Львівська пані - Сангал Юрко (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Страшно навіть припустити, якої могутньої влади могла сягнути Софія в суспільстві, і як це могло вплинути на його історію, якби була в неї можливість скінчити університет й «одягнути» свій надзвичайно проникливий розум у набутки цивілізації! Незважаючи на відсутність цього, у ній дивним чином заіснувала внутрішня шляхетність. І ця її шляхетність перш за все виявлялася у відчутті такту, що дозволяло їй майже завжди бути переможницею в делікатних ситуаціях, які вона була великою майстринею створювати і жертвою яких найчастіше ставали її сусіди й родичі. Але не варто Софію аж надто в цьому звинувачувати, бо іншого застосування своєму хробачкові (він сидить у мозку багатьох людей і постійно вимагає поживи, а не отримавши її, поїдає свого власника) вона просто не мала. Дуже мало людей її віку зберігають таку, як у неї, чіткість і ясність сприйняття світу, та й то завдяки духовно-інтелектуальному фахові, який дозволяє виробити такі стійкі підвалини цінностей, що на них можна твердо стояти й дивитися у вічі смерті, не боячись позбутися глузду. (Однак відомо: у глибокій старості сталося руйнування духовно-інтелектуальної фортеці навіть таких людей, як Лев Толстой, не кажучи вже про Ніцше й Арно, які здали свої плацдарми ще раніше). Але про більшість людей природа сама піклується, притуплюючи в літньому віці гостроту сприймання дійсності різними клімаксами, маразмами, впаданням у дитинство чи викидами політичних екскрементів (останнє захворювання найнебезпечніше, бо через нього у клінічну ситуацію потрапляє вже ціле суспільство…). На щастя, завжди є частка людей, здатних зберегти в собі душевну чистоту і завдяки цьому піднятися над життям та смертю, стати якнайближче до Творця! Проте обтяжена буднями душа Софії вже неспроможна піднятися вище за побутово-фізіологічні потреби й проблеми. Крім того, вона ніби пригвинчена і до незмінного замкненого простору своєї квартири та спільного балкона над внутрішнім подвір’ям середньовічної кам’яниці, де думці й справді годі розвернутися, і до незмінного способу свого існування й сприймання довкілля. Тож як не дивуватися силі її характеру, здатності зберігати в таких скрутних умовах ясність розуму?! Якоюсь мірою це можна пояснити переконанням Софії, що під час пильного чатування смерть не сміє приступити до неї… Складається враження, що саме своєю загостреною думкою вона дає відсіч тій, котра з косою, — аж іскри сиплються від перехресних ударів двох смертельних лез…
Кожен зможе спостерігати за цією таємною боротьбою двох істот — жінки і смерті, якщо йому випаде нагода побувати у Львові й на одній із його нічних вулиць зустріти стареньку, яка, сама із собою розмовляючи, пронизує зустрічного очима зі страшним знаком прірви й гидкої образи. Образи на всіх, і навіть на Бога, бо покарав її забуттям та вічним сновиганням, щоб не сказати — життям…
Настирливість духу цієї жінки в літах іноді хотілося б звести до нестерпної тупої впертості пересічної людини, котра протягом години гримає у двері з такою щоденною методичністю, що кінець кінцем відламує залізну клямку на них, і то лише щоб запитати: «Чи ти є?», за чим, звичайно, криється й просте бажання отримати щось смачненьке, але насамперед, насправді — величезна ірраціональна потреба утвердитися: «Я ще є!», «Бачиш? — Є!», «Чуєш? — Є!» А ти звичним жестом простягаєш заздалегідь припасеного цукерка, і лише згодом усвідомлюєш, що отримуєш від неї набагато більше — твоє єство відчуває незбагненно потужну силу позитивного заряду… І якщо дитина при отриманні цукерка тішить нас безпосереднім виразом почуттів, то стара, отримавши свої ласощі, стає дитиною, але дитиною зрілою, вісімдесятилітньою, яка виражає вже не наївну радість буття, а визрілу вдячність життю, Богу, який використав твою руку і дозволив бути свідком короткої миті людського щастя… І це її «Дай Боже, аби ви все життя давали!» звучить як істина, що надихає… І наскільки ти можеш пройнятися божественним, якщо їй щось даси, настільки ж наражаєш себе на переслідування злих сил, якщо скупість підмовить тебе не поділитися з нею… І тоді вельми нелегко доведеться твоєму ангелу-охоронцеві… І моли Бога, щоб ці чорні сили переслідували тебе лише твоїми ж чорними думками…
Якось одна сімдесятидвохлітня жінка, яка прогулювалася в інвалідному моторному візку вулицями Москви, зазнала мерзенної наруги від підлітка-велосипедиста. Він, проїжджаючи, «просто так» плюнув їй в обличчя. Людина, котру тримає при житті пучка духу, не змогла стерпіти цього. Наздогнавши недоростка за кількасот метрів, вона висловила йому свої почуття… Цього дня їй ще вистачило сил переповісти це все своїм знайомим і …померти. Такої смертельної травми може зазнати лише істота, в якій присутній дух — ця субстанція Бога — і яку наділено винятковим правом бути «святою». Бо хіба здатна тварина, навіть у людській подобі, здохнути через те, що їй харкнули в морду?! Померти так — і є справжньою трагедією людини. Тож не лише немічної старої, яка могла б здолати ще не одну хворобу, перетерпіти безліч фізичних мук, але не плюндрування основи основ свого буття… В таку людину, захисна оболонка душі якої ослаблена, навіть незначна кривда проникає, як ножик у масло. Щоправда, у більшості літніх людей це «масло» таке заморожене й переморожене, що вже ніяким ножиком його не проткнеш… Однак далеко не всіх уражено зашкарублістю душ і нівелюванням свідомості. Дехто «має кару» залишатися людиною на все життя… Хоча насправді це і є найбільшим щастям — «залишатися» саме таким, навіть якщо на старості літ це смертельно небезпечно… Можливо, захисні механізми душі в Софії Семишин виявилися міцнішими, ніж у жительки Москви, але якби з нею трапився подібний випадок, то хто знає, чи вона пережила б це, — хоча і змогла б знайти в собі сили повестися не менш гідно. Ці жінки дуже подібні, майже рідні, тому що зуміли до своїх похилих років зберегти себе… Можливо, Софія використала для цього фортецю власних філософських доктрин, які виробилися в неї із життєвого досвіду й завдяки своєму розумові. Адже вона не вміла читати, щоб іти до істини за чужим друкованим словом. Саме гострий розум оберігав її від зовнішньої агресії, робив їдкою, — щоб їй, як тій беззахисній змії, мати чим оборонятися… Але найважливіше те, що її розум був здатний виробляти доктрини, формувати підвалини мудрості, які для цивілізації, можливо, й не мають ніякої цінності, проте на яких вона сама може почуватися більш-менш безпечно. Бо вже давно підмічено, що люди, які зберегли ясність розуму, набагато довше живуть. І не лише Бертран Расел чи Ганс Гадамер підтвердили це своїм життям…
Коли Софія говорить, то голоси інших уже не мають шансів бути почутими. І це не тому, що її голос занадто різкий чи дзвінкий, а тому, що він феноменально здатний пронизувати все, проникати в найвіддаленіші куточки твого єства, заглушивши навіть твій внутрішній голос. Якщо голоси інших людей можна відчути лише, так мовити, на дотик шкіри, бо тільки в рідкісних випадках вони торкаються душі (найчастіше відбиваються від неї, як та порожня тенісна кулька), то голос Софії, здається, прорізає наскрізь… І якщо вона заговорила до тебе, то це означає, що ти вже підвладний їй… І відповісти їй — це вже віддатися їй… Причини такої сили цього голосу ховаються передусім у надзвичайно потужній енергетичності її єства, яке проявляє себе, неначе розщеплення атомного ядра, тоді як в інших воно більше схоже на тліюче вугілля… Тому, опинившись у потоці сварливого крику старенької, можна було відчути себе розчавленим, або взагалі вже не відчувати себе… В таких випадках її дівчата-квартирантки синіли, як мертве куряче м’ясо. І довго в неї не затримувалися…
Іноді голос Софії набирав такого несамовитого звучання, — наприклад, коли її примусово купали у ванні, — що здавалося, ніби водночас ріжуть сорок свиней, яких Ісус мав би прогнати у прірву… Тоді лише її голос ставав єдиною відчутною реальністю, а все інше, навіть твоя власна присутність, було ефемерним…
Іноді, лежачи в ліжку, вона просто гарчала, напускаючи немалого страху на всіх, хто це чув. Тоді якось ніяково було говорити їй слова розради, бо за мить, напевно, й тебе вже ніхто б не заспокоїв… Тож не дивно, що в її кімнаті боялися жити навіть миші, а муха, що не встигла вчасно втекти, невдовзі лежала на підвіконні догори ногами. Кімнатні рослини, і ті не приживалися, гнили вже на корені; приведений пес відразу ж згадував, що далеким його пращуром був вовк, а заблудлий кіт так задирав хвоста і вигинав хребет такою дугою, начебто перед вищезгаданим псом… Навіть комарі не наважувалися вкусити її на балконі. І лише голуби час від часу билися об її шибку, ніби хотіли щось їй сказати… Вона органічно не терпіла ніякого живла у своїй хаті.
