Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги .TXT) 📗

— Ми всі в дитинстві шукали скарби, робили нички. Всі були трошки археологами.

Вона відправила до стелі красиве кілечко диму і раптом засміялася.

— Де ти купив таку дебільну краватку? — спитала вона скрізь сміх.

— У Єгипті.

— Жах!

— Чим тобі не подобається моя краватка?

— Чим мені не подобаються ті бридкі червоні верблюди на синьому тлі? Ти, чмока, у цій краватці нагадуєш мені цирковий фургончик з мультика.

— Дякую за добре слово. Фургончиком мене ще ніхто не називав.

— Викинь її. Я куплю тобі іншу.

— Ти вирішила зайнятися моїм гардеробом?

— Якщо більше нема кому…

— А ти завжди така… ініціативна?

— Так, чмока, завжди. Поки від вас, чоловіків, чогось дочекаєшся, буде пізно. Прівєт, клімакс! — Дворська помахала рукою, немов підступний клімакс причаївся десь між ліжком і телевізором.

— Судячи із сьогоднішніх акробатичних вправ, до клімаксу, Валю, тобі ще далеко.

— А тобі направду сподобалося?

— Сподобалося.

— Твоя дружина тобі такого не робить? — Дворська потягнулася до попільнички. Атласне покривало сповзло з її стегон.

— Вже ні.

— Бідний, бідний чмока. — Вона поклала недопалок на попільничку. Тепер старший консультант міг бачити всю розкіш її зрілого доглянутого тіла. — Доведется цьоці Валі зайнятися не тільки твоїм гардеробом.

— Я — «за»! — Мітелик пригорнув Валентину до себе і почав обціловувати її солоне від поту обличчя. Їхні руки і ноги переплелися знову, а потім — відразу після бурхливої кульмінації — Валерій Петрович на вологому і теплому ліфті з'їхав у сон.

Школа X

(сон Валерія Петровича, частина друга)

Він у довгому вузькому коридорі. Стіни викладені білими кахлями. Він звідкись знає, що цей коридор знаходиться у підземній частині школи X. Коридор освітлюють неонові лампи. Від їхнього світла тіла рабинь-вихованок здаються сіро-блакитними. Три рабині супроводжують володарку. Одна йде попереду, дві ззаду. Володарка одягнена у білу мантію з каптуром. На мантії вишито червоне колесо. На вихованках немає одягу. Тільки блискучі металеві нашийники і ланцюжки на стегнах. Червоні колеса намальовані на їхніх спинах. У тій рабині, що йде попереду процесії, Мітелик упізнає Діану. Її тіло відблискує, воно намащене чимось жирним.

Попереду — металеві двері. Важкі, як у сейфа. З перехрещеними ребрами міцності. Вони просто випромінюють неприступність. Діана зупиняється і притискається до стіни, пропусками володарку. Та відкриває двері електронною карткою. За дверима — печера. У протилежному від дверей кінці печери — вівтар. На ньому стоїть червона статуя восьмирукої Богині. Вона закріплена на кам'яній змії, що склалася в кільця. Очі змії горять червоним. Наче два маленькі лазерні ліхтарики.

Володарка ставить на вівтар кришталевий фіал з темно-червоною рідиною. Мітелик спочатку думає, що це кров, але потім бачить — рідина напівпрозора, немов гранатове вино. Володарка скидає мантію і вклякає перед вівтарем. Три вихованки школи X роблять так само.

Раптом Мітелик відчуває, що його бачать. Очі кам'яної змії дивляться просто на нього. Його охоплює паніка. Він намагається повернутися до коридору, але очі змії наказують залишитись і він не може зрушити з місця. Його тіло паралізоване. Він не може навіть змигнути. Але дихання не припиняється. Навіть стає легше дихати. Якась сила наповнює його легені чистим і свіжим повітрям. Він чує тихий жіночий голос:

«Хто відчинив тобі двері?»

Спочатку йому здається, що це голос володарки. Але питання повторюється:

«Хто відчинив тобі двері?»

Йому здається, що він шепоче, хоча насправді він не може шепотіти. Він каже, не кажучи:

«Діана».

Йому здається, що потрібне уточнення. Він каже:

«Та, що праворуч».

Він дивиться в очі змії. Але краєм ока помічає якісь зміни у групі жінок, що стоять на колінах перед вівтарем. Діана наче відповзає убік, до скельної стіни.

«Вона не жриця, — каже голос. — Тобі відчинила одна зі жриць».

Дихати Мітеликові стає важче.

«Не знаю», — якби він міг ворухнути губами, то вже б кричав.

«Хто?»

Повітря зупиняється в його легенях. Десь під серцем народжується тупий невблаганний біль. Він здогадується, що кам'яна змія допитує його, залишаючи без повітря. Але він не знає правильної відповіді. Він не знає, хто відчинив двері. Не може знати. Про школу X йому розповіла Діана. Але, можливо, він не зрозумів питання. Які двері? Двері у цю печеру відкрила володарка.

«Не ці»-

Йому перехоплює горло. Зараз біль стане нестерпним, пульсуючим, розриваючим. А потім — смерть. Очі змії горять і тиснуть, це вони — смерть.

«Індиго, Валя, Лола», — він називає всі імена. Біль розчавлює його. Страх душить його гірше за біль. Зараз він обмочить штани.

«Ні, ні».

«Руда дівчина, дівчина без імені…»

Дихання вертається. Легені знов наповнюються живильним повітрям. Очі змії відпускають його. Яке приємне відчуття. Всім тілом пробігають хвилі відновлення. Яке щастя. Щастя. Він житиме. Валерій Петрович повертається до дверей і просинається з придушеним криком.

— Що сталося? — Дворська підвелася, розбуджена цим криком: — Тобі зле? Ти хворий?

— Поганий сон, — він хрипів, видушуючи слова. З горла до рота перекотилося холодне й гірке згущення слизу. Він почав кашляти.

— Щось з тобою не те, чмока.

— Важкий був тиждень. Перепрацював.

— Вибач мені, чмока, — Дворська раптом сповнилася ніжності до шанувальника наукових «богів». — Ти хотів мене про щось запитати тоді, у школі?

— Хотів. — Мітелик відкашляв слиз. — Хотів тебе запитати: що знайшов великий археолог у кургані Відьмина Могила влітку дев'яносто другого?

— Там тоді копав не Борис, а мій колишній. Він тоді був головним.

— Вербенко?

— Так.

— А ким був Адамчук?

— Щось типу заступника мого колишнього. Я не знаю, тоді це не було важливим…

— Він тоді щось знайшов. Або вони разом щось знайшли. Ти знаєш, що саме?

— Мені, знаєш, не доповідали. Я була тоді двадцятирічною пацанкою. А вони — начальниками, старшими групи. А звідки тобі відомо, що вони там щось знайшли?

— Там були не лише начальники і пацанки.

— А… Ну так, звісно…

— Це великий секрет?

— Не знаю.

— Тоді які проблеми?

— Це не мій секрет.

— Криваві клятви мовчання?

— Ні, не криваві, — Дворська знов потягнулася до пачки з цигарками. — Але деякі речі не варто згадувати.

— Комусь від того буде шкода?

— Можливо.

— Але ти цим людям нічого не винна.

— Мабуть.

— Совість замучить?

— Йди ти!..

— То був скарб? Золото?

— Золота там було небагато, — Дворська зробила глибоку затяжку. — Там було кілька цікавих поховань. Цікавих скорше для науковців. Одне дуже давнє, жрецьке. Якоїсь доісторичної жриці. Дуже пошкоджене поховання, частково розграбоване, з розмитою поховальною камерою. І ще кілька пізніших, теж жіночих, в іншому кургані, поряд із тим. Мій колишній казав, що ті два кургани є видатними «місцями сили». І сільські відьми, які вміли цю силу відчувати, зробили там собі таємний сімейний некрополь. Їх тоді попи забороняли ховати на християнських цвинтарях. Вони були прокляті. А відьми знайшли місце сили і там ховали своїх. Кілька поколінь. Козацька доба.

— А в могилі тої жриці щось було?

— Щось було. Але небагато.

— Жриця була бідна?

— Ні, навпаки. Жриця була найвищого рангу. Але грабіжники там добре попаслися. Могилу пограбували за давніх часів. Ми вже підбирали ті крихти, яких вони не побачили. Там був зсув ґрунту. І частину прикрас із бічної камери було зміщено на півтора метра вбік, перемішано з глиною, камінням. Тому грабіжники не все знайшли. Дещо залишилося.