Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Ясна річ, нашу подорож у район Кансай [21] Місао вважала не весільною, а скоріше своєрідною прощальною церемонією. Протягом того часу наші стосунки були якнайкращими: жодного разу не доходило до сварки, рахунки я оплачував з переданих мені заздалегідь грошей, про розлучення ніхто з нас не згадував, словом, ми грали роль молодят, які після повернення до Токіо розпочнуть щасливе сімейне життя, навіть покоївки й коридорні в цьому не сумнівалися. Місао мала тоді трохи засмучений вигляд — мабуть, шкодувала, що кінчається остання церемонія. Ще перед від'їздом, непомітно для неї, я поскладав свої особисті речі, прихопив грошей (з ними ніде не пропадеш), — я й раніше заглядав у ощадну книжку Місао, а тепер цілком її обчистив, а тому не мав ніякої охоти повертатися до Токіо. Я навіть подумав, що цими грішми залишу після себе, так би мовити, незабутній спогад.

Прогулявшись по Кіото й Нара, ми прибули в Кобе. Назавтра планувався від'їзд експресом до Токіо, вже й квитки було куплено. Вечеряли ми в готельному ресторані, де за сусідніми столиками сиділи самі іноземці. За час подорожі Місао трохи змарніла, і рум'яна ховали під собою блідість її щік. Вона здавалася мені тоді такою вродливою! Мабуть, тому, що я думав: „Цього вечора я бачу її востаннє”. „Ти така гарна!” — признався я їй. Пам'ятаю, я так казав багатьом жінкам, та цього разу справді щиро. Нема нічого прикрішого за розлучення, і я навіть завагався: а може, все-таки повернутися до Токіо завтрашнім експресом разом з Місао? Її обличчя світилося приязною усмішкою, однак була в ній якась журба. „Мені здається, наче ти чимось засмучена” ,— поглузував я. „Пробачте,— відповіла вона й почала розповідати: — Спочатку мені чомусь здалося, ніби я не була раніше в цьому готелі, та потім згадала, що колись ночувала тут з чоловіком” . Почувши ці слова, я заспокоївся, бо мене мучила думка: може, вона засмутилася тому, що передчуває наближення розлуки? Невже мене мучила така думка? Хіба не краще було б, якби вона таки про все здогадалася? Нехай би вже це розставання було врочистим, як вона того хотіла. Тільки от я не мав бажання випускати з рук головну роль. „Зупинялися під час весільної подорожі?» — спитав я без тіні ревнощів. Вона зашарілася, а потім докладно розповіла, як приїжджала колись давно в Кобе з чоловіком. Слухаючи її, я відчував, що вона й зараз його любить. Хоч би як я їй подобався, та бачить вона не мене, а його. Тим часом і вона, певно, все зрозуміла. З мертвим я не міг змагатися, а тому мусив зійти зі сцени. Тієї ночі Місао була самою пристрастю,— здавалось, вона боролася з духом покійного чоловіка. Наступного ранку я вирішив залишити готель якомога швидше, пославшись на те, що хочу дещо купити на згадку. Квитки в нас були окремі, і я сказав Місао: „По дорозі до вокзалу куплю собі сувенірів” .— „Тільки не забаріться!” — попросила вона. Цікаво, чи вірила тоді Місао, що я прийду? Я пообіцяв не запізнитися, та, взявши валізу, добрався на таксі до пристані й гуляв там по бетонованій набережні доти, поки не від'їхав потяг, а тоді подався на вокзал. Я був певен, що Місао не пропустить потягу. І справді на вокзалі в Кобе її не було.

Розлука завжди прикра, і коли надходить ця хвилина, то навіть такому, як я,— а на мою думку, жінки створені для того, щоб з ними розлучатися,— щось шкребе на серці. І все це, мабуть, через те, що десь у глибині душі я прагну, щоб розлука не завдала жінці глибокої рани. Однак я ненавиджу й сентиментальність: розійтися з жінкою — це все одно, що опустити завісу в театрі; хоч би там що, а це треба зробити і то, згідно з законами драматургії, так, щоб у жінки не залишилося неприємного враження. Після мого зникнення вона, мабуть, помітить, що на її банковому рахунку грошей поменшало, але це не повинно потьмарити спогадів про мене. Треба зупинитися на такій сумі, щоб жінка подумала: „Видно, бідолаха не мав іншої ради. І чого це він не взяв більше?” Її материнський інстинкт можна полоскотати ось якими словами: „Погано, що я позичив у тебе трохи грошей, та, сподіваюся, мені скоро поталанить і я віддячу тобі стократ”. Але все це лише припущення, бо звідки мені знати, що жінки думають про мене після розлучення чи то пак моєї втечі? Я ж з ними вдруге не зустрічаюся, та й навряд чи вони сподіваються, що я відплачу їм сторицею; однак якби я й повернувся до Місао з виразом вини на обличчі, то вона не виштовхнула б мене за двері, а якщо б навіть сердилася, то не довго і незабаром уже всміхалася б. Словом, у своїх стосунках з жінками я домагаюся такого ідеалу: одного дня зникаю, не з'являюся добу, дві, аж поки наше розставання нарешті не стане незаперечним фактом, але намагаюся робити це так, щоб у їхніх душах залишилася надія разом з найдорожчою часткою спогадів. Може, це зухвало, але я ніколи не повертався назад — ні до Місао, ні до Кадзуко, ні до Савако, ні до кого, коротше кажучи, я ніколи не повертався в минуле, мене цікавить лише майбутнє, цікавлять тільки ті жінки, з якими ще познайомлюся. А якщо говорити про винятки, то можу назвати лише один. Лише одну жінку я прагнув побачити ще раз, і вона таки з'явилася, наче привид, але я все-таки вивернувся й утік.

Чи то священик мені малому розповідав, чи то я, підрісши, в книжці вичитав, що в пеклі ростуть дерева з мечовидним листям. Коли грішники, переслідувані чудовиськами, забігають у той ліс, з вершин дерев до них озиваються ошатно вдягнені красуні: „Ходіть сюди! Нам доля веліла покохати вас!” Грішники, зваблені ними, дряпаються вгору, натикаючись на гостре, як меч, листя, та коли досягають вершини, то красуні раптом опиняються під деревом, і тоді бідолахам доводиться, ранячи тіло, спускатися вниз. І начебто так триває десятки тисяч років. Того вечора ця давно забута розповідь ураз спливла мені в пам'яті. „Що сталося? Чому так пізно?.. — озвалася напівсонна Токіко, але я не відповів.— Обніміть мене…” — попрохала вона, та я грубо відштовхнув її. Я прислухався до спокійного дихання Токіко, а в моїй уяві, наче привид, з'явився її образ і разом з тим згадалася легенда про красунь у пеклі, на вершинах дерев з мечовидним листям. І чого все це мені згадалося? Може, тому, що я думав: коли вже мені судилися муки пекельні, то я згоден, що б гостре, як меч, листя шматувало моє тіло, аби лиш я бачив кохану жінку і чув її голос. Десь тиждень тому у світлі електричної лампочки на ґанку я на мить побачив її силует, схожий на привид, але та мить здалася мені вічністю. Я навіть подумав, що за неї варто заплатити пекельними муками. Однак мить пройшла, і я дременув. Показатися їй на очі — такої ганьби я б не пережив. От які страшні випадки трапляються у житті!

Ті дерева з мечовидним листям у пекельному лісі, певно, мають якийсь зв’язок із спогадами мого дитинства, коли я з матір'ю знайшов притулок при храмі, а поряд жила гарненька дівчинка на рік чи два старша за мене. Я часто грався з нею в маму й тата, у квача, в крем’яхи і бігав наввипередки. Дай боже пам'ять, як же її звали? Для мене вона була просто Аа-тян. Повнощока, ясноока, спокійна дівчинка. На просторому дворі храму росло чимало дерев, та виділялася з-поміж них густолиста павлонія під келіями. Була вже пізня осінь, бо, пам'ятаю, частина листя облетіла. Я сказав Аа-тян: „Давай поліземо удвох на це дерево”. Не наказував, а лише переконував, що з його вершини далеко видно. Аа-тян відповіла, що боїться. „Тоді я перший полізу”, — промовив я. Звиклий лазити по деревах, я швидко — з гілки на гілку— добрався майже до самої вершини і звідти подивився вниз на Аа-тян. Вона приклала долоню до чола, щоб захистити очі від сонця, і гукнула: „Зараз же мені спускайся вниз!” — „Краще ти дряпайся сюди!” — відповів я, махаючи ногами й поглядаючи на її звернуте догори безпорадне обличчя. Нарешті Аа-тян зважилась і вчепилася руками й ногами за стовбур, але крізь листя її не було видно. Я чека-чекав, а тоді розхвилювався. „Аа-тян!” — закричав я, та голосу вона не подавала. „Може, мені тільки здалося, що вона полізла на дерево, а насправді пішла кудись інде?” — подумав я. Від надмірного переживання мені перехопило подих, і я швидко поповз униз. Незабаром під собою я побачив, що розчервоніла Аа-тян прилипла до дерева, але ніяк не може видертися нагору. „Аа-тян!” — вигукнув я, та в наступну мить мої ноги ковзнули, а руки випустили гілку, і я каменем полетів на землю.