Імператор повені - Ешкилев Владимир (читать книги полностью txt) 📗

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун'ята тим часом зупинився біля мармурового постамент й сказав:

«Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово».

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

«Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, — ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація».

«Може затрималась?» — припустив учень авви Макарія.

«Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!» — виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чресел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам'ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай» [61], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василиск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір'ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

«Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір'ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…»

«А це хто?» — перервав Шун'яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

«Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

«…А що у тій скрині?» — учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

«Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus», — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

«Не ображайтеся, друже Петре», — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло і він сказав:

«Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у „Бестіарії“ нашого неперевершеного тератолога [62] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…»

«Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris [63], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…»

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, ґарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіппокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські і ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір'я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам'яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім'я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам'яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун'ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. В ній часто повторювалося ім'я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася анґіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого: «Обробка поеми сучасним стилем належить мені».

Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього саркофага. Він був порожнім.

«А тут, матнійцю, знаходиться мумія шипохвостої варґи», — повідомив Шун'ята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.

Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.

«І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?»

Прочанин заперечно похитав головою: