Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. (читать книги без сокращений txt) 📗
Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми жваво обговорювали подробиці майбутніх гастролів Blue Eyes у Львові. Кожен зв“язував з цією поїздкою щось своє. Меггі, як я підозрюю, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, всіх, крім Роберта. Мене цікавила можливість опинитися де завгодно, аби лишень поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що у нього саме затягнувася період чергового безробіття (під час вечері Роберт розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на одному місці роботі, бо його творча натура потребує постійних змін:» Так і кочую всі свої 34 роки, – з одного бенду до іншого, від однієї фірми, – до сусідньої, від попередньої коханки до наступної».) Маріо в цій ідеї теж явно щось цікавило, судячи із його неабиякого пожвавлення. Тільки от що саме? Хочеться вірити, що не лише архітектура «другого Відня» і «маленького Парижа» .
– Це буде кайфово, – тішився Маріо. – Ще ніколи не був так далеко на сході. А правда, що у вас інакший алфавіт?
– І ведмеді гуляють по вулицях неприв“язані. А люди все ще їдять руками сире м“ясо і дохнуть від радіації, – не стрималася я. Подібні питання дратують мене навіть у стані особливо сильного сексуального збудження. Точніше, саме тоді будь-які питання особливо сильно дратують. Тим більше дурнуваті. Ще гірше я почуваю себе тільки тоді, коли починають питати: «А правда, що українська мова, – це зовсім не те саме, що російська?»
Маріо нерозуміюче подивився на мене і про всяк випадок в черговий раз галантно посміхнувся. Попросити пояснення він, очевидно, не наважився, побоюючись, що Роберт знову робитиме йому зауваження тоном старшого брата. А, може, просто звик не перепитувати, якщо не зрозумів. А, може, він все розуміє, просто прикидається таким собі дурником, щоб не виходити із сценічного іміджу. Одним словом, незалежно від того, що саме було правдою, за цю усмішку я ладна була пробачити ще й не таке. Тому сутичка на політичну тему на цьому і вичерпалася, а ми перейшли до десерту.
– Я запрошую вас усіх до себе ще на чарку справжньої текіли, – оголосила Меггі після того, як кожен доїв своє морозиво. – Мого старого сьогодні немає, шепнула вона мені на вухо. Всі ми були вже добряче напідпитку. У мене це виявилося у переході думок із фази заспокоювальної самотерапії до фази активного навіювання. Я раптом згадала про всі свої підліткові комплекси, які мені вже вдалося подолати починаючи від сорому за відсутність бюстгалтера і маленькі груди до сорому за невігласа-хлопця, з яким я вже дійшла аж до поцілунків, далі до сорому за хлопця, з я ким далі поцілунків справа так і не дійшла, і закінчуючи неприємною згадкою про непоголені вчасно ноги і «небезпечний» період місячного циклу.
Перед поїздкою «на текілу» ми вирішили додати ще вина для хоробрості, і в мене почалася наступна фаза сп‘яніння. Від спогадів про комплекси, які мені вже вдалося подолати, я перейшла до тих, де мені ще жодного разу так і не вдалося переступити через себе, і почала переконувати себе цього разу не втрачати нагоди збагатити свою колекцію пристрастей марокканським її різновидом. Оскільки протягом вечері мені так і не вдалося зрозуміти, наскільки відповідає мені взаємністю хлопець із смаглявою шкірою і небезпечно-голубими очима, як не вдалося зрозуміти і того, чи відповідає він мені взаємністю взагалі, то існував певний ризик «обламатися», як назвав би це сам Маріо. Але «кайф» стану повного сп`яніння і є саме у наявності готовності до будь-якого ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого подолати задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від благородства.
Процес самопереконання плавно прямував до свого успішного завершення, і ми перебували вже у Мегі вдома, після третьої текіли, і розмова про Львів на деякий час принишкла. Меггі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені із світової літератури приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок південних націй, де, як відомо, із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж на холодній Півночі ще за фараонівських часів. І коли я зупинилася у своєму потоці свідомості, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б чимось подібним, Меггі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.
Якщо ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанах, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розпружтеся, і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися у кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, створеним ніби лише з метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, згвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Ото ж то, спробуйтеся задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони.
Вранці ні Меггі, ні Роберт, вже не кажучи про мене не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком знову був Маріо, який намагався з‘ясувати в мене особливості львівського клімату, аби завчасу запастися потрібним одягом. Пізніше Меггі розповіла мені, що Маріо з Робертом, – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора ненадровго посварилися. Точніше, Маріо посварився з Робертом і нікому не розповів, за що. Вони дуже швидко помирилися. Гуманітарну допомогу до Львова незабаром допакували і відправили. Про концерти на Україні ніхто більше не згадував.
Пристрасті по-італійськи. Енцо.
Пересування вздовж французького кордону або розширення географічного світогляду.
Все почалося незадовго до закінчення мого насиченого враженнями перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден Бадена, так і у музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі із цих полотен, щоправда, значно новіших, створених переважно нашими сучасниками, можна спостерігати навіть на стінах будинків місцевих мешканців і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, запам“ятавши собі, що Вольфганг Грімзе – це той, хто зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це висить на стіні у помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфганг Грумзе – це художник, який теж зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це теж висить на стіні у помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс – це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю “нової об“єктивності” у німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав Ратуші міста Гернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стіні помешкання родини Зальцбахкльоцентах, як і родини Кльоцбахзальцентах. Навіть якщо б члени цих родин скинулися і придбали одну картину на двох, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні.
Вже зовсім незбаром я мала ощасливити своїм приїздом зіскучилих рідних, і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляпорте, а, можливо, і зовсім навпаки. Адже «ніколи не знаєш, що з тобою станеться незабаром, як і того, що про тебе думають насправді. На все Воля Божа», – як казав наш сусід, герр Мюллер.
Так от, зовсім незадовго до від“їзду, мені до голови несподівано прийшла ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену економічною кризою батьківщину, і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями вузу. Повагавшись трохи, який саме із них обрати, я надала перевагу Фрайбургові перед Гайдельбергом, бо хоч у Гайдельбергу до мене вже побували брати Грімм, Е.Т.А.Гоффман і навіть Адельберт Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали і мешкали не лише Мартін Гайдеггер та Едмунд Гуссерель, а і Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Маріну Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей» народної пісні і танцю «Черемош» чи хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея, – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі.
