холод перевів стрілку будильника на сім.
— Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.
— Для чого ви… Я й так… — Ледве — ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там — дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике — велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав — дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.
Але потім прийшли інші думки. Втікаючи від них, силоміць занурився в розрахунки. Аж поки поволі не забув за все.
Запрацювався допізна. Вечеряв у ресторані, замовив сто п'ятдесят грамів. Він ніколи не втікав від чарки, але любив, щоб вона стояла на веселім товариськім столі, де добра бесіда, журна пісня. А сьогодні випив сам. З смутку, з тихої радості.
А потім довго блукав вечірнім містом.
Вийшовши на горб, звідки видно будинок, побачив у вікнах своєї квартири світло.
«Олег». Лунко вдарило серце, він пішов швидко, а вже від другого поверху майже біг. Рвонув двері, переступив поріг і мало не спіткнувся на рівному. Посеред кімнати стояла Ольга.
Вона чекала на нього. На мить в її очах спалахнув вогник замішання і згас.
— Де Олег? Я одержала твого листа. Він до мене не приїздив.
— У Килини. — Тепер Прокіп Гордійович був певний, що син там. Більше йому податись нікуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбільше батько боявся, щоб син не поїхав до матері.
— Мабуть, посварилися?
— Трохи, — відповів коротко. Він стояв біля дверей, нецеремонно розглядав колишню дружину. Так, роки прошуміли й над нею. Але, мабуть, не гнули, не торсали. Вона не обважніла тілом: струнка, свіжа. І зморщок майже не видно на обличчі. Либонь, стежить за собою пильно.
Прокіп Ґордійович вийшов у коридор, почепив на вішалку плаща і капелюха. Повертатися не поспішав. Розчісував гребінцем цупке волосся, приборкував розвихрені стрічею думки.
П'ятнадцять літ промчали нашмаганими кіньми. Він думав, що відлуння стукоту їхніх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й міст струхлявів. А зараз… Щось затремтіло в ньому, ласкаві й неласкаві спогади тиснулись до серця. І вже воно — безвольне, хлипке…
Силою волі струснув себе, прогнав хвилинну замрію.
«Папуга ти, папуга, — повертався думкою в звичну колію. — Виявляється, ти ще, мов ішачок, здатний бігти за пучком сіна. Тоді наступи собі на хвіст…»
«Невже ти можеш хоч на мить повірити, що її привела сюди тривога за Олега? За п'ятнадцять років вона не написала п'ятнадцяти листів».
«Тоді що?»
Мало — помалу в його голові вироївся здогад. Але він поки що не давав йому повної волі, — здогад потребував перевірки.
— Ти вечеряла? — запитав, повертаючись до кімнати.
— Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тітка, двірничиха, Оксеня чи як її, не хотіла відчиняти. Аж поки я їй не ска'зала, що дзвонила тобі. Я таки й дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не боїшся, що я тебе пограбую? — засміялася.
— Все, що могли, в мене вже пограбували, — відповів у тон. — Решту ж я не віддам.
— А мені здавалося, іноді буває приємно, коли тебе грабують? — повела примхливою бровою.
Тепер його здогад прийшов до свого кінця.
Прокіп Гордійович гаразд пригадує колишню Ольгу. Вона взагалі відчувала, де сходинки вгору міцні, а де трухляві. В цьому Холод впевнився незабаром по своєму одруженню.
І все ж собі обрала сходинку ненадійну. Отак часто буває в житті. «Щось вломилося в твоєму „малиновому“ житті. І ти, голубонько, зняла з горища стару, заіржавілу пастку. Але вдруге миша в неї лізти не хоче», — подумав, викладаючи на стіл з кишені цигарки. Ольга взяла одну.
— Ти куриш?
— Як отой твій приятель, Олександр? Він і зараз чужі курить? Мені казали, викукурікався він на голосистого півня. Пам'ятаєш, я йому теж провіщала.
…Далі весь вечір проминув у спогадах про обопільних знайомих. Холод навіть не запитував, чи надовго вона приїхала і де думає жити. Мав певність, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
Прокіп Гордійович постелив їй у себе в кабінеті, на канапі, сам пішов до Олегової кімнати. Не знати чому, але йому не хотілося, щоб вона спала на синовому ліжку. Двері лишилися прочиненими, і хоч Прокіп Гордійович одразу ж вимкнув світло, вони ще довго перемовлялися. Він бачив її, Ольга сиділа перед дзеркалом, розчісувала на ніч волосся, чистила нігті. Прокіп Гордійович чомусь пригадав, як в дні їхньої молодості вона дратувала його дзеркалом. Вона аіддавала йому по кілька годин на добу. Ольга дивилася на світ байдужими очима, живі вогники спалахували в її очах лише тоді, коли бачила в дзеркалі себе.
Так само неквапливо Ольга роздягалася, її вже не було видко. Але він бачив, як на спинку стільця перед дзеркалом м'яко впала квітчаста сукня, далі — голуба шовкова сорочка, за сорочкою — пояс з блискучими пряжечками, тонкі, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсім, як у кіно.
Клацнув вмикач. Темрява проковтнула світлу пляму в його кімнаті.
— Ти не спиш? — наївно покликала вона. Але в тій наївності бриніли фальшиві нотки. — Ходи сюди, ще поговоримо.
— Нехай завтра.
— Може, ти боїшся мене? — засміялася нещиро. — Засвітити тобі світло?
Холод мовчав.
В ненадійній темряві боровся з бентежністю, яка охопила його, перевертався з боку на бік.
— Боюся, — признався. — Звичайно, не цієї ночі, а наступного дня.
— Ти занадто правдива істота, — мовила Ольга з зітханням. — Не вмієш навіть полестити жіночому самолюбству. Не вірю, щоб ти всі ці роки прожив, не спізнавши темряви чужих кімнат.
«Істота» лежала, підібгавши подушку, посміхалася в темінь.
— Я б образився, якби повірила. Так само, як ти, коли б я спробував сумніватися щодо тебе. Розкажи мені, як ти жила. Про свого чоловіка. Я ж так і не знаю його, — спробував перевести розмову з манівців на битий шлях.
— Нічого про нього розповідати. Був черевик, та стоптався. За рік втретє понизили в посаді. А ночі… Він їх боїться, як лис рушниці. В нього, коли я гашу світло, починає боліти серце або шлунок.
Такого цинізму Холод не сподівався навіть від Ольги. Цими словами вона геть розірвала шалінку, крізь котру дивився на неї допіру. Йому стало шкода Ольги і образливо за неї. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода людей, крізь чиї душі вона пройшла.
— Я думала, тримається на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Міцно вріс в те життя. Колишнє. Пристосувався до нього, чи що, — казала вона далі. — А до нового не зумів. Він і зараз не вірить. Ти знаєш, я сама… Здавалось, те все навічно. Адже ж скільки стояло…
— Рим стояв тисячу літ і впав, — мовив, хоч думав про інше. — Ну, спати.
Прокіп Гордійович почував, що йому страшенно кортить закурити, але він забув цигарки в кабінеті на столі, а йти по них не хотілося. Ще довго не спав. Несамохіть, помимо своєї волі, ловив шарудіння за стіною, часте зітхання, але мовчав, не обзивався.
