Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
«Шановний Михайле Івановичу, — починав після довгої незручної мовчанки заступник декана з питань студентської успішності. — Шановний пане Підобідку, Підобідко, — плутався він, від розгублення вагаючись, чи варто вживати форму кличного відмінка, коли йдеться про таку пікантну справу. — Так от, шановний батьку однієї з наших студенток, — брав себе в руки член університетської адміністрації — і переходив до суті справи. — Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну й нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Уже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти чи утримання власної сім'ї. Багато людей зараз опиняються викинутими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їхній стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів, щоб вижити. Але, шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї зі студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію».
Після цього знову запала тривала й незручна для обох співрозмовників мовчанка, після якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету заступника декана. Він густо почервонів, важко дихав, голосно гримнув важкими університетськими дверима. І в кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з'явилося бажання вступитися з дороги.
З'явилося, тобто не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до «коферрауму» великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до моменту перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.
Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік надворі 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок — не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить — не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худнула і дивилася на мене повними смутку і докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно повискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.
Можливо, я й не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно. Кому ж не хочеться робити вчинків, які створюють довкола тебе такий героїчний ореол? Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.
Отож, я тихцем виклала з валізи п'ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу — і залишилася цілком задоволеною розташуванням Баден-Бадена, всього за 10 км від не позначеного на шкільній карті Бернсбаха (про останнє розповідалося в тому-таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгенська віза в закордонному паспорті, турбувалася лише тим, як, точніше, яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями і на що вистачатиме моїх кишенькових трьохсот п’ятдесяти дойчмарок.
Уже аж перед самим від’їздом мені вдалося роздобути, а точніше, позичити в товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заґен зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-український-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляфорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановане в школі початкове знання іспанської може виявитися доречним.
Зрештою, — заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних, — світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Уже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.
Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене в невдячності, черствості і юнацькому егоїзмі. Небезпідставно, треба визнати. Але хто в моєму віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як неспокій і тривоги зболілого батьківського серця? На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як усім відомо, — річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об’єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.
Магічне слово «Баден-Баден»
Хто з нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних, не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча б під давно уявними руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, вихідцем із напівміфічного для середньостатистичного європейця західноукраїнського регіону? Хто не прагнув в'їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і захопленою публікою, чи хоча б перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі з блискучою шенгенською візою у паспорті? Мріяв кожен.
Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі і при слові Україна не лише сумно підтакували: «Я, Я, Тшернобиль», а й захоплено кивали б: «Б'ютіфул, Галичина»? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні, ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: «Уї, уї, Галіція» і, перейшовши на ламану іспанську, спробував поцікавитися, чому подорожній їде не в той бік. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме «Галіцію» має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, ризикуючи викликати обурення останнього, не перетнути кордон і на все життя залишитися в країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж ображений такою поведінкою мого знайомого, тому все закінчилося добре.
Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукає зануритися в теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Зі шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів Баден-Баден поставав у моїй уяві таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими мільйонерами. Хтось розповідав мені, що в одному з центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу гантелі середніх розмірів.
Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже в первозданному вигляді ще з римських часів терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби молодшаєш на десять років.
А знамените казино, в якому програвав солідні суми сам Федір Михайлович, а сам Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги. А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста. Цікаво, як все це виглядає насправді?
