Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Тiльки от одне, каже вона собi, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довiку?) розглядаючи в дзеркалi — мутному, в плiсняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталi!) — своє грубо вiдретушоване близькою старiстю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тiльки одне. Нас не вчили, цiла наша лiтература з її культом трагiчної любовi — Iванко й Марiчка, Лукаш i Мавка, мої студенти були в захватi й заявили, що "Лiсова пiсня" лiпша за Шекспi-рову "Midsummer NightаDream", еге ж, — якось забула нас попередити, що в дiйсностi трагедiї виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якiй формi, є насамперед дiло брудне. А там, де нема краси, — яка ж там iстина?
Обидно, блiн. Обидно. Пiти на ганок перекурити все це дiло?…
Вiдкриття: ось так сприймають свiт фригiднi жiн-ки! Був час — в останнiх днях спiвжиття i зараз по роз-ривi, — коли, забачивши по телевiзору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокiйно, як зоолог на злягання ящiрок (а iнтересно, як злягаються ящiрки?): двоє напiвголих людей на лiжку, мужчина кладе жiнцi руку на стегно, посуває вище, вона повертається до нього, розхиляючи зiгнутi в колiнах ноги, обхоплює його за шию, обоє, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцiлунку… Слава Богу, перемiна кадру.
Ляпнула була з маху, так би мовити, довiрчо подiлилась цiкавим спостереженням: "Знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла". То був третiй чи четвертий день по його приїздi — в пенсiльванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити, коштом керованого ним факультету, всiх поетiв i художникiв свiту нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучi хатнього пекла (щоразу, телефонуючи їй до Кембрiджа, сповiщав — голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набiк голiвка, ку-ку: "А я сьогоднi познайомився з гарненькою росiяночкою", "А тут одна муриночка мною цiкавиться", — хто б ним, бiдашечкою, цiкавився, вайлуватим сорокалiтнiм школярем-вiдмiнником, по-качиному розкарякуватим в ходi, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з нiздрiв волосками й рiденьким пушком на лисiючому тiм’ячку, — i знову збивався на домашнє, iз дитячих зобиджених iнтонацiй: сьогоднi перемив увесь посуд, на працю через те спiзнився, а вона тiльки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, — спорскаючи на верескливо-iстеричнi: коли, вичерпавши всi можливi розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої безвиходi, питала в нього навпростець — Марк, ну якщо все так безнадiйно, то чого ж ви не розходитеся? — "Because the fucking bitch couldn’t survive!" — ага, утримувати дiм, платити mortgage, insurance i всi iншi рахунки, гаразд, що ми в Українi позбавленi цих проблем, нам простiше — спакував валiзку, грюкнув дверима, i гуд бай, май лав: злиднi це свобода це свобода), — Марк виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну, — скажи, чувак, спасибi й на тому, beggars can’t be choosers, — вона ж приїхала в те обезлюднiле унiверситетське мiстечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембрiдж — i, щойно залишила, — мов рухнула протаранена стiна, все посипалося з устiйнених мiсць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилiзла з таксi, — розiрвався босо-нiжок — волочачи ногу, пiдiйшла до стойки з квитком, i з’ясувалося: всi рейси "United" затримано, у Вашiнгтонi, де мала пересiдати на калiкуватого пенсiль-ванського "кукурузника", лютувала гроза, — заметалася вiд одного службовця до другого, всi знай вистрiлю-вали хлопавками пустих усмiшок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогоднi на вечiр до Марка, завтра вранцi вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннедi, зустрiчати генiального українського художника, що не знає ж (iдiот!) нi слова по-англiй-ському, так класно було пiдiгнано сценарiй, i от на тобi! — мiняла квиток на iнший рейс, сорок хвилин упрiвала в салонi пiд булькiт музики в навушниках (щоп’ять хвилин перебиваний бадьорими обiцянками злетiти, тiль-ки-но дiстануть дозвiл), у Вашiнгтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотiли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали вiзочки, скреготали колiщата, заходилось ревом, на всьому протязi коридорного скле-пiння, невидиме немовля, i вона й собi гналася за iнши-ми, з поверха на поверх, петляючи, як увi снi чи в хоррор-фiльмi, вiд гейту до гейту, i, добiгши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професiйно погiдного клерка за стойкою: "Your plane has just left, ma’am" — а наступний же коли? — а наступний завт-ра опiвднi — бликнув зубами: "Have a good night!" — матюкнулась, пiрвалась дзвонити Марковi, всi теле-фоннi "бути" були переповненi, автомат з’їв монету, коло стойок "United" бiснувався, качаючи права (от де рiзниця мiж нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов’яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межi епiлептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в "United"ськiй формi: "You’re a jerk, you hear me, man? You go and bring me your boss right now, you hear? Right now!"— той, з бiло вибалушеними очима, видирався, цвiкав слиною: "You just don’t call me names!" — i, фокусницьким, чи то офiцiантським, елегантним жестом вихопивши з кише-нi рацiю, кликав, замiсть запотребованого боса, полi-цiю, ну, таке й у Совдепiї б сталося, — Розi заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав — в аеропорт, їй назуст-рiч, — за шкляними дверима, в жовтяво пiдсвiченiй тьмi, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвейєрiв — забрати валiзки, ясно вже, що ночувати доведеться в Вашiнгтонi, маленький носильник з ямкуватим, мов з iншого обличчя перенесеним носом, iно глипнувши на її квитанцiї, радiсно сповiстив, що вони встигли перекинути багаж iз бостонського рейсу на дiдьчого кукурузника — дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але — встигли, Богу дякувати, don’t worry, ma’am, — стояв, розпромiнений своїм звершенням, i чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж вiдправили, а мене нi? I стою я в аеропорту Dulles, у городi Вашiнгтонi, на пiвнiчноамериканському континентi, на планетi Земля, через праве плече дамська сумочка, в лiвiй руцi течка з комп’ютером, анi зубної щiтки, нi пари бiлизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловiк, задля якого я все це затiяла, i ось це й є — єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши двi цигарки, перештампувала квиток — на Кеннедi: хай уже, раз таке дiло, Марк завтра зустрiчає там нас обох — нарiз-но, якось уже здибаємось; потелефонувала вашiнгтон-ським знайомим, що вiддавна кликали її в гостi, хоч, мабуть-таки, не опiвночi, — драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати нiде, — от уже справдi, дослiвно; iз записаною на клаптику паперу адресою — it’s fifteen minutes drive, we’re waiting for you, уфф, спасибi, не без добрих людей свiт, — вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку розумово вiдсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердiй, розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, — смiливо рушивши в нiч, десь акурат на п’ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до неї голову в тьмi автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, — i спитав, чи знає вона дорогу, — перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi? — голизна порожнiх замiських автострад, нiч без вогника обабiч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? — ще за чверть години в’їхали в мiстечко, погналися виметеними мiсячними вуличками — в один бiк, вiдтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америцi? — кричала вона з заднього сидiння, наче глухому, — п’ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно тримаючи голову, — i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з-пiд сидiння зiм’яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самолiт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмiє читати, — як, ви сказали, зветься вулиця? — перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в змозi вимовити "Руперт стрiт", а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, "куд ю кол дере?" — що-що? ага, could you call there, цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспiль, мої друзi там оце, либонь, навiснiють, подзвонила й пропала! — добре, давайте сюди трубку, — раз, i вдруге, i втретє, спершу не було зв’язку, потiм знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанiї таксi, давав пакистанцевi, котрий все не виходив iз своєї атараксiї, якiсь багатоповерховi iнст-рукцiї, й знову починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби водiй вiддав усi свої реакцiї машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? — чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично — до нудоти, чоловiковi вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй забандюрилось невiдь-куди пертися серед ночi, — їй було нiяково, хотiлося все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!) дзвiнком "дере" Рон зарепетував у трубку: де ви є? стiйте на мiсцi, just don’t move, man, okey? — по п’яти хвилинах з-за рогу вилетiло бiле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легенi заповнив вогкий запах лiтньої ночi, а автосалон — Ронiв розлючений клекiт (it’s fifteen minutes drive, man, you just don’t know your business!) — i, вилазячи на свободу, похитуючись на пiдборах (лiвий босонiжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона вiдчула мокротний пробульк у трусиках: почалося мiсячне. Абзац. I забракло вже жалю до пакистанця — грошей вiн, з переляку, не взяв, анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день… Так i заснула в домi у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото — вже посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини — стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! — був мимовiльний укол неприязнi — а вiн, ич який, розiгнався живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, i пояснень нiяких не належалося, за спиною, послушним пiнгвiном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, — як усе глупо й не до ладу, зiжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба вiдпочити, вiдiспатися, та й за ним же тяжка дорога, потiм розберуся, потiм, — а "потiм", уже на мiсцi, уже сам-на-сам, на напiврозпакованих валiзках, i з’явилася — вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих iнстинктiв, — ота думка, котру з мiсця йому простосердо й видала, принесла й поклала до нiг, як пес закинуту палицю, — знаєш, менi здається, ти вiдкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, — на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, мов щось iнше на мить прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, — був пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра таємничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в її глибину, перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська хатка, який цiка-вий шпиль! — все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку — що Бог помiг менi до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi, розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiга собi iсторiйка! одне лиш, на майбутнє — знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi самому, але ти його, якимось чином, притягав, — але нiчого пояснити не вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя — роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди!
