Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр (читаемые книги читать txt) 📗
Піднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими ішли таким самим коридором, застеленим лінолеумом, тільки замість табличок з назвами кабінетів, тут на дверях були номери: 2,4,6,8 і далі згідно ряду парних чисел. Відповідно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кінці коридора. І ще фікусів по кутках не стояло.
У фашистських застінках Микола Музичук лежить поранений, зв'язаний і кинутий у підземелля, без їжі й води декілька днів. Коли його, вже майже непритомного, чиїсь руки таки звільняють від кайданів і приводять до тями, він спершу думає, що це прийшли його розстрілювати. Тим більше, що все відбувається на світанку, ще лише ледь сіріє. Аж ні, насправді це партизани, несподівано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в підземеллі якого й утримували їхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попід руки виводять на волю його бойові побратими. Налякані фашисти втекли з містечка, тим більше, що зі сходу вже потужно наступає Червона Армія, і не за горами той день, коли ненависних загарбників назавжди проженуть з міст і сіл Ровенщини — а сталося це, як всі ми добре пам'ятаємо… ну, коли це сталося? хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…
Перед самими дверима палати номер 22 хтось із супроводжувачів — чи то Самчук, чи Микола Іванович, — притримав Шлойму за плече.
«Тут нада підождать. Бо старша женщина може буть в безпам'ятстві, або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович — не нада їй ні в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самі понімаєте, може розстроїться пісатєльніца, серце знову схватить…»
Самчук, тихенько відхиливши двері у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потім і зовсім дивно нечутно прослизнув своїм великим тілом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились іззовні. Шлойма поторкав пальцями зашиту і й заліплену пластирем брову.
Після визволення Ровенщини від німецько-фашистських загарбників і остаточного встановлення Радянської влади Микола Музичук повертається в рідні Ремчиці й береться за відбудову рідного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, і возз'єднана родина втішається своєю возз'єднаністю. Повертаються з війни спершу поранені, а потім просто демобілізовані червоноармійці. Багато кого не дочекались жінки-удовиці й діти-сироти. Але час іде, і треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязі перешкоджають кляті сокирники-націоналісти й колишні поліцаї, які, зачаївшись у навколишніх лісах, залякують довірливих селян, забороняючи їм записуватись до колгоспу, й навіть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приїхала до села у золотому вересні 1939-го. Микола Музичук на чолі загону «яструбків», до якого записались усі демобілізовані воїни й декілька підлітків таки вступає в герць з оунівськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поєдинку Миколу смертельно ранять, і вже привезений товаришами додому, він встигає, відсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синові Василькові слова свого заповіту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очі затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.
До шкільних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультеті української філології педінституту вони вивчалися, і штудіювалися ретельно, навіть проходили окремим білетом на іспитах з укррадлітератури. Сам Шлойма на другому курсі писав курсову роботу з теми «Художні особливості зображення характерів поліських селян у романі-трилогії Степаниди Добромолець.» Саме звідтоді він так гарно й закарбував у собі перебіг подій всіх трьох романів. Молода, свіжа, тренована пам'ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всі ці коллізії та перипетії. Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.
Двері палати номер 22 рипнули і з-за них з'явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.
«Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима.»
Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка — чи й не фікус — похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно свого рослинного призначення. А далі, біля вікна, в глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів'я ліжка.
* * *
Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика…» — майнуло у Шлойми в голові. — «Але ж і бачив я її кілька разів у житті, і тільки з відстані. Й років звідтоді минуло щонайменше тридцять.» Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.
Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукачи очима, де б тут можна було присісти.
«Сідайте ось тут. Петро, дай стільця людині.» — промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й вийнявши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.
«Ось, тепер ми самі.» — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — «Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?»
«Дякую, нормально.» — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — «Погода… як зазвичай погода у вересні.»
«Ви їхали сюди автобусом, чи потягом?» — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.
«Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно.» — Шлойма підійшов ще на крок ближче й не питаючи дозволу легенько опустився на краєчок ліжка в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.
«Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль…» — в голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість. Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.
«Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.»
«У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…»
«Можна… як усяку іншу річ.» Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.
