Сині двері зліва - Чех Артем (книги бесплатно читать без .txt) 📗

— Я щас тібє жопу с пальцем сравняю!

— Ніколай!

— Ніколай!

Наш головний герой почав повільно проштовхуватися, але під ногами побачив чиюсь голову.

— О господи! — викрикнув він. — Тут голова!

— Тут скрізь голови! — відповіли йому звідкись.

— Тут відірвана голова!

Він хотів ще щось додати, можливо, вставити якусь доречну метафору, але ззаду хтось піджав, перед очима в нашого головного героя замаячила чиясь нога, за нею — рука, він відчув різкий удар у потилицю, хтось наступив йому на спину, щось хруснуло, щось бабахнуло, знову звідусіль загасали петарди, салюти, пекарі з булочно-кондитерського комбінату — і знову салюти, салюти, м'ясисті нарости і всипані гречкою, немов попелом, голови.

— Страну до ручкі довєлі, - почувся шепіт, усе обірвалося, лишилися тільки — поліетиленові пакети, трохи крові, чиясь нога у валянку, обгортка від «снікерса»…

І все…

Невдалий діалог

— Допригався?

Наш головний герой зі скрипом відкрив очі. Скрипіли і зуби.

«Може, глисти», — подумав наш головний герой.

— Ніколай… — прохрипів він.

— У тебе щось із кранами?

Над нашим головним героєм стояла Рита Львівна. Наш головний герой лежав на пильному дивані в квартирі номер два. Хотілося пити. Води. Або краще ряжанки. Нестерпно! Але та нестерпність була химерною, адже ряжанки зараз ніхто нашому головному герою не підніс би — велика цаца! Тому довелося терпіти, а терпіння з нестерпністю, як відомо, опонують одне одному.

— Допригався? — знову почувся голос. Писклявий голос. Якщо наш головний герой нічого не плутав, то цей голос належав Римі, єдиній наймолодшій донечці Рити Львівни. Десь на кухні чулося бурмотіння Артура. Той набирав у чашку воду.

— Водички, — тихенько вякнув наш головний герой.

— Артур!!! — крикнула Рита Львівна. — Принеси йому водички.

— Уже несу… — І за мить його видовжена фігура з'явилася в полі зору нашого головного героя. Фігура протягувала чашку з водою.

— З-під крана? — скривився наш головний герой.

— Яка є, - зітхнув Артур і шморгнув червоним, немов вишневий компот, носом.

— А потім глисти…

— Пий мовчечки.

— Дякую.

П'ючи воду, він намагався розібратися з хронологією подій, а крім того, з'ясувати для себе, що йому снилося, а що дійсно відбулося. Але голова розколювалася, немов його рідна держава.

— Мер живий? — запитав він.

— Мер, швидше за все, мертвий, — задумливо відповіла Рита Львівна.

— Люди на вулицях скачуть?

— Це ти доскакався!

— Я? Ні, я про натовпи…

— Які натовпи?

— Ну, про початок березня п'ятдесят третього…

— Що ти верзеш?

— Нічого.

— Що ти мелеш?

— Нічого.

— Що ти варнякаєш?

— Нічого.

— Ти хочеш сказати, що ти мовчиш?

— Ні, боже збав! Не мовчу! В жодному разі! Ніяким чином… Просто… просто хотів упевнитися, що ніхто на вулицю не вискакував.

— Ти вискакував!

— Я?

— Ні, Юра!

— Який Юра?

— Господи, конюх, ти недоношений чи з Драбова?

— Ні, я з-під Носівки. Значить, привиділося. А як я тут? Чому я такий?

— Який?

— Ну…

— Безпорадний?

— Приблизно.

— Не пам'ятаєш?

— Зовсім.

— Аніскільки?

— Ані…

— Артур, розкажи йому, мені нервів не вистачає на цього ідіота.

Артур випрямив спину, хруснув кістками й розказав, що наш головний герой вийшов на вулицю, хотів було перебігти через дорогу, але послизнувся на крижинці й гепнувся, а тут ще й «жигульонок» не встиг загальмувати як слід, внаслідок чого лишилися сліди від ушкоджень на голові та спині.

— А Рима? Ти до мене заходила? — запитав він у явно знервованої Рими.

— Ну? — пискнула карлиця.

- І мера вбили?

— Ну, якщо вірити телебаченню. Хоча йому в наш час вірити… не знаю. Мабуть, убили. З таким не жартують.

— Рима! — зупинила Риму Рита Львівна. — Тобі тут чи вже вдома врізати?

— Вибачте, матусю.

— Отож!

— А куди я йшов? — запитав наш головний герой. Він згадав, як кудись ішов, але сама ціль уявлялася дуже туманно й розпливчасто. В магазин? Навряд чи. Присмак від кефіру не першої свіжості був присутнім досі. На вокзал? В аптеку? Просто так, прогулятися?

— На зустріч із сантехніком ти йшов. Не було тобі чого робити, як просто так прогулюватися.

— А петарди бахкали? Люди раділи?

— Та бахкали, бахкали твої петарди. Пораділи та й порозбрідалися. Велика справа — вбили якогось там мера.

Рита Львівна стояла спиною до нашого головного героя й вдивлялася у темне вікно.

— Але ж ви його не любили!

— Ну, не любили. Придурошний він був. Так і наступного любити не будемо. Тобі вже краще?

— Голова болить.

— Артур, дай йому аспірину.

Артур поплентався на кухню, де зашарудів склянками та пакетиками з фармацевтикою, а Рита Львівна, відірвавшись від темного, немов кров Петра Аристарховича Жирняго, вікна, кішкою — навіть більше — риссю — стрибнула до дивана, на якому знемагав наш головний герой.

— Ну що, дружок… Рима, допоможи Артуру! — Рима покірно щезла. — Ну що, конюх мій славний, женитися захотів?

— А? — наш головний конюх, себто герой, не зовсім зрозумів такої агресивної ескапади.

— Питаю, захотів женитися? Квартирка приглянулася?

— Н-ні, я навіть не бачив її.

— Ну так, звичайно… дарованому коню… Хоча тобі з конями якраз у житті мати справу доводилось…

— Та що ви говорите, Рито Львівно! Я навіть і в намірах не мав.

— Не мав, кажеш?

— Господи, і ви туди ж! Одному пояснював, тепер вам.

— Кому пояснював?

— Н-нікому, — наш головний герой раптом зрозумів, що може закласти товариша. Яким би той не був, але позитивне начало в Артурі засаджено було хоч і глибоко, але міцно.

— Щось ти виляєш, наче глист на обідку. Значить так, не буду з тобою церемонитися, конюх. Нашо тобі та шльондра? Не перебивай. Я все розумію — личком вийшла, нічого не скажеш. Тільки на передок вона слабкувата, розумієш… гулять піде — не встигнеш під ковдру стрибнути.

— Та як ви можете! Та…

— Що таке? — уїдливо потурбувалася Рита Львівна.

— Ану йдіть з моєї квартири! — вибухнув наш головний герой і засоромився.

— З моєї! - І Рита Львівна своїми довгими руками схопила нашого головного героя за горло.

— П-пустіть, — прохрипів наш головний герой. — Пустіть, кажу, а то сам можу…

— Що ти можеш?

— Можу!

— Ну-ну?

І тут наш головний герой, сам того від себе не очікуючи, правою рукою, зігнутою в лікті та в кисті, з усієї сили вперіщив Риту Львівну по фізіономії.

— О-па! — сіла Рита Львівна на підлогу. — О-па, — повторила вона.

Якщо цього наш головний герой від себе не очікував, то того — тим більше, і це «того» несподівано вирвалося з нього другим ударом по вже підпухлій та розчервонілій фізіономії Рити Львівни.

— Ще? — запитав наш головний герой, нервово трясучи головою. — Можу ще!

Рита Львівна, очманівши від такої зухвалої зненацькості, навіть не намагалася піднятися. Міцно заплющивши очі, вона розмахувала кулаками, намагаючись поцілити у нашого головного героя, але той, немов ошпарений, вистрибнув із ліжка і в самих трусах заходився бігати, немов у ритуальному танці африканських аборигенів.

— Ах ти ж сучище! — кричала Рита Львівна.

В цю мить у кімнату зайшли Артур та Рима. Побачивши таку картину, вони на мить розгубилися, але переборовши свою розгубленість, кинулися на допомогу Риті Львівні. Піднявши й посадивши її на диван, вони стали вірними пажами по різні боки від свого царка.

— Ату! — закричала Рита Львівна й указала пальцем на потенційний об'єкт цькування, проте з місця ніхто не рушив. Чи Артур з Римою не знали, що таке «ату», чи наш головний герой виглядав надто беззахисним.

— Ату! — знову прокричала Рита Львівна. — А то поб'ю!

Після цих погроз вірні хорти зробили по два кроки у бік нашого головного героя, але той, ставши у бійцівську позу, відбив у них найменше бажання атакувати.