Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Автобус прибув із запізненням, і водій довго не чекав, повів машину вздовж пристані, попід скелями, вискочив на трасу — засвітилося, проти очей, море, і Кості видалося, що це вперше і востаннє, цією дорогою; а потім полетіли птахи, низько, над ледь видимим мереживом білого прибою, до скель; летіли, німо ворушили дзьобами, кресаючи пилюку крильми, прориваючи серпанок теплими клубками. Ранок бгався синню прохолоди. Автобус шипів шинами по гравію, вискочив на головну трасу і поїхав уздовж моря, що сипало на берег маленькі блискітки хвиль — море не наздоганяло само себе — і рівно текли зеленіючі рядки виноградників. Люди в салоні ожили: хто діставав запітнілі пляшки пива, лимонаду, хто жував бутерброди — запах свіжих огірків, м'яса приємно лоскотав ніздрі; коли це обридло, перезнайомилися, поговорили, і, встигнувши обриднути одне одному, знову намагалися зосередитися на пейзажах, безтурботно і порожньо прошмигуючи очима по обличчях і спинах сусідів.
Навпроти Кості і Надії — дівчина, з блідим чолом, напрочуд гарна, мовчазна; автобус потрапляв у розлогі гірські тіні — гори збільшувались з кожним кілометром, — вискакував на залите оловом сонця рівниння, і в салоні западала темрява, а то бурунами ходило світло — від того обличчя дівчини, що навпроти, обмивалося кількома кольорами; до білого, високого чола черв'яком прилипло волосся, а вуста оголювали дві перлини зубів. Протяг інколи ворушив чорний, жирний локон, і Костя нарешті примусив себе не дивитися. Потім його стало непокоїти: що? — він і сам не знав. Надія рівно дихала: груди під білою бавовняною кофтою піднімалися, і крізь білу тканину пробивалися брунатні соски. Сонце світило їй в скроню. Сонце ущерблювалося — простір між ним і землею порудів, але люди розмовляли, пригощали одне одного пивом, повторювали старі анекдоти, сміялися; запала темрява. Було десь до обіду. Жінки заверещали, автобус дав гальма, Костя почув дихання дівчини над вухом, і йому зробилося моторошно: він пригадав, як у дитинстві синьо лежав сніг, і як він гепав маленьким рожевим кулачком у двері та вікна і ніхто не відчиняв; подих лущав над самим вухом, рука мимоволі торкнулася, увійшла у повне коліно, і тут Костя Клюнов зрозумів, що зараз повториться приступ, а ще: треба йти звідси. В потемках проревли винищувачі. Знявся лемент.
— О, ці літають, але у них є прибори. Я знаю, — обізвався чийсь голос.
Потім з'явився маленький, мініатюрний, рудий місяць. Автобус повільно сунув у сутінках.
— Вийдемо.
— Ні.
— Тоді я подався сам.
— Як знаєш.
Він пішов по узбіччю, коліном вигнутої дороги — напочатку між скелями, далі через виноградники, доки вийшов на пустирище, — щітками колючок, залисинами виринали чагарі; небо світлішало, кліпав маленький, іграшковий місяць; сонце серпом кресало в половині неба. Як і треба. Коли просвітліло знову — зі сходу накочувалася, надуваючись, важка чорна хмара; місяць прозоро плив небом. Десь далеко, в стороні, виднілося місто, в яке він мав приїхати.
З пагорба Костя глянув на випуклий, як чоло, брудно-жовтий бугор селища, квадрати зеленіючих городів, гори, що виступами, сходами, піднімалися вище і вище; в голові гуло, поколювало в тім'я, біль міцнішав — роздер маківку і заклав вуха. Пустився дощ. Упав глухою стіною, без вітру, потушив звуки — тільки жеботіння води у виярках. На сході від дороги, од гірського кряжу, з'явилася чорна цятка. Червона курява піднялася над містечком, зависла, і по миті осіла. Чорна цятка зі сходу збільшувалась. Костя заспішив, у скронях ритмічно загуло, і, здавалося, він почув голос. Зі сходу росла, невпинно, чорна пляма. Червона курява піднялася над містечком, з тієї сторони, де ще не лив дощ — і люди комахами заметушилися на подвір'ях, і з кожним кроком Клюнов розрізняв їх все більше.
Чорна річка, підкидаючи каміння м'ячами, загурчала, ударилась об стару дамбу, повітря загуло, блискавка україла небо; чорні вируни фонтаном хлюпнули догори, вибухом тріснула луна в горах — вся живність у селищі підняла ґвалт. Люди здивовано, стривожено переглянулись. Дамба луснула подібно парусині, і потік, підкидаючи каміння, вдарив перші будинки, жовтим язиком злизав кілька виноградників, ляснув у повітря «ух-уху-ух», і за годину, на диво, рівно пробіг кількома вулицями, червоно-жовтою сукроватицею упав у море. Дощ ударив туго дахами червоної черепиці і мірно, безсило подріботів над селищем, над розірваною дамбою, і коли Костя ступив на мокрі вулиці — дощ уже коли-не-коли зрихлював воду у калюжах. Люди, на диво спокійні, а може, вже заспокоїлись, прибирали на обійстях.
За годину Костя Клюнов сидів у себе в кімнаті, чавив руками виноград — великі, соковиті, сині грона, сік збігав додолу, а на порозі лежала купа вичавків. Він чавив виноград, бачив, як пальці обтікав сік, він обтирав їх об білі аркуші паперу, діставав велике, схоже на людську долоню гроно — і стискав кулак. Сонце мружилося дощем. Місяць зник. Море вуркало — обіцяло добру погоду.
Десь під вечір у двері зашкреблося. Він підняв, опустив голову. Підняв. Зайшов адміністратор. Завертів круглою, наче випеченою головою, трохи поклонився.
— Чули?
— Що?
— Прорвало дамбу, вода пішла з озера. Знесло кілька чоловік. Гірське озеро прорвало, пішла вода, прорвало-таки, казали добрі люди, що треба його засипати, а воно бачите як… Да-а-а, ото, один насмерть. Але добре, що то бездомний циган з собакою, а той… Самі розумієте… і шкода, але не так за серце бере. Да-а-а…
— Так… Вип'єте що-небудь.
Рудий присмерк набігав за вікнами. Адміністратор пив горілку, ставив склянку поперед себе. Тополиний пух летів повітрям. Прийшла Надія. Десь за опівніч. Привела дівчинку, за спиною дівчинку не було видно, тільки по обдертих рожевих колінах Костя здогадався, що десь її бачив. Гірка слина підступила до горла; адміністратор куняв, у кімнаті тхнуло перегаром, вода лилася у ванній; зелені очі молоденької дівчинки, з чистою, прозорою райдужкою бовтнулися у мороці — спалахнуло електричне світло, пужнуло тарганів, — дівчинка сиділа, зібгавши коротку спідницю, за вікнами шелестіло листя, тиша влягалася кварталами, і протяги нишпорили із діри в діру. Дівчинка взяла до рук аркуш паперу, списаний довгими рядками, перекреслений горизонтальними лініями, поклала, взяла інший і прочитала вголос:
— Той чоловік у кав'ярні сказав, що я гарна. Пам'ятаєш, бармен із впалими, неголеними щоками, й очима актора; він займав мої ноги, і від того стало приємно, а ця дівчинка дивилася і чомусь плакала. Він зробив мені боляче, в анус, але потім було приємно, ми лежали на піску і дивилися на небо. Потім пішов дощ.
— Ми… — сказав адміністратор, підвів голову й опустив. Дівчинка сиділа, підібравши спідничку: попелясте волосся, широкий розріз зеленого ока.
— Власне, втомився за ці роки. А роки, як навмисне, злиплися ракушками, і не встигнеш повернути голову, а дні течуть, як пісок між пальцями; повернеш голову і час змінився, і люди, приходить наступний рік, а потім другий, третій. Хочеш сказати, що ти любив їх, а вони мовчать, і ти знаєш, що вони мовчатимуть, бо не чують. І не те, щоб не чули, а мертві. Тільки ти живий серед великої землі, а другі — хто в Німеччині, хто в Парижі, хто на Чукотці. І ти тільки тут. Роки липнуть один до одного — сили немає. Тільки коли прийде час, то ти подивишся на це згори, наче крізь сон, і підеш спати. Буде все, світ поміняється, з'явиться все, але ти тоді будеш втомлений. Наче сліпий. Світ підморгне підсліпкуватим оком. І уві сні ти поведеш ескадрони.
